Субординаціонізм

Субординаціонізм — теологічна точка зору, проповідувана в II і III століттях, про те, що Христос був підпорядкований Отцю. Це стало результатом застосування неоплатонічних міркувань до вчення про Святу Трійцю. Відповідно до цього вчення, Батько випромінює Сина, а Син — Святого Духа. Христос підкоряється Отцю і нижчий від нього, як і Святий Дух, який нижчий від Отця і Сина. Цей тип міркувань був прийнятий, серед іншого, Ігнатієм Антіохійським, згідно з яким Син підкоряється волі Божій^[1]; мучеником Юстином, який назвав Сина другим богом, і представив його стосунки з Отцем подібно до відносин між Гермесом і Зевсом^[2][3]. Також Тертуліан дотримувався думки, що Син був меншою частиною Бога^[4][5], а Оріген, який, хоча й визнавав вічне існування Христа, як і всіх розумних істот^[6], вважав його менш досконалим, ніж Отця^[7]. Діонісій Олександрійський у листі Elenchus et apologia розвіяв підозри щодо свого ставлення до Божества Сина Божого, представивши православний підхід до вчення про Святу Трійцю та визнавши недоречність раніше вживаних виразів^[8][9][10]. Ще далі пішов Арій (III-IV ст.), який стверджував, що оскільки Син походить від Отця, це означає, що він створений і що він є створінням. Це призвело до зростання аріанства в 320 році нашої ери. Останнім представником субординаціонізму був Євсевій Кесарійський, який вважав Сина Божого нижчим за Отця^[11].

Субординаціонізм засуджений Першим Нікейським собором (325 р.) як єресь.