Скриптор

Скриптор (з лат. scriptor — «писар») — людина, що лише певним чином поєднує інформацію, котра вже існувала до неї. Скриптор, на відміну від автора, не творить текст, а компонує його з цитат інших текстів.

Скриптор

Професія зародилася в давніх цивілізаціях Месопотамії та Єгипту й набула значення у храмах і монастирях Середньовіччя через створення скрипторіїв і формування стандартизованих шрифтів. Роль скрипторів з часом розширювалася: вони були обов'язковими фігурами при королівських дворах і в містах, виконуючи функції хроністів, нотаріусів та секретарів. Поява друкарського верстата привела до поступового занепаду професії^[1].

Етимологія

Походить від латинського слова scrīptor, що утворене від дієслова лат. scribere — «писати» й суфікса -tor «той, хто здійснює дію». У класичній латині scrīptor означало «письменник» або «автор», а в пізніші періоди — «переписувач» або «скриптор» у вузькому значенні^[2].

Історія

Професія скриптора бере початок у цивілізаціях Месопотамії, де з появою клинопису з'явилися перші письмові фахівці, які займалися виготовленням глиняних табличок із формалізованими текстами законів та господарських документів^[3].

У Стародавньому Єгипті скриптори були службовцями при палацах і храмах, що фіксували податки, судові рішення та релігійні тексти; їхній статус зростав, адже грамотність була дуже обмежена.

У Європі з VI століття з'являються монастирські скрипторії — спеціальні кімнати для копіювання рукописів у келіях чи окремих корпусах монастиря^[4]. Скриптори (переважно ченці, але іноді й миряни) тут самі виготовляли пергамент, готували чорнила, різали папір та займалися каліграфією й мініатюрним розписом^[5]. Процес копіювання часто тривав місяці й вимагав точності: середній скриптор міг переписати близько двох книг на рік^[6].

У бенедиктинських монастирях (наприклад, Монтекассіно) скрипторії ставали центрами книжкової культури, де розробляли й стандартизували нові шрифти (наприклад, беневентанський). Цистерціанці запровадили сувору вимогу єдиної графіки без орнаменту для економії часу й матеріалів, а картузіанці виконували копії рукописів кожен у власній келії. В Православ'ї скрипторії діяли в Сербії та Болгарії, де преподобні переписували літургійні та історичні тексти, формуючи слов'янську писемну традицію.

До XIII століття виникають світські майстерні, де скриптори виконують замовлення князів, купців і університетів. Вони вели не лише рукописні книги, а й складали ділові документи, хартії, ліцензії та хроніки для міських рад і королівських дворів. Вони використовували систему pecia, коли книгу ділили на частини й доручали їх одночасно кільком переписувачам для прискорення процесу.

Зі створенням у 1450-х роках верстату Йоганна Гутенберга потреба в ручному копіюванні різко знизилась, й професія скриптора перетворилась на менш почесну діяльність писаря для оформлення юридичних документів.

У ХХ–XXI століттях майстерність скрипторів зберігається в каліграфії, реставрації стародруків та виготовленні реплік рукописів для музеїв і колекціонерів^[7]. У деяких університетах існують курси середньовічної каліграфії й папірництва, що відроджують традиції скрипторів^[8].

Відомі скриптори

• Ахмес — давньоєгипетський писець XV династії.
• Поджо Браччоліні — італійський гуманіст, що відкрив і переписував античні кодекси.
• Зейд ібн Сабіт — персональний писець пророка Мухаммеда.
• Клара Гетцлерін — одна з небагатьох відомих світських жінок-скрипторів XIII століття у Німеччині.