Ренесансна архітектура Венеції

Ренесансна архітектура Венеції зародилася дещо пізніше, ніж у Флоренції — фактично не раніше 1480-х років^[1]. Упродовж усього періоду венеційське зодчество значною мірою спиралося на архітекторів, запрошених з інших регіонів Італії. Місто у той час було надзвичайно заможним і часто потерпало від пожеж, тому будівельні роботи тривали майже безперервно, а фасади нових споруд вирізнялися розкішним декором.

Велика ксилографія Панорама Венеції (Якопо де Барбарі, 1500), яку вважали найточнішим зображенням міста протягом століття^[2].

Санта-Марія-дей-Міраколі (1480-ті), архітектор П'єтро Ломбардо, головний венеційський скульптор доби Ренесансу.

Порівняно з іншими центрами італійського Ренесансу, у Венеції архітектура зберігала певний консерватизм, особливо у формах будівель, які зазвичай споруджувалися на місці старих палаців у щільній міській забудові. Вікна здебільшого мали аркові або круглі завершення, часто з класичними варіаціями венеційського готичного орнаменту — на відміну від тенденцій інших міст^[3]. Палац дожів неодноразово перебудовувався після пожеж, але готичні фасади зберігали свій первісний вигляд.

Венеційська аристократія сповідувала колективне переконання, що архітектура має зміцнювати престиж і впевненість у величі Венеційської республіки. Сенатська постанова 1535 року проголошувала Венецію «найгарнішим і найславетнішим містом, що нині існує у світі»^[4]. Водночас відкрите суперництво між патриціанськими родинами не заохочувалося — натомість цінувалася «гармонійна рівність», що стосувалася і архітектури^[5]. Новаторство заради самого новаторства або прагнення відтворити античну велич сприймалися з підозрою^[6].

Попри те, що мандрівники захоплювалися багатими ансамблями венеційських споруд, місцева архітектура мала обмежений вплив за межами Республіки до появи Андреа Палладіо (1508–1580), чий стиль — палладіанство — став надзвичайно впливовим після його смерті, зокрема у англомовних країнах.

Венеційська забудова

Палаццо Корнер-делла-Ка-Гранда архітектора Якопо Сансовіно, збудований на місці будівлі, знищеної пожежею 1532 року. Порівняйте з набагато простішими бічними фасадами.

Венеція зведена на алювійному мулі, і більшість її споруд (як і нині) стоять на численних дерев’яних палях, вбитих у ґрунт. Поверх кам’яної платформи, що лежить на палях, основним будівельним матеріалом є цегла, хоча фасади в добу Ренесансу зазвичай облицьовували істрійським каменем — якісним вапняком, який часто помилково називають мармуром. Його постачали морем із каменоломень в Істрії, на терафермі (нині територія Хорватії)^[7]. Цей камінь мав ще одну перевагу — він значно краще витримував солоне морське повітря та повені, ніж справжній мармур^[8]. Для контрасту часто використовували інші породи, зокрема червоний камінь із Верони. Для внутрішнього, а іноді й зовнішнього оздоблення широко застосовували марморіно або коччопесто — штукатурку з вапняку, цегляної крихти та уламків теракоти^[9].

Перевагу надавали пласким дерев’яним перекриттям, а не склепінням, які могли тріснути через осідання фундаменту на палях. Типова підлога складалася з двох шарів дощок, покладених перехресно на балки. Для різних частин конструкції застосовували різні породи деревини, але вже у добу Ренесансу запаси в навколишніх лісах почали вичерпуватися, і вартість деревини зросла^[10]. Характерною рисою стали великі венеційські димарі з конусоподібними теракотовими ковпаками, що запобігали виходу іскор і, відповідно, пожежам^[11].

Палаццо Даріо (1480-ті) з характерними венеційськими димарями

На початку XVI століття місто вже було щільно забудоване, що добре видно на великій ксилографії Панорама Венеції (Якопо де Барбарі)^[12]. Більшість будівель доби Ренесансу були реконструкціями старих палаців у межах існуючих ділянок. Через густу забудову Венеція ще більше, ніж інші італійські міста, страждала від пожеж, що часто ставали приводом до нових будівництв. Особливо сильно постраждав район Ріальто, який майже повністю згорів 1514 року^[13], а Палац дожів зазнав великих пожеж у 1483, 1547 та 1577 роках (збереглися лише готичні фасади). Безперервна будівельна активність сприяла появі великої кількості кваліфікованих майстрів^[14]. Попри це, завершення великих споруд часто тривало 10–20 років і більше.

