Стреків

Стре́ків — село в Україні, у Вовковинецькій селищній громаді Хмельницького району Хмельницької області. Населення становить 62 особи.

☢

село Стреків
Країна	Україна
Область	Хмельницька область
Район	Хмельницький район
Тер. громада	Вовковинецька селищна громада
Код КАТОТТГ	UA68040070200044963
Основні дані
Засноване	1860
Населення	62
Площа	0,532 км²
Густота населення	116,54 осіб/км²
Поштовий індекс	32235
Телефонний код	+380 3856
Географічні дані
Географічні координати	49°12′39″ пн. ш. 27°43′2″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	341 м
Місцева влада
Адреса ради	32223, Хмельницька обл., Хмельницький р-н, смт Вовковинці, вул. Миру, 24
Карта
Стреків
Стреків
Мапа

Відомі уродженці

Каспрук Арсен Арсенович (1919–1982) — український письменник і вчений-літературознавець. Дослідник класичної української поезії.

с.Стреків фактично засновано родиною Радзієвських. Родина Радзієвський скрізь роки мешкала на території Деражнянщини. Вперше потомки роду згадуються у теперішньому населеному пункті Радівці у першій половині XV ст. 6 червня 1431 року. Тоді Радівці називались Внуківцями. У вказаний рік у містечку Ширці поблизу Львова польський король Владислав II Ягайло зробив запис у 400 гривень на цілу низку населених пунктів Поділля генеральному старості Кам'янецькому Теодорику з Бучача (Бучацькому). Серед цих поселень було і село Внучківці. 21 травня 1444 року Теодорик Бучацький записує Внучківці за 50 гривень шляхтичу Яну Фіоль-де-Конаріову. Далі, у 1439 році, за вірну службу, король Владислав ІІІ віддав Внучківці за 100 гривень шляхтичу Яну Фіоль-де-Конаріову, від якого воно було успадковане його сином Лазарем Радевічем (Решка) з Гумічківців. Шляхтичами називали осіб, які належить до стану шляхти, тобто до привілейованого суспільного класу, що був формою аристократії в державах Середньовіччя. Згідно з джерелами, Внучківці розташовувалися на північному заході від сучасних Радовець. Через село проходив так званий Кучманський (татарський) шлях. Часті набіги татар змусили Радзієвських у 1522 році переселитися в глиб лісу «Згар». Це дало початок заснуванню двох нових поселень — тепер села Згар і Гришки Деражнянського району. Назва лісу та теперішнього села Згар можливо пов'язана зі словами «згарище», що означає місце спалювання лісу. Таку ж назву має річка, що протікає на схід від села. Про більш точне географічне розташування Радівців свідчить заповіт Лазара Радзієвського - одного із власників села від 1 грудня 1522 року у якому визначаються межі земельного угіддя: «27 липня 1520 року Станіслав Лянцкоронський, сандомирський, кам'янецький і подільський генеральний староста повідомляє, що, згідно з його розпорядженням, комісари провели розмежування границь між селом Радівці і урочищем Лукава, власністю Гришка Радзієвського. Село Радівці межує з селом Слоботкою, ліском Кривим, розпуттям, де проходили дві дороги. Одна дорога веде до Манькович, а звідти до Крутої долини, ліска Серни. Ця територія має лани і навіть старий рудник». З утвердженням на Поділлі польської адміністрації, с. Радівці входить до складу Барського староства. Перед староством і Барським замком радовецька шляхта зобов'язана була виконувати цілий ряд повинностей: нести сторожу в замку, за наказом старости йти до війська, щорічно, один день одним плугом орати на замковому фільваркові, один день жати і один день косити, ремонтувати укріплення, будувати дамби на ставках тощо. Як свідчить ревізія 1552 року в Барському замку несли сторожу 17 Радзієвських. Це є найбільше число в ревізії, оскільки інші роди ставили лише по 2-3 вершники. Пізніше ці повинності невпинно зростали. Згідно з ревізією 1607 року, Радзієвські виїжджали вже на 60 конях. Пан Радзієвський мав сплачувати два золотих і сім із половиною грошей, коли плата за замок із подимного і порохового становила чотири з половиною гроша. У 70-80 роках XVI століття, після проголошення Люблінської унії (1569 рік), посилюється польська колонізація Подільського краю шляхом передачі в користування сіл і роздачі пустуючих земель для заселення. Польські королі роздавали землі польським магнатам, а ті у свою чергу ці ж самі земельні володіння перепродували між собою. У цих роках відбулися певні зміни в суспільних відносинах, які закріплювалися Третім Литовським статутом 1558 року. Згідно з ним, селяни, які проживали на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали отримували право розшуку і повернення селян-утікачів упродовж 20 років. Таким чином цей документ юридично закріпив кріпосне право на Правобережній Україні. Соціально — економічний розвиток с. Радівці у цей час дещо відрізнявся від інших населених пунктів Деражнянщини і мав свої особливості.

