Пропріоцепція

Пропріоцепція (від лат. proprius — власний і recipere — отримувати) — сприйняття власного тіла відповідно до його положення в просторі, положень голови, тулуба і кінцівок відносно один до одного, а також їхніх змін при рухах, разом із відчуттям тяжкості, напруги, сили та швидкості.

Визначення терміна

Термін пропріоцепція (англ. proprioception^[1]) був введений в 1906 році британським нейрофізіологом Чарльзом Скоттом Шеррінгтоном (1857—1952) для позначення сенсорної системи, яка генерує стимули всередині тканини.

Пропріоцепція (іноді її називають пропріорецепцією^[2]), на відміну від екстероцепції^[3], не пов'язана зі сприйняттям зовнішнього світу. Пропріоцепція охоплює саме ті відчуття, які дають живій істоті змогу сприймати тіло відповідно до його положення, розташування і переміщення в просторі й часі, і є внутрішнім відчуттям^[4]. Вона відрізняється від вісцероцепції як тих відчуттів, які дають змогу сприймати внутрішні органи в тілі та їхнє функціонування. Пропріоцепція та вісцероцепція можуть узагальнюватися під терміном інтероцепція^[en].

Фізіологія

Сприйняття власного тіла за положенням, поставою, напруженістю та рухом відбувається через поєднання роботи різних органів чуття. Крім сигналів від сенсорних клітин шкіри (сомато-сенсорна система) і вестибулярного апарата (відчуття рівноваги), це переважно сигнали від рецепторних клітин^[5] глибокої чутливості^[6], які тому також називаються пропріоцепторами^[7]. Це механорецептори, що реагують як чутливі кінцеві органи в м'язах, сухожиллях і суглобах на стан і зміну опорно-рухового апарату (наприклад, м'язові веретена^[8], сухожильні органи Гольджі^[9] тощо).

Пропріоцептивні нервові шляхи та ядра

Основним полем сенсорної кори є задня центральна звивина, яка отримує імпульси по волокнах трійчастого нерва та висхідних стовпів заднього спинного мозку^[10]. Соматотопічне розташування близького сусідства задніх і передніх центральних звивин певною мірою повторює план будови спинного мозку (висхідні стовпи заднього спинного мозку, змішані частково висхідні й низхідні передні стовпи спинного мозку). Через подразнення чутливих ділянок тіла відповідні рухові зони, включно з ядрами таламуса, перебувають у режимі готовності. Отже, тілу легше реагувати цілеспрямованими рухами.

Певні аферентні нервові волокна, які йдуть до прецентральної звивини (поля Бродмана), також слугують для обробки пропріоцептивних відчуттів, які є передумовою будь-якої регульованої рухової функції. Вони виходять із мозочка.

Пропріоцептивні волокна, що виходять із кісток, судин і вісцеральних органів, як-от серце і кишечник, спочатку прямують до гіпоталамуса. Там вони поєднуються з імпульсами гормональної системи і стають безпосередньо на службу регуляції вегетативних і цереброспінальних функцій організму.

Рівні пропріоцепції

У 2015 році Цзя Хань та його колеги розрахували зв'язок між найвищими досягненнями і ступенем пропріоцепції (вимірюваної в тестах сприйняття кутових положень суглобів^[11]) для таких видів спорту, як художня гімнастика, плавання, танці, бадмінтон і футбол. Для цього вони порівняли 25 осіб, які не є спортсменами, з 25 спортсменами, успішними на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Вони виявили, що 30 % відмінностей у продуктивності можна пояснити різними рівнями пропріоцепції з високою статистичною значущістю (p < 0,001). Рівні пропріоцепції в різних суглобах не корелювали і були незалежними змінними. Отже, не існує загальної пропріоцепції, а лише суглобова-специфічна. Оскільки не було виявлено кореляції з тренувальним віком і ступенем пропріоцепції, то різну якість пропріоцепції можна вважати критерієм обдарованості^[12].

Література

• Ulla Häfelinger, Violetta Schuba; Deutscher Turner-Bund DTB (Hrsg.): Koordinationstherapie, Propriozeptives Training. 6. Auflage. Meyer & Meyer, Aachen 2013, ISBN 978-3-89899-571-9.