На відміну від палаців інших італійських міст, венеційські палаци не мали виразного оборонного характеру — багато з них з одного боку омивалися каналами, що виконували роль своєрідного «рву». Щільна забудова сприяла будівництву багатоповерхових споруд (за мірками епохи), а основне світло потрапляло з фасаду, тому він мав багато великих вікон — значно більше, ніж палаци в інших містах Італії^[15]. Часто до старих будинків добудовували додаткові поверхи^[16].

Населення Венеції, яке вже у XIII столітті перевищувало 100 тисяч, досягло максимуму близько 190 тисяч осіб перед епідемією чуми 1575–1577 років, яка забрала приблизно третину мешканців, зокрема Тіціана та його сина^[17].

Ранні споруди

Головна брама венеційського Арсеналу — Порта Магна — була споруджена наприкінці 1450-х років і вважається однією з перших пам’яток венеційської архітектури Ренесансу. Її проєкт було створено за зразком римської арки Сергіїв, тріумфальної арки в місті Пула в Істрії (нині територія Хорватії, а тоді — володіння Венеційської республіки).

Приблизно до цього ж часу належить Арко Фоскарі — урочистий вхідний портал у внутрішньому дворі Палацу дожів, виконаний у вигляді тріумфальної арки. Його нижні яруси мають класичні ренесансні риси, тоді як верхівка перетворюється на справжній ліс готичних пінаклів^[18].

Архітектори та їхні головні споруди

Мауро Кодуччі, Ка' Вендрамін-Кальерджі, з 1481 року

Більшість венеційських архітекторів не були уродженцями міста або навіть тераферми — материкових територій Венеційської республіки. Однак значні будівельні бюджети, доступні у Венеції, приваблювали майстрів з усієї Північної та Центральної Італії^[19]. Багато архітекторів водночас були відомими скульпторами. Окрім Якопо Сансовіно (описаного нижче), найважливішими серед них вважаються представники родини Ломбардо, зокрема П'єтро Ломбардо (1435–1515)^[20], а також маньєрист Алессандро Вітторіа (1525–1608).

Історія венеційської архітектури ускладнюється традицією призначати наглядачів-будівничих, або прото, які підпорядковувалися державним комісіям. У документах часто зберігалися саме їхні імена, хоча їхній реальний внесок у проєкт міг суттєво відрізнятися^[21].

Мауро Кодуччі (1440–1504) із Ломбардії став одним із перших архітекторів, які працювали у стилі Ренесансу у Венеції. Йому допомагав син Домініко, який продовжив справу після смерті батька. Серед його громадських споруд — верхні поверхи церков Сан-Дзаккарія, Сан-Джованні-Грізостомо (з 1497), Санта-Марія-Формоза (з 1492) та Прокуратіє Веккіє на Площі Сан-Марко. Йому приписують також проєкт вежі з годинником (з 1495) і участь у відбудові Скуола-Гранде-ді-Сан-Марко після пожежі 1485 року.

Після пожежі 1483 року Кодуссі переміг у конкурсі на перебудову східного крила Палацу дожів, створивши фасади, які поєднують готичні мотиви з новими ренесансними формами. Серед його палаців — Ка' Вендрамін-Кальерджі (з 1481) і Палаццо Дзорці Галеоні. Роботи Кодуссі гармонійно поєднують риси венеційської готики з елегантністю Ренесансу^[22].

Серед інших архітекторів раннього Ренесансу — Джорджо Спавенто (активний з 1489 року, †1509)^[23] та Антоніо Аббонді, відомий як Скарпаньїно (†1549), який працював щонайменше з 1505 року. До його ранніх робіт належить Сан-Себастьяно (поч. 1506). Обидва архітектори мали численні державні замовлення.

Якопо Сансовіно, Бібліотека Марчіана, почата 1537 року

Якопо Сансовіно (1486–1570), уродженець Флоренції, був також видатним скульптором. Після успішної кар’єри у Флоренції та Римі він утік до Венеції після погрому Рима 1527 року. У 1529 році його призначили головним архітектором і наглядачем за власністю (прото) при Прокураторах Святого Марка^[24].

