Снєгов Олексій Володимирович

Снєгов Олексій Володимирович (Фалікзон Йосип Ізраїльович; 1898 , Київ  — 18 вересня 1989(1989-09-18) , Москва ) — український більшовик, революціонер, радянський політичний діяч. Член Центральної Контрольної Комісії КП(б) України в 1927—1930 роках. Член ЦК КП(б) України в червні 1930 — січні 1932 року.

Снєгов Олексій Володимирович
Ім'я при народженні	рос. Иосиф Израилевич Фаликзон
Народився	1898  Київ, Російська імперія
Помер	18 вересня 1989(1989-09-18)  Москва, СРСР
Поховання	Троєкуровське кладовище
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	державний діяч
Партія	КПРС

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Снєгов.

Життєпис

Народився в Києві в єврейській родині вчителя. Закінчив вище початкове училище та електротехнічну школу. Навчався в гімназії, давав приватні уроки.

У квітні 1917 року, навчаючись в останньому класі Вінницької гімназії, пристав до місцевої організації РСДРП(б) і став її агітатором. У 1917 році був секретарем Вінницького повітового комітету РСДРП(б).

На початку 1918 року — на підпільній роботі у Вінниці, заарештований австро-угорськими військами, деякий час перебував у в'язниці. Під час правління Скоропадського перебував у київському підпіллі, був уповноваженим (секретарем) Київського підпільного комітету РКП(б). У вересні 1918 року очолював Подільський підпільний губернський комітет КП(б)У у Вінниці.

Став організатором провального повстання більшовиків у Проскурові 15-16 лютого 1919 року. Він переконав представників місцевих лівих партій у тому, що повстання буде успішним, роздав зброю єврейським загонам. Однак більшовики не врахували, що у місті були потужні війська Директорії, і не чекали суттєвого опору. Одним із наслідків цього невдалого повстання стали погроми мирного єврейського населення, за окремими даними, загинуло до тисячі євреїв. Сам же Снєгов із Проскурова втік^[1].

У 1919 році був одним з організаторів Вінницької ЧК. Очевидці згадували його як безжалісного фанатика, який ніколи не розставався з нагайкою. З лютого до травня (за іншими даними — серпня) 1919 року — голова (відповідальний секретар) Подільського губернського комітету КП(б)У. У 1919 році також був головою Подільського губернського революційного комітету.

З 1919 до 1920 року — секретар Політичної комісії (партійного бюро) 13-ї армії РСЧА.

З вересня до листопада 1920 року — секретар Подільського губернського комітету КП(б)У.

У грудні 1920 — лютому 1921 року — відповідальний секретар Полтавського губернського комітету КП(б)У.

У січні — квітні 1921 року — відповідальний секретар Подільського губернського комітету КП(б)У.

До червня 1922 року — завідувач організаційного відділу Полтавського губернського комітету КП(б)У.

У 1922—1923 роках — відповідальний секретар Центрального районного комітету КП(б)У міста Катеринослава.

У 1923—1925 роках — завідувач організаційного відділу Маріупольського окружного комітету КП(б)У.

З 1925 (за іншими даними — серпня 1926) року — відповідальний інструктор ЦК КП(б)У. На 1926 рік — помічник завідувача організаційно-розподільного відділу ЦК КП(б)У. На 1927 рік — заступник завідувача організаційного відділу ЦК КП(б)У.

У травні 1928 — серпні 1930 року — відповідальний секретар Зінов'євського окружного комітету КП(б)У.

З вересня 1930 року — відповідальний секретар Зінов'євського міського комітету КП(б)У.

З листопада до грудня 1930 року — відповідальний секретар Горлівського міського комітету КП(б)У.

З 1930 року — завідувач організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б) України.

У 1931 році — завідувач організаційно-інструкторського відділу і член Бюро Закавказького крайового комітету ВКП(б).

У 1931—1932 роках — помічник керуючого тресту «Востокзолото».

До жовтня 1932 року — секретар партійного комітету ВКП(б) будівництва Красноярського машинобудівного заводу.

У жовтні 1932 — грудні 1933 року — відповідальний секретар Іркутського міського комітету ВКП(б).

У квітні 1934 — березні 1935 року — начальник політичного сектора машинно-тракторних станцій (МТС) Челябінського обласного земельного управління.

З березня 1935 до січня 1936 року — партійний організатор ЦК ВКП(б) заводу № 15 міста Чапаєвська.

У 1936—1937 роках — начальник політичної частини тресту «Мурманриба».

У червні 1937 року заарештований в місті Мурманську та виключений із ВКП(б). 4 січня 1939 року виправданий, переїхав до Москви. 20 січня 1939 року заарештований знову. 13 червня 1941 року засуджений на 15 років виправно-трудових таборів. Провів в ув'язненні понад 17 років. У 1953 році, як свідка його привозили на процес Берії. У березні 1954 року звільнений та реабілітований.

Після звільнення розгорнув активну громадську діяльність. З 1956 до травня 1960 року служив в органах МВС СРСР (підполковник внутрішньої служби), був одним з керівників Центральної комісії по нагляду за ГУЛАГом при МВС (заступник начальника політичного відділу Головного управління таборів МВС СРСР з 27 червня 1956 до 5 травня 1959 року; заступник начальника політичного відділу Головного управління місць ув'язнення МВС СРСР з 5 травня 1959 до 15 травня 1960 року) та послідовним критиком сталінізму. З червня 1960 до вересня 1962 року — заступник головного реактора журналу «К новой жизни» в Москві.

З 1964 року — на пенсії в Москві. Його безкомпромісна позиція неодноразово викликала незадоволення влади. У 1967 році Снєгова виключили з лав КПРС і поновили лише після особистого втручання Арвида Пельше, який умовив Брежнєва «дати Снєгову можливість померти комуністом».

Наприкінці 1980-х років Олексій Снегов був одним із фундаторів товариства «Меморіал».

Помер 18 вересня 1989 року в Москві, похований на Троєкурівському цвинтарі.

Публікації

• Осликовская Е. С., Снегов А. В. За правдивое освещение истории пролетарской революции // Вопросы истории. — 1956. — № 3;
• Осликовская Е. С., Снегов А. В. О политике партии в украинской деревне в 1919–1920 гг. // Вопросы истории. — 1956. — № 8.