Пронія

Пронія (грец. πρόνοια — піклування) — феодальний інститут у Візантії XI-XV ст. — довічне (іноді спадкове) імператорське пожалування світській особі чи монастирю на винагороду за службу, з правом управління певною територією та збиранням із неї податків.

Історія

Про́нія (πρόνοια — піклування) — термінова чи довічна (інколи спадкова) імператорська нагорода світській особі чи монастирю в нагороду за службу права збору податків з певної території з правом володіння, користування, управління нею. Була пожалуванням сукупності речових і інших прав: права на тимчасове володіння землею, на переуступку проні, на стягнення податку, експлуатацію селян. Пронія розглядалося як змішане право, але (і це стала характерна риса Візантії) земельні відносини залежали від придворних. Не землевласник отримував владу, а влада давала можливість отримати земельні угіддя. Власником земельних ділянок при пронії, як і в стратіотів, вважалася держава. На відміну від льону не було феодальних сходів — пронію надавав лише імператор, вона далеко не завжди мала спадковий характер і необов'язково була пов'язана з військовою службою.

Проніар отримував права на земельну ділянку, при цьому сплата податків державі належала лише за саму землю, на належність поширювався імунітет. У той же час, з волі верховної влади можна було отримати повну ескусію — імунітет від усіх податків. Якщо цео не вдавалося, залишалося право про певні видачі: солемній (право отримання з державних селян певних податків); арифмос (запрошення права на володіння певною кількістю париків, що давалося як правило з актом про надання земельної ділянки); харистикія (передача земель окремих монастирів в умовне утримання донатам або великим монастирям).

У пронію могли передаватися земельні ділянки, як вільних селян, і париків. У першому випадку проніари прагнули обплутати селян поборами і перевести в категорію перуків, щоби згодом, купивши у них земельні ділянки, стати повноправними власниками. У цьому їм допомагав перехід телосу (основного майнового збору) з париків з публічноправової до приватноправової категорії, оскільки зміна розмірів телоса носила довільний характер.

Найбільшого розвитку набула у другій половині XII ст., коли земельні володіння давалися за умов несення служби, переважно військової. Згодом пронія перетворилася на спадкове володіння. Типологічно близька до західноєвропейського бенефіцію.

Поява

До XI століття візантійські аристократи, які вже не мали суттєвої влади, чіплялися за почесні титули та звання, які отримували за підтримку правлячого імператора. Під час правління Костянтина IX, аристократія почала відкрито утверджувати свій суверенітет у різних частинах імперії, збираючи для своїх цілей податки з місцевого населення, і часто готуючи кошти повстання проти центральної влади. [1]

Наприкінці XI століття Олексій I Комнін спробував перетворити аристократію, вирішивши розподілити знати територією Візантії, що було зроблено шляхом земельної нагороди за умов її військової служби. Тим самим він вилучив із Константинополя своїх можливих супротивників, які мріяли кинути виклик імператору.

Джерела

• Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба (1300—1600), — К.: Критика, 1998. — 287 с.
• П. М. Леоненко, П. І. Юхименко Економічна історія