За словами Манфредо Тафурі, його перший венеційський проєкт — Палаццо Грітті — так і не реалізували, оскільки замовники вважали його надмірно сміливим і показовим^[25]. Проте Сансовіно здобув славу завдяки технічному рішенню укріпити куполи Сан-Марко металевими обручами^[26].

Невдовзі він створив стиль, що цілком відповідав венеційським уявленням про гармонійну велич і став «визначальним для всієї подальшої історії венеційської архітектури»^[27]. Сансовіно сформував вигляд більшої частини ансамблю навколо Площі Сан-Марко, спроєктувавши Бібліотеку Марчіана (з 1537 року) та монетний двір Дзекка на П’яццетта-Сан-Марко. Серед його палаців — Палаццо Корнер делла Ка-Гранде (з 1532) і Палаццо Дольфін Манін (з 1536)^[28].

Бібліотека Марчіана вважається його «безперечним шедевром» і одним із ключових творів венеційського Ренесансу. Андреа Палладіо називав її «ймовірно, найрозкішнішою спорудою, зведеною від часів античності до наших днів», а Фредерік Гартт описував як «одну з найвишуканіших будівель в історії італійської архітектури»^[29]. Вона займає надзвичайно помітне місце навпроти Палацу дожів через П’яццетта-Сан-Марко, з фасадами, що виходять до лагуни та головної площі.

Мікеле Санмікелі, Палаццо Бевілаква, Верона, почато 1529 року

Мікеле Санмікелі (1484–1559) із Верони, навчався на півдні Італії, а після повернення 1527 року став державним військовим архітектором. Більшість його робіт — це укріплення і військово-морські споруди по всій території Республіки, проте він створив і низку оригінальних палаців, що поєднали венеційський стиль із маньєризмом. Його будівлі у Вероні визначають образ міста так само, як споруди Палладіо — образ Віченци. Найвідоміша з них — Палаццо Бевілаква (почато 1529 року)^[30].

Палладіо, Палаццо К’єрікаті, Віченца, з 1551 року

Найвизначнішим архітектором пізнього венеційського Ренесансу став Андреа Палладіо (1508–1580) — центральна фігура пізнього італійського Відродження та найвпливовіший теоретик архітектури епохи. У самій Венеції він збудував лише дві великі церкви — Сан-Джорджо-Маджоре (з 1566) і Іль-Реденторе (з 1577), але створив численні вілли у Венеції та Віченці для місцевої аристократії. Його стиль — палладіанство — після смерті набув величезного впливу, особливо у Великій Британії та американських колоніях.

Об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО «Місто Віченца і вілли Палладіо у Венето» включає 23 будівлі у Віченці та 24 заміські вілли^[31].

Так звана Базиліка Палладіана у Віченці (почато 1549 року) складається з фасадів з лоджіями, які обрамлюють велику готичну громадську залу. Тут уперше з’являється характерний палладіанський мотив, який Палладіо розвинув із венеційського вікна^[32]. Фасад Палаццо К’єрікаті (з 1551 року) має два яруси лоджій, розділених вертикально на три частини за рахунок винесення центральної секції^[33].

Вінченцо Скамоцці, Прокуратіє Нуове на Площа Сан-Марко, з 1586 року

Вінченцо Скамоцці (1548–1616) із Віченци прибув до Венеції лише 1581 року, відразу після смерті Палладіо. Він спроєктував Прокуратіє Нуове на Площі Сан-Марко та завершив багато проєктів, розпочатих Палладіо^[34]. Його учень Бальдассаре Лонгена (1598–1682), на відміну від більшості попередників, був уродженцем Венеції. Він завершив кілька робіт Скамоцці та запровадив у місті повноцінний бароковий стиль, хоча багато палаців і надалі розвивали пізньоренесансні венеційські форми^[35].

Венеційські книги про архітектуру

Венеція у XVI столітті була одним із головних європейських центрів книгодрукування і стала провідним осередком публікації архітектурних трактатів. Єдиним значущим античним автором, чия праця з архітектури збереглася, був Вітрувій. Його трактат De architectura («Про архітектуру») уважно вивчали всі архітектори доби Відродження. Хоча латинський текст видавали й раніше, перше ілюстроване ксилографіями видання з’явилося у Венеції 1511 року завдяки брату Джованні Джокондо^[36], який у 1505–1508 роках спроєктував Фондако-дей-Тедескі.

