В'ячеслав Сенютович-Бережний

В'ячеслав Юрійович Сенютович-Бережний (15 червня 1902 р., Токарі^[1] — 3 лютого 1992^[2] р., Санта-Барбара^[1]) — історик-геральдик та генеалог родом з Полтавщини^[3], дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка^[4]. Перший український доктор наук з генеалогії^[2].

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Бережний.

В'ячеслав Сенютович-Бережний
Народився	15 червня 1902(1902-06-15) Токарі
Помер	3 лютого 1992(1992-02-03) (89 років) Санта-Барбара
Країна	УНР  США Російська імперія
Національність	українець
Діяльність	історія
Відомий завдяки	геральдиці, генеалогії
Alma mater	Белградський університет
Членство	Наукове товариство імені Шевченка
Титул	доктор наук
Посада	член НТШ
Конфесія	християнство
Рід	Сенюти
Батько	Юрій Павлович Сенюта
Мати	Віра Запорізька
У шлюбі з	Євгенія Флорова

Життєпис

В'ячеслав Сенютович-Бережний народився в поміщицькій родині села Токарі Лохвицького повіту на Полтавщині^[1]. Батько його Юрій Павлович Сенюта був випускником юридичного факультету Київського університету, а рід його походив з Волині, мав герб «Сенюта» (пол. Seniuta)^[1]. Матір В'ячеслава Юрійовича — Віра Запорізька, у маєтку якої він виріс^[1].

• У 1919 році завершив навчання у гімназії м. Полтави та півтора року воював проти більшовиків, після чого емігрував у Сербію разом з батьком та матір'ю^[1].
• З 1920 році перебував в еміграції в Югославії^[3].
• У 1925 році закінчив студіювання на історично-літературному факультеті у Белградському університеті^[1]. Володів українською російською, німецькою та французькою мовами^[1]. Працював банківським урядовцем^[1]. Під час Другої світової війни воював в лавах югославської армії проти Третього Рейху, потрапив у полон, втік з полону, його та його дружину Євгенію Флорову вивезли до Мюнхену на працю^[1].
• Від 1941 року — в еміграції в Німеччині^[3].
• У 1937 році мав шлюб з лікаркою Євгенією Флоровою зі Слобожанщини, м. Білгорода^[1].
• У 1947 році захистив докторат з історії України в Українському вільному університеті міста Мюнхен; став асистувати на катедрі історії України під керуванням Полонської-Василенко Н.; розпочав викладати генеалогію та геральдику, почав наукові працювати, був службовцем ректорату УВУ^[1].
• У 1948 році замешкав у Парижі, де став службовцем Української апостольської візитатури, працював архіваріусом Школи східних мов, публікувався у журналі «Україна»^[1].
• З 1952 року — в еміграції у Франції і США^[4]. Того ж року стає членом Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка^[3].
• З 1954 року працював на біржовій фірмі у м. Нью-Йорк^[1].
• З 1964 року мешкав у містечку Каіро у Кетскильських горах^[1].
• З 1966 року мешкав у м. Санта-Барбара, штату Каліфорнія^[1].

З Романом Климкевичем видавав низку праць^[1]. Помер у м. Санта-Барбарі, США.

Праці

• «Українська шляхта» («Українська дійсність», м. Прага, 1943 р.);
• «Із минулого нашої шляхти» («Рід та знамено», Франкфурт, 1947 р.);
• «Галицька шляхта» («Америка», Філадельфія, 1959 р.);
• «Шляхта Волинської землі та її участь у історичнім та культурнім житті Волині» (Мюнхен, 1947 р.);
• «Історична доля українського боярства» («Рід і знамено», Франкфурт, 1947 р.);
• «Рід В'ячеслава Липинського» («Державницька Думка», 1952 р.);
• «Рід Гоголів на Волині» («Літопис Волині», 1954 р.);
• «Полтавський полковник — Федір Жученко» (ЗНТ'Ш, т. 169, 1962 р.);
• «Остап Дашкевич, вождь козаків» («Український Історик», 1969 р.);
• «Рід і родина Виговських» (там же, 1970 р.);
• «Козацтво та боротьба старшини-шляхти на Гетьманщині за визнання за нею російським урядом прав дворянства» (там же, 1973—1974 рр.)

та інші.