По-перше, у 1558 році Радзієвські отримали права ленного володіння (це фактичне панування над річчю, яке є одним з трьох елементів (правомочностей) змісту права власності, поряд із правом користування та розпорядження майном. Це забезпечена законом можливість власника утримувати річ у сфері свого господарювання) , що захистило від захоплення їхніх земельних угідь поляками. У 1589 році це право знову було підтверджено грамотою короля Сигізмунда ІІІ. У ній зазначалося «Сигізмунд ІІІ підтверджує Семерику, Івану, Ваську, синам О. Радзієвського, Прокопу, Федору, синам Василя, а також Богдану, Івашку, Лєшку, Матвію, Івану, синам Радзієвського та іншим на пожиттєве володіння частиною с. Радзієвець, розташовані у Барському старостві на Поділлі». Лише у 1616 році була видана грамота на село Бедлінському, але вже в 1616 році Радзієвські виграли судовий процес і ще раз затвердили права на свої володіння. По-друге, в економічному відношенні Радзієвські наближалися до становища простого селянства. Більшість із них самостійно працювали на полі: сіяли, орали, збирали урожай, виконували інші польові роботи. Про це свідчить той факт, що в 1570 ріці на 30 «панів» припадало лише 8 підданих. Самі ж селяни ділилися на тяглих та огородників; відповідно в 1607 році їх число становило — 5 і 7. Наприкінці XYI ст. рід Радзієвських був розгалужений і поділявся на декілька гілок, кожен із яких володів окремими частинами села, окремо отримував підтвердження на володіння землею. Так, наприклад, у 1599 році семеро Радзієвських отримали право довічного володіння частиною Лазуровою, дванадцять інших — на ділянки, що придбали від Супруна, Панаса, Леська і Федора Радзієвських. У 1662 році шляхетського населення чоловічого статі було 97 душ, серед них виділялися старійші представники роду Радзієвський: Остафій, Калиман, Герасим, Радуль, У XYIII ст. с. Радівці складалися із трьох частин: Стреків, Мирич, Гришки. Станом на 16 червня 1727 року частиною села Радівці, яка називалась Стрековом, володіли пани Петренки, Велентії, Дащенки, Радзієвські, Сахновські; другою частиною села — Мирич володіли пани Костенки, Негрили, Педаші, Гавенки Радзієвські; третя частина села, що називалась Гришки, належала панам Радзієвським; четверта напівчастина — Гнетимівка належала панам Яременкам, Радзієвським. На початку XVIII століття (до 1727 року) стреківська частина орного поля мала 493 шнури, Мирич - 383, Гришки - 24, Гнетимівка - 225 шнурів. Члени родини Радзієвських часто ділили між собою вже згадані сільські володіння. Документальні дані свідчать, що в 1727 році було здійснено перерозподіл поля панів Радзієвьских. Від стреківської частини було відрізано 115 шнурів і приєднано до гришковецької частини. Ці поля розташовувались: одне - біля вовковинецької межі до урочища «Могили» і пролягало аж до «Рудки» — мало 13,5 шнурів, а під Гришками, що в «Березені», мало 1,5 шнурів. Від частини села Мирич було відрізано 5 шнурів, а від Гнетимівки - 35 шнурів, які також було приєднано до Гришок. Неподілене поле, що залишилося між селами Радівці і Гришки розділили по 9 десятин. У результаті кожна частина села мала по 386 шнурів, а напівчастина — Гнетимівка 193 шнури (один шнур міг дорівнювати 43,2 метрам) У 1739 році в Радівцях мешкало 56 шляхетських сімей, в тому числі 30 Радзієвських, і 102 сім'ї селянські. У Радівцях проживали і родинні відгалуження Радзієвських: Яременки (80 осіб), Дащенки (60 осіб), а також Костенки, Негрили, Велентиї, Петренки, Хаци, Мілаші і Радзієвські — всі вони були православними. Отже, як випливає, село Стреків зьявилося завдяки вікової історії панування на тих землях шляхетної сім’ї Радзієвських, які розпочинали освоювання земель з