Політехнічне навчання

Політехнічне навчання — це опанування системи знань про наукові основи сучасного виробництва, набуття навичок поводження з найуживанішими засобами праці, формування та розвиток технічних здібностей та творчого ставлення до праці^[1]. Політехнічне навчання, трудове навчання, виховання і професійна орієнтація, підвищують мобільність особистості, її компетентність, збільшують можливості людини в оволодінні різними видами техніки, професіями^[2].

Історія запровадження у систему освіти

Велика Радянська Енциклопедія та періодика вказують на початок запровадження політехнічного навчання за часів Й. Сталіна^[3]. У цьому вбачалася можливість молоді не бути прикутими до окремої професії у силу існуючого поділу праці. Найбільшого розмаху політехнізація навчально-виховного процесу досягла у пост-сталінську добу, за часів реформ М. Хрущова.

Цілісну політехнічну систему трудового навчання і професійної орієнтації в політехнічному центрі — навчальному цеху Харківського тракторного заводу розробив Ярмоленко Павло Андрійович. Складовими елементами системи навчання були: політехнічне навчання, трудове виховання, професійна орієнтація, допрофесійна і початкова професійна підготовка^[4].

Етапи політехнізації освіти

Згідно з історичними розвідками О. Лук'яненка^[5], процес політехнізації часів десталінізації пройшов декілька періодів:

• початковий (кризовий) (1953—1955 рр.).
• основний (формуючий) (1956—1958 рр.).
• пристосувальний (оновлювальний) (1959—1964 рр.).

Дослідження науковця ілюструють політехнізацію у вищій школі УРСР. У початковий (кризовий) період (1953—1955) протікання процесу політехнізації визначали:

• кризова матеріально-технічна база навчальних закладів;
• поточні реформи з укрупнення та ліквідації окремих педагогічних та учительських інститутів.
• наближення освіти до життя у межах науково-теоретичних розробок із виробничого навчання
• масовий екскурсійний рух на підприємства та установи.

Основний (формуючий) період освітніх реформ (1956—1958 рр.):

• відбулася відміни плати за навчання, що суттєво збадьорило студентів,
• держава долучилась до перших суттєвих матеріальних дотацій на політехнізацію школи,
• відкриття виробничих майстерень в інститутах (уже після того, як студенти власноруч будували необхідні приміщення у межах руху за самообслуговування),
• залучення спеціалістів з виробництва до навчального процесу у педагогічній школі,
• початок сировинної проблеми для виробничого навчання,
• організація перших виробничих практик молоді на заводи, фабрики, у колгоспи, де студенти працювали на готовій матеріально-сировинній базі.
• зміни питання екскурсійного руху: зауваження обмежених фінансових та часових можливості для його продовження,
• регламентований державою вступ виробничників до лав майбутніх освітян
• надмірне захоплення виробництвом і відхід педагогіки на другий план,
• емоційно-інтелектуальне виснаження освітян реформами.

Пристосувальний (оновлювальний) період (1959—1964 рр.) ознаменували:

• суттєве збільшенням наборів абітурієнтів з виробництва,
• оновлення устаткування вузівських лабораторій за допомоги держави,
• приділення значної увагу забезпеченню техніки безпеки молоді,
• зародження програмованого навчання,
• організація практики молоді з присвоєнням робітничих професій,
• ідеї заводів-вузів,
• невідповідність виробничого та педагогічного досвіду залучених спеціалістів з виробництва,
• організація спеціальних педагогічних семінарів для «учителів з виробництва» вузів,
• зростання невдоволення абсолютизацією політехнічного навчання.