Рудичів Іван Опанасович

Іван Опанасович Рудичів (Іван Опанасович Рудичев, псевдонім ІвеР, (нар. 28 травня 1881, Кишеньки, Кобеляцький повіт, тепер Кобеляцький район, Полтавська область — пом. 28 жовтня 1958, Абондан (за іншими даними, Париж), Франція) — український громадський діяч на Полтавщині, громадсько-політичний діяч, юрист, видавець, член Катеринославського товариства «Просвіта», один із засновників осередку Революційної української партії (РУП).

Іван Рудичів
Ім'я при народженні	Іван Опанасович Рудичев
Народився	28 травня 1881(1881-05-28)  Кишеньки, Кобеляцький повіт
Помер	28 жовтня 1958(1958-10-28) (77 років)
Громадянство	Російська імперія  УНР  Франція
Діяльність	громадський активіст, політик, правник, видавець, бібліотекар
Галузь	політична діяльність[1], право[1] і видавнича справа[1]
Знання мов	українська[1]
Партія	РУП

Життєпис

Зліва-направо: Каленик Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудичів та Микола Сціборський. Париж, 1929

Народився у селі Кишеньки Кобеляцького повіту, в родині псаломника Архангело-Михайлівської церкви. Навчався у Полтавському духовному училищі. Після чотирьох років навчання його перевели до Полтавської духовної семінарії. У 1902 році був учасником бунту в семінарії з вимогою ліквідації системи шпигунства, введення в навчальні плани українознавчих предметів, дозволити випускникам семінарії вступати до вищих шкіл та інше. Основними бунтарями жандарми вважали Симона Петлюру, Константина Шаревського, Івана Рудичіва, Миколу Гмирю та Олександра Мишту^[2]. Після цього 98 вихованців було виключено з семінарії, серед них і Рудичіва.

Ще будучи вихованцем духовної семінарії, вступив до полтавської РУП. Під час одного з транспортувань книг та обшуку в Прилуках — жовтень 1903 — його заарештували. З листопада цього ж року до червня 1904 перебував у Полтавській в'язниці. Ще з п'ятнадцятьма ув'язненими РУПівцями провів шестиденну голодівку. Після звільнення, влітку 1904, уникаючи більш тривалого ув'язнення, виїхав за межі губернії до Катеринослава.

У 1906 році разом з просвітянами І. Трубою, М. Масловим, В. Бідновим, К. Дьяконовим почав видавати часопис «Добра порада». Вже перше число цього видання було конфісковане. За третє число склад редакції «Доброї поради» був заарештований і журнал закрили, змушений був повернутися до Полтави, де протягом кількох місяців працював у місцевому україномовному тижневику «Рідний край».

В тому часі ближче зійшовся з редактором, адвокатом за фахом, М. Дмитрієвим, письменником Панасом Мирним, Г. Коваленком. Працював учителем латини у приватній гімназії в Катеринославі — 1907, але мусив виїхати до Казані, бо за ним полювала поліція. В липні 1907 повернувся до Катеринослава, жив, даючи лекції. У Казані Рудичів захворів на сухоти і понад півроку лікувався, через що не складав державних іспитів.

Восени 1916 мобілізований до війська і, займаючи посаду старшого полкового писаря 271-го пішого запасного полку, проводив агітаційну роботу серед військових у Катеринославі. У 1917 від українських соціалістів-революціонерів висувався у гласні Катеринославської міської думи.

З квітня 1918, перебуваючи у Києві, Рудичів перейшов у розпорядження Вищого корпусного військового суду як кандидат на судові посади. Однак наступні зміни — як військові, так і політичні — привели його до Вінниці, Кам'янця-Подільського, Варшави.

На еміграції в Берліні — 1921, працював коректором у видавництві, Відні, Празі — 1922-23, і з 1926 в Парижі, де осів на той час еміграційний уряд УНР.

Після вбивства Симона Петлюри 25 травня 1926 року ім'я Рудичіва пов'язане із заснуванням та діяльністю у Парижі Української бібліотеки ім. С. Петлюри. Завдяки його старанням, фонди бібліотеки швидко збільшувалися, і до травня 1929 її було відкрито для відвідувачів. Директор Бібліотеки ім. С. Петлюри (до 1950). Після закінчення Другої світової війни та звільнення Парижа від гітлерівської окупації Рудичів першим проник у спустошене приміщення бібліотеки.

Спогади про С. Петлюру в збірці «Симон Петлюра в молодості» (1936).

Останні дні його життя виявилися невтішними і безрадісними. Виснажений ще свого часу боротьбою на Батьківщині, він знайшов притулок в Українсько-грузинському домі для старих людей в Абондані поблизу Парижа, де й закінчив своє життя.