Страшилки

Страшилки^[1] — жанр сучасного дитячого фольклору; короткі розповіді, мета яких – налякати слухача або читача, в залежності від того розповідаються вони чи читаються.

Характеристика

На думку дослідниць цього жанру О. Гречиної й М. Осоріної, що ввели термін «страшилки» в науковий обіг^[2], «в страшилці зливаються традиції чарівної казки з актуальними проблемами реального життя дитини». Відзначається, що серед дитячих страшилок можна виявити сюжети й мотиви, традиційні в архаїчному фольклорі, демонологічних персонажів, запозичених з небилиць і бувальщин, проте найпоширенішою є група сюжетів, в яких демонічними істотами виявляються предмети й речі навколишнього світу.^[3][4]

Літературознавиця С. М. Лойтер зазначає, що відчуваючи вплив чарівної казки, страшилки дітей придбали чітку й однотипну структуру сюжету. Закладена в ньому заданість (попередження або заборона - порушення попередження або заборони - відплата за порушення попередження або заборони) дозволяють визначити її як «дидактичну структуру». Деякі дослідники проводять паралелі між сучасним жанром дитячої страшилки й більш старими літературними видами страшних історій, наприклад, творами Корнія Чуковського. Письменник Едуард Успенський зібрав колекцію таких історій для книги «Червона Рука, чорне Простирадло, зелені Пальці (страшні повісті для безстрашних дітей)»^[5].

Страшилки в описаній формі набули поширення в 60-70-х роках XX століття. Літературознавець О. Ю. Трикова вважає, що в «Нині страшилки поступово переходять в стадію консервації». Діти ще розповідають їх, але вже практично не з'являється нових сюжетів, менше стає і частотність виконання. Очевидно, це пов'язано зі зміною життєвих реалій: в радянський період, коли майже тотальну заборону в офіційній культурі була накладена на все катастрофічне і лякає, потреба в страшному задовольнялася за допомогою даного жанру. В даний час з'явилося безліч джерел, крім страшилок, які відповідають цю тягу до загадково-лякаючого (від випусків новин, різних газетних публікацій, тих, що смакують «страшне» до численних фільмів жахів).^[6][7]

На думку піонера в дослідженні цього жанру, психолога М. В. Осоріна, страхи, з якими в ранньому дитинстві дитина справляється сам або за допомогою батьків, стають:

«Матеріалом колективного дитячої свідомості. Цей матеріал опрацьовується дітьми в групових ситуаціях розповідання страшних історій, фіксується в текстах дитячого фольклору і передається наступним поколінням дітей, стаючи екраном для їх нових особистісних проєкцій»^[8]

Головними героями страшилок є звичайні діти, які стикаються з «предметом-шкідником» (пляма, фіранки, труну на коліщатках, піаніно, телевізор, радіо, платівка, автобус, трамвай). У цих предметах особливу роль нерідко грає колір: чорний, червоний, і інші. Герой, як правило, неодноразово отримує попередження про загрозу від предмета-шкідника біді, але не хоче (або не може) від нього позбутися. Його смерть найчастіше відбувається від удушення. У деяких сюжетах присутній помічник героя – міліціонер.^[9]

Страшилки не зводяться тільки до сюжету, істотним є і ритуал розповідання – як правило, в темряві або майже темряві без батьків при світлі ліхтарика чи свічки.

На думку фольклориста М. П. Чередникової, включеність дитини в практику розповідання страшилок залежить від його психологічного дозрівання. Спочатку, років в 5-6, дитина не може без жаху чути страшні історії. Пізніше, приблизно з 8 до 11 років, діти із задоволенням розповідають страшні історії, а у віці 12-13 років вже перестають сприймати їх навсправжки, і все більшого поширення набувають різні пародійні форми.^[10][11]

Пародії на страшилки

Як ключові моменти страшилок (напр., чорний колір, страшна невідомість), так і повна форма жанру можуть експлуатуватися в «антистрашилках» – страшилки з «природною» розв'язкою або несподіваним дозволом потойбічного страху через смішне.

Видатний фольклорист професор Є. О. Костюхін вважає, однак, що неправильно завжди бачити в таких сюжетах тільки пародію. Справа не в тому, що міфологічне світосприйняття в певному віці починає піддається критиці, а в тому, що спочатку в будь-який міфології комічне слід за серйозним. Це не «пародії» на страшилки, такі як осмислення і відкидання жанру – це альтернативні тексти, рівноправно що є сусідами зі страшними.

Також пародії можуть розглядатися як психологічний захисний механізм, що допомагає впоратися зі страхом (перетворити страшне в смішне і використовувати це в майбутньому, перенісши на нові об'єкти).^{[джерело?]}