Ткач Дмитро Васильович

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Ткач.

Дмитро́ Васи́льович Ткач (11 вересня 1912, Орлик — 7 липня 1993, Київ) — український радянський письменник. Лауреат Республіканської літературної премії імені Лесі Українки за 1981 рік.

Ткач Дмитро Васильович
Ім'я при народженні	рос. Дмитрий Васильевич Пазвотич
Народився	29 серпня (11 вересня) 1912  Орлик, Кобеляцький район, Україна
Помер	7 липня 1993(1993-07-07) (80 років)  Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	Російська імперія  УНР  СРСР  Україна
Діяльність	письменник, журналіст, прозаїк
Alma mater	Криворізький державний педагогічний університет (1940)
Заклад	Дружківський металургійний завод, Червоний гірник, Дніпро, Молодь і Веселка
Знання мов	російська і українська
Партія	ВКП(б)
Учасник	німецько-радянська війна
Нагороди	Премія імені Лесі Українки (1981)

Життєпис

Народився 29 серпня [11 вересня] 1912(19120911) року у селі Орлику (нині Полтавський район, Полтавської області, Україна) у сім'ї столяра. Після закінчення семирічної школи працював горновим та пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, був працівником заводської багатотиражки^[1].

1932 року направлений на курси працівників преси при Центральному Комітеті КП(б)У в Харкові^[2], по закінченню яких працював у редакції криворізької газети «Червоний гірник». Служив у Робітничо-селянському червоному флоті, після чого знову працював в редакції газети, навчався у Криворізькому учительському інституті, який закінчив 1940 року^[1].

Учасник німецько-радянської війни. Служив моряком, командиром відділення радистів, старшиною сторожового корабля «Шторм» Чорноморського флоту^[1]. Член ВКП(б) з 1943 року. Нагороджений орденами Червоної Зірки (26 вересня 1943), Вітчизняної війни II (13 жовтня 1945) та I (1985) ступенів; медалями «За оборону Кавказу» (1 травня 1944), «За відвагу» (17 серпня 1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (9 травня 1945)^[3].

Після війни обіймав посади заступника головного редактора журналу «Дніпро», головного редактора видавництва «Молодь», директора видавництва дитячої літератури «Веселка»^[1]. З 1958 року мешкав у Києві в будинку на вулиці Михайла Коцюбинського, № 2. Наприкінці життя страждав від невиліковної хвороби очей^[1]. Помер у Києві 7 липня 1993 року^[4]. Похований у Києві на Байковому кладовищі^[1].

Творчість

Автор оповідань, повістей, романів. Перше оповідання було надруковане у 1932 році у журналі «Забій»^[5]. Окремими виданнями вийшли твори:

• повість «Моряки» (1948);
• повість «Плем'я дужих» (1948);
• повість «Чергове завдання» (1951);
• роман «Крута хвиля» (1954, 1988);
• роман-трилогія «Плем'я дужих» (1957);
• роман «Крута хвиля» (1957);
• збірка оповідань і нарисів «Господарі надр» (1957);
• збірка оповідань і нарисів «Чергове завдання» (1957);
• повість «Зріла молодість» (1957);
• книга для дітей «Гриць хоче стати моряком» (1958);
• книга для дітей «Хлопчик з берега» (1958);
• повість «Небезпечна зона» (1958);
• збірка оповідань «Жди. люба дівчино» (1959);
• роман «Арена» (1960);
• повість «Чорне сальто» (1962, 1986);
• роман «У нас в гуртожитку» (1966);
• повість «Генуезька вежа» (1969);
• повість «Суду не буде» (1971);
• роман «Шторм і штиль» (1971);
• збірка прози «Спокійне море» (1974);
• повість «Дорога в Ясне» (1980);
• роман «Помста Сапун-гори» (1987).

Звертався до постаті Тараса Шевченка в оповіданнях «Кобзар» («Радянська Україна» / 26 травня 1964), «Лакей і пан» (Зміна / 1964. № 5) та «На хрестах» (Україна / 1964. № 13), де Шевченко постає як духовно сильна і внутрішньо вільна людина, здатна виступити проти людського поневолення^[6].

Вшанування

Меморіальна дошка.

У Києві, на фасаді будинку на вулиці Михайла Коцюбинського, № 2, де з 1958 по 1993 рік мешкав і працював письменник, встановлена бронзова меморіальна дошка з його барельєфом.