«Сім книг» або Tutte l'opere d'architettura et prospetiva Себастьяно Серліо (1475–1554) також були надруковані у Венеції, починаючи з 1537 року. Серліо певний час працював у місті як архітектор, хоча не залишив помітних будівель. Його трактати, щедро ілюстровані гравюрами, стали настільною книгою архітекторів по всій Європі та швидко перекладалися різними мовами^[37].

Патрицій-гуманіст, священник і дипломат Даніеле Барбаро, який був покровителем Андреа Палладіо (зокрема в віллі Барбаро), у 1556 році видав італійський переклад Вітрувія, проілюстрований самим Палладіо. Згодом Палладіо створив власну працю — I quattro libri dell'architettura («Чотири книги про архітектуру», 1570), яку також сам ілюстрував. Вона мала величезний вплив на архітектуру всієї Європи^[38].

Основна праця Вінченцо Скамоцці — L’Idea dell’Architettura Universale («Ідея універсальної архітектури») — була опублікована 1615 року і стала своєрідним підсумком традиції Палладіо. Ця книга суттєво сприяла поширенню палладіанства в Європі^[39].

Зовнішні розписи

Значна кількість світських будівель у Венеції мала настінні розписи на зовнішніх стінах, зазвичай на фасадах. Іноді ці роботи виконували видатні художники, однак майже всі вони не збереглися до наших днів.

Декілька сильно вицвілих фрагментів фресок, створених близько 1508 року Джорджоне та Тіціаном і згаданих Вазарі, пізніше були зняті зі стін і нині зберігаються у Ка’ д’Оро. Відомо також, що Джорджоне розписав вестибюль палацу Ка' Вендрамін-Кальерджі|Ка’ Вендрамін-Кальерджі^[40].

Візантійське Відродження

Венеція не мала історії як давньоримське поселення, оскільки була заснована на мулових островах у Венеційській лагуні після падіння Римської імперії. Венеційці любили наголошувати, що відсутність «язичницької скверни» в їхньому минулому надає їхньому християнству «чистоти, законності й незаплямованості»^[41].

Водночас історія міста тривалий час була тісно пов’язана з Візантійською імперією, і відсилання до візантійської архітектури вважалися природним продовженням міської ідентичності та духовності.

Цей вплив помітний у внутрішньому оформленні церкви Сан-Сальвадор, над якою працювало кілька архітекторів. Будівництво розпочалося 1508 року, невдовзі після початку спорудження базиліки Святого Петра у Римі. Серед іншого, цей великий храм із плануванням у формі грецького хреста став своєрідною венеційською відповіддю на римський архітектурний ренесанс^[42].

Галерея

• 
  Арко Фоскарі у внутрішньому дворі Палацу дожів, кінець 1450-х років
• 
  Сан-Дзаккарія, верхню частину фасаду завершив Мауро Кодуччі, розпочатого у готичному стилі
• 
  Скуола Гранде ді Сан-Джованні Евангеліста, портал роботи П'єтро Ломбардо, 1485 рік
• 
  Гармонія між Палац дожів (ліворуч) і Бібліотекою Марчіана (праворуч)
• 
  Монетний двір Сансовіно Дзекка, з бібліотекою Марчіана та палацом дожів на задньому плані
• 
  Сан-Франческо-делла-Вінья, почата Сансовіно (1554), завершена Палладіо
• 
  Скуола ді Сан-Джорджо-деллі-Ск'явоні, Сансовіно і Джованні де Зан
• 
  Палаццо Тьєполо, фасад колись був розписаний Андреа Сьявоне (залишилися слабкі сліди)
• 
  Скуола Гранде ді Сан-Рокко, архітектори різних поколінь
• 
  Скуола Гранде ді Сан-Марко, нині лікарня; П'єтро Ломбардо та Мауро Кодуссі
• 
  Палладіо, Вілла Бадоер, 1556 рік — одна з його вілл на суходолі
• 
  Вілла Капра (Ла Ротонда), розпочата у 1567 році
• 
  Палладіо, Сан-Джорджо-Маджоре, будівництво з 1566 року
• 
  Палладіо, церква Іль-Реденторе, розпочата у 1577 році
• 
  Палаццо Бальбі, Алессандро Вітторіа, 1582 рік