Селюченко Олександра Федорівна

Олекса́ндра Фе́дорівна Селюче́нко (* 6 травня 1921, Опішня — † 23 червня 1987, Опішня) — українська керамістка, народна майстриня, Заслужений майстер народної творчості УРСР, членкиня Національної спілки художників України.

Селюченко Олександра Федорівна
Народження	6 травня 1921(1921-05-06)  Опішня, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Українська СРР
Смерть	23 червня 1987(1987-06-23) (66 років)
	Опішня, Зіньківський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР
Країна	Українська РСР  СРСР
Навчання	Опішнянська гончарська школа
Діяльність	художниця
Відомі учні	Никитченко Володимир Васильович
Працівник	Завод «Художній керамік»
Член	Спілка радянських художників України
Нагороди

Біографія

Народилась у родині опішнянських гончарів, тому з дитинства залучалася до роботи з глиною.

Закінчила семирічну загальноосвітню школу та дворічну керамічну школу при заводі. На деякий час виїздила з Опішні, а по поверненні влаштувалась на завод «Художній керамік» ліпницею, де працювала до виходу на пенсію.

Все життя прожила неодруженою.

Творчий доробок

Олександра Селюченко була неперевершеною майстринею глиняної іграшки. Її спадщина налічує понад 1000 творів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту.

Активно почала працювати з 1949 року після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де її вироби зайняли призове місце.^[1]

Серед її доробку велика кількість анімалістичних фігурок: баранці, пташки, козлики та багато інших тварин^[1]. Деякі її роботи: «Квочка», «Баранець», «Вакула та чорти» — усі 1969 р., багатофігурні композиції «Баба Параска і баба Палажка», «Лисиця і Півень», «Леви» — 1967—1969 рр. та ін.

Мисткиня брала сюжети з життя — залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Всі вони наділені веселим характером, одягнені в яскраві традиційні костюми. Дуже переймалась за подальшу долю своїх виробів:

«…Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну де вони стояли, а там пустота»[1]

Нагороди

Олександра Селюченко відзначена званням Заслуженого майстра народної творчості України, а також великою кількістю подяк, грамот, дипломів.^[2]

Пам'ять

1. Будівля музею-садиби Олександри Селюченко 2. Меморіальна дошка майстрині

У будинку Олександри Селюченко в Опішні по вул. Губаря, 29 був створений Меморіальний музей-садиба, де й досі зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Інститут керамології, який є відділенням Інституту народознавства НАН України, займається вивченням спадщини народної майстрині.^[1]

Меморіальний музей-садиба славетної гончарки Олександри Селюченко почав функціонувати в 1988 році на правах відділу Музею гончарства в Опішному. Після смерті народного майстра в недоторканому вигляді був збережені подвір'я, надвірні споруди, інтер'єр житла, предмети побуту та творчі роботи.

У фондах музею зберігаються 1095 глиняних творів Олександри Селюченко. Гончарна бібліотека прийняла на зберігання особисту бібліотечку: книги, журнали, каталоги, буклети, листи, щоденники, спогади та фотографії.^[2]

На стіні гончарської слави будинку Кричевського-Лебіщака встановлено меморіальну дошку, присвячену Олександрі Селюченко^[3].

Кожні п'ять років, в день народження Олександри Селюченко, відбуваються Селюченківські читання (1991, 1996, 2001, 2006). Участь у них беруть керамологи, музеології, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок.^[1]