с. Радівці, яке належало багатьом родинним розгалуженням Радзієвських та іншим родинам. Такий розподіл залишався до 1778 року. Цього року за протестом давніх власників Радзієвських село знову було їм повернуто. У 1861 році царський уряд провів земельну реформу, що була прогресивною на той час, адже селяни звільнялися від кріпосної залежності, могли викупляти земельні наділи і самостійно господарювати на них. Але селяни с. Радівці не змогли скористуватися наданими їм урядом правами, оскільки поміщики Радзієвські, Підгородецькі та інші землевласники не бажали ділити землю, здаючи її в оренду, Станом на 1878 рік 950 десятин землі в с. Радівці перебувало у володінні сім’ї та церкви. Селянам належало близько 800 десятин земельних угідь, що становило близько 42 % загальної площі. Звідси на одну селянську сім'ю припадало не більше як 2 десятини землі, коли один поміщик міг мати 112—200 десятин. На початку XX ст. Гришки переходять у володіння від Радзієвських до Софії Юрівни Ралле. На 1903 р. загальна площа її земель становила 240 десятин; із них присадибної — 5, ріллі — 190, лісу — 30, невдобреної — 15 десятин; частину земель у Радівцях скупила Ревуцька. Її маєток розташовувався на хуторі Заруддя. У ньому господарював жорстокий до селян орендар Підгородецький. Станом на 1905 рік чисельність жителів с. Радівці становила 2339 осіб, із них дворян — 392 особи. У 1907—1911 роках була проведена земельна реформа, що сприяла створенню хуторських поселень. На початку XX століття біля села Радівці таких хуторів було більше десяти, зокрема, це — Стреків, Грабник, Заруддя, хутір Шевченка, Згар, Деркачі та інші. Отже, с. Радівці та утворені і розбудовані ними Стреків, , Згар, Гришки з давніх часів належали роду Радзієвським, родоначальником якого слід вважати Яна Конаріова. Упродовж середньовічної та нової історії села стрімко збільшилася чисельність населення, відбувся перерозподіл поміщицьких земельних наділів, що призводить до малоземелля та ворожнечі між власниками, погіршення становища простого селянства. До 1920х років основними землевласниками у с.Стреків були подружжя пани Радзієвські Антоніна та Костянтин Федорович, які були репресовані більшовиками та розстріляні біля водонапірної вежі на ЗД станції у Вовковинцях. Місцеві згадували сім'ю дуже теплими словами. Пани платили за труд не скромно, допомагали здобувати освіту, будували селянам помешкання. Хутір Стреків розвивався та будувався. Сім’я збудувала капличку для віруючих. До самої трагічної загибелі сім'я висадила великі сади , вирощували майже всі культури , у ставках поруч з хутором завели рибу. В день коли більшовики схопили Антоніну та Костянтина і піддавали мученню аж до розстрілу , їх діти Ольга 1906 р.н. та Дмитро сховались 1903р.н. сховались та уникли тяжкої участі і у подальшому виховувались селянами. 30 серпня 1937 року Дмитра заарештовано за контрреволюційну діяльність та засуджено у Іркутську 08 грудня був до 10 років позбавлення волі . Помер під час відбування покарання. Сестра Ольга одружилась у 15 років на Михайлі Данилові у с.Вовковинці після переїхали до м.Одесса. Згодом у них народився син Анатолій , майбутній військовий. Зі спогадів Ольги Радзієвської: батьки були дуже добрі як до своїх дітей так і до дітей їх працівників, вони разом грались, їли та отримували освіту. Землі були дуже плодючими, росло усе, що посадиш, було висаджено великі сади і було багато ягід. Особливо згадувалась чорна черешня за величиною маленьких помідорів. У батьків був великий двоповерховий будинок, свій екіпаж з кучером. Батьки розводили худобу, трохи нижче від будинку були зариблені ними ставки. На один із днів народжень Ользі батьки подарували свій екіпаж. .^[1]