Станіслав Пташицький

Станісла́в Пташи́цький (пол. Stanisław Ptaszycki; 12 квітня 1853(18530412) — 20 грудня 1933) — польський і російський філолог та історик. Професор (1918). Член Польської академії мистецтв (чл.-кор. — із 1904, дійсний член — із 1931) Варшавського наукового товариства, Польського історичного товариства (почесний член — із 1925), Польського геральдичного товариства, Товариства історії при Петербурзькому університеті та ін. польських і російських наукових товариств.

Станіслав Пташицький
Народився	12 квітня 1853(1853-04-12)[1]
Помер	20 грудня 1933(1933-12-20)[1] (80 років)  Варшава, Польська Республіка
Місце проживання	Санкт-Петербург[2]
Країна	Російська імперія  Польська Республіка
Діяльність	історик
Заклад	Люблінський католицький університет Івана Павла II
Членство	Polish Society for Assistance to War Victims in Saint Petersburgd
Брати, сестри	Пташицький Іван Львович
Діти	Stanisław Jan Aleksander Ptaszyckid
Нагороди	Орден Відродження Польщі (Лицарський Хрест) Орден Відродження Польщі (Командорський Хрест) Кавалер ордена Святого Григорія Великого Хрест Заслуги (Польща)
Роботи у Вікіджерелах  Станіслав Пташицький у Вікісховищі

Біографія

Народився в с. Кузово поблизу Москви. Навчався в Санкт-Петербурзі під керівництвом І.Срезневського та В.Ламанського. 1877 став кандидатом історико-філологічних наук. 1877—1918 — асистент і доцент у Петербурзькому університеті, водночас викладав російську літературу в Петербурзькій духовній академії (1892—1918). Досліджував архіви та бібліотеки С.-Петербурга, Відня, Будапешта (нині столиця Угорщини), а також Італії. Автор численних праць з історії Литви, видавець литовських хронік та ін. джерел. Уклав один із найповніших інвентарів Литовської метрики (1884—1887) («Описание книг и актов Литовской метрики»; С.-Петербург, 1887). Досліджував також історію литовських шляхетських родів. Разом з О.Соболевським видав таблиці російської палеографії 14 ст. (1903). Популяризував здобутки польської науки в Росії.

1918 переїхав назавжди до Польщі. Екстраординарний професор Католицького університету в Любліні (Польща; зав. кафедри допоміжних історичних дисциплін 1918—1919 і 1920—1926), а також Університету Стефана Баторія у Вільно (нині м. Вільнюс; зав. кафедри допоміжних історичних дисциплін; 1919—1920); водночас обіймав посаду директора Державного архіву в Любліні (1918—1919 і 1921—1926). Брав участь у поверненні польських архівних зібрань із Росії 1920—1922. 1926—1931 — гол. директор державних архівів у Польщі. Заснував і редагував (1927—1932) часопис «Archeion».

Досліджував польську літературу 16 ст. (творчість М. Рея, Л. Гурницького, А. Кжицького, М. Стрийковського, А.-П. Нідецького). Автор важливих праць із царини спеціальних історичних дисциплін («Encyklopedia nauk pomocniczych historii i literatury», 1919; 2-ге вид. — 1922) та архівознавства («Inwentarz Archiwum Koronnego z r.1613» (1928), «Uzupeinienia» (1929)).