Теребля (село)

Тере́бля — село в Буштинській селищній громаді Тячівського району Закарпатської області України. Розташоване на правому боці березі річки Теребля за 18 км на північ від райцентру Тячів і за 10 км від залізничної станції Буштино. Через село проходить шосейна дорога Буштино-Синевир. Населення 3685 осіб^[2].

село Теребля
Країна	Україна
Область	Закарпатська область
Район	Тячівський район
Тер. громада	Буштинська селищна громада
Код КАТОТТГ	UA21080030080052998
Основні дані
Засноване	1389
Населення	3685
Площа	33 км²
Поштовий індекс	90550
Телефонний код	[phone]
Географічні дані
Географічні координати	48°06′41″ пн. ш. 23°35′35″ сх. д.H G O
Середня висота над рівнем моря	267 м[1]
Місцева влада
Адреса ради	90550, с.Теребля, вул. Центральна, 100
Карта
Теребля
Теребля
Мапа

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Теребля.

Історія

Уперше село згадується в письмових джерелах 1389 року під назвою Talabor. У різні періоди в документах трапляються форми Thalabur, Thalaborfalva, Talaborfalua, Terebla, Tereblya та інші; з 1983 року офіційно фіксується сучасна назва — Теребля. Існують кілька версій етимології. Найпоширеніша пов'язує назву поселення з однойменною річкою Теребля. Інша легенда виводить її від прізвища перших поселенців — Теребелів. Історично населений пункт розростався від берега річки, внаслідок чого сформувалися локальні частини села: Старе село (Староселиця) та Нове село (Новоселиця).

У середньовіччі Теребля, як і територія всього сучасного Тячівського району, входила до складу Угорського королівства. Місцеве населення перебувало у феодальній залежності та виконувало повинності на користь угорських землевласників та Хустського замку, який контролював навколишні села.

Жителі Тереблі брали участь у селянському повстанні 1514 року під проводом Дєрдя Дожі, а також у національно-визвольній війні угорського народу на початку XVIII століття. Після придушення виступів з селян стягувалася підвищена данина, а ремісники зобов'язані були працювати на військо без оплати. Основним заняттям населення було землеробство, зокрема вирощування жита, кукурудзи, вівса та ячменю; застосовувалася двопільна система обробітку землі. Через часті повені та посухи врожаї часто були низькими. Окрім хліборобів, у селі проживали бокораші, візники, кравці, шевці та інші ремісники. Відсутність медичної допомоги та складні умови життя спричиняли поширення інфекційних хвороб, зокрема холери. Село мало право на самоврядування; обраний староста (ґазда) користувався власною печаткою та виконував адміністративні функції разом із сільським судом.

Релігійні споруди

Монастир Преображення Господнього (1937—1970-ті)

Православний монастир у районі урочища Ботинське (Тяпіш), за 2 км від Тереблі, заснований у 1920-х роках за ініціативи ігумена Йова (Войтишина). Землю під обитель надав місцевий житель Юрій Попович. Перші келії були облаштовані в перенесеному житловому будинку, згодом збудовано корпус на 8 келій. 1930 року ігуменом став о. Веніамин (Керечанин), за якого було зведено домовий храм Благовіщення, а у 1937 році — муровану п'ятибанну церкву Преображення Господнього (освячена 1939 року єпископом Сербської православної церкви Володимиром). Монастир функціонував у період, коли більшість населення села становили православні (1936 року — 2404 з 2702 жителів). У 1953 році о. Веніамина заарештували за сфальсифікованою справою, після чого монастир було закрито. У 1970-х роках будівлі повністю знищені, зберігся лише дерев'яний будиночок келій, перетворений на каплицю.

Церква Преображення Господнього (1930—1931)

Дерев'яний храм на старому кладовищі, будівництво якого розпочато 1929 року. Фундамент освячено 1931 року на Вознесіння. Іконостас було перенесено з монастиря Преображення та частково — з ліквідованої греко-католицької церкви у Приборжавському. Храм діє як парафіяльна церква.

Церква святого Миколая Чудотворця (1813, не збережена)

Перша згадка про дерев'яну церкву св. Миколая датується 1751 роком. У 1813 році на її місці зведено мурований храм. Після заборони греко-католицької церкви у 1949 році храм поступово занепав і був розібраний приблизно 1973 року; на його місці збудовано сільську раду. За переказами, у крипті під церквою існувало поховання монаха.

Населення

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[3]:

Мова	Кількість	Відсоток
українська	3698	99.81 %
російська	7	0.19 %
Усього	3705	100 %

Туристичні місця

• Рукопис XVII—XVIII ст. — у бібліотеці реформатського ліцею в місті Сигіт (Марамуреш, Румунія) зберігається рукописна книга «Бесіди св. Іоанна Златоуста», що належала пароху Тереблі Георгію Петричкові. Запис у книзі засвідчує її придбання 12 серпня 1794 року.
• Могила невідомого німецького солдата (1944) — у селі збережено поховання німецького солдата часів Другої світової війни. На надгробку зроблено напис українською та німецькою мовами з датою загибелі — 26 (27) жовтня 1944 року.
• Церкви та монастирі: Монастир і церква Преображення Господнього (1937, не збережені), Дерев'яна церква Преображення Господнього (1930—1931), Мурована церква св. Миколая Чудотворця (1813, не збережена).
• Озеро Солоне має статус гідрологічної пам'ятки природи місцевого значення. Територія села також відома наявністю термальних джерел, що становлять природну й рекреаційну цінність.

Тереблянська сіль

27 липня 2023 року під час розробки Тереблянського соляного родовища було видобуто першу сіль. За результатами геологічних досліджень, у районі села Теребля залягає соляний пласт на глибині від 35 до 500 метрів. У перспективі родовище здатне повністю забезпечити потреби України в технічній солі, зокрема для зимового утримання доріг, які оцінюються приблизно у 450 тис. тонн за сезон^[4][5].

У середньовіччі видобуток солі в Тереблі здійснювали мешканці сусідніх поселень та в'язні Хустського замку. Видобуток вівся у соляних ямах глибиною 25–30 метрів, пізніше — у шахтах глибиною до 150—200 метрів. У XV ст. німецькі колоністи запровадили технічні вдосконалення, зокрема витягування солі кошиками за допомогою мотузок та спеціальних способів відведення підґрунтових вод. Наприкінці XVIII ст. у промисловості працювали німецькі та угорські робітники, допоміжні роботи виконувало місцеве населення. Шахти були занедбані на початку ХІХ ст. через підтоплення та високу вартість відкачування води. У 1950-х роках на території села проводилися бурові роботи з пошуку нафти, під час яких були виявлені значні поклади солі, а також мінеральні й термальні води. На їх основі пізніше створені лікувальні ванни для терапії захворювань опорно-рухового апарату, радикуліту та деяких дерматологічних станів. Термальна вода в регіоні характеризується високою мінералізацією та температурою до 89 °C на поверхні.

На західній околиці села розташоване озеро Солоне, яке складається з п'яти водойм загальною площею близько 4 га. Солянi поклади в цій місцевості відомі з давніх часів: під територією села простягається великий пласт кам'яної солі, місцями доступний уже на глибині від 16 метрів. Озеро Солоне є стратифікованою водоймою: у придонних шарах концентрація солі сягає 300 г/л, у верхніх — близько 1 г/л. Водойма входить до природно-заповідного фонду Закарпатської області, риболовля на її території заборонена^[6].

Відомі люди

• Чопик Володимир Іванович (1929—2015) — український учений-ботанік, доктор біологічних наук, професор, академік АН ВШ України.