Ультранація

Ультранація (англ. ultranation) — теоретична концепція в політичній науці, введена британським істориком та політологом Роджером Гріффіном для опису ідеалізованої, відродженої нації в контексті фашистської ідеології. Вона є ключовим елементом палінгенетичного ультранаціоналізму, який Гріффін вважає «мінімальним ядром» справжнього фашизму.

Ультранація постає як об'єкт відродження (палінгенезису) в революційному процесі, спрямованому на подолання декадансу та кризи сучасного суспільства. При цьому ультранація є не просто геополітичною чи етнічною реальністю, а утопічним міфом про відроджену, очищену націю, яка стає основою для творення нового світу.

Роджер Гріффін, професор сучасної історії в Оксфордському університеті Брукса (англ. Oxford Brookes University), вперше детально розвинув цю ідею у своїй книзі The Nature of Fascism (1991), де фашизм визначається як революційна форма народницького ультранаціоналізму, спрямована на створення ультранації. Тобто, з погляду Гріффіна, ультранаціоналізм — це теорія і практика формування ультранації.

Ультранація уявляється як соціальний організм, що пройшов процес палінгенезії і досяг вищого рівня розвитку через революційну трансформацію суспільства.^[1][2] Вона надихає маси на революційні дії, обіцяючи не лише політичну, а й духовну реновацію, де героїзм, молодість і органічна єдність замінюють корупцію, індивідуалізм і хаос сучасності. Ця ідея резонує з глибокими архетипами людської психіки, роблячи її потужним інструментом мобілізації в періоди соціальних криз.

Визначення

За Гріффіном, ультранація — це не просто нація в традиційному сенсі, а міфічна сутність, сформована спільною історією, культурою та іноді етнічними чи расовими елементами, але не обов'язково в біологічному чи євгенічному контексті.^[1]

Вона є результатом палінгенезії ("знову народження") — «феніксівського відродження» нації, яке досягається через революцію в етиці, культурі та політиці. Гріффін описує фашизм як «різновид політичної ідеології, міфічне ядро якої в різних проявах є палінгенетичною формою народницького ультранаціоналізму».^[1][2]

Тут "ультранаціоналізм" передбачає не просто крайній націоналізм чи шовінізм, а ідею нації, що перевершує звичайні кордони, стаючи спільнотою, де етнічна, культурна чи расова чистота стає основою для нової ери.

Палінгенезис є процесом, через який ультранація виникає з руїн старого порядку. Гріффін підкреслює, що фашизм використовує міф про національне відродження для легітимації революційних дій, апелюючи до мас, які втратили віру в традиційну політику та релігію. Ультранація легітимується через глибоко міфологізовані наративи про минулу велич, яку потрібно відновити після періоду занепаду.

Ультранаціоналізм виходить за межі ліберального націоналізму, відкидаючи його ідеали рівності та універсалізму, і може формувати альянси з іншими ультранаціоналізмами проти спільних ворогів, таких як космополітизм чи матеріалізм.^[1]

Гріффін відрізняє ультранацію від звичайної нації: остання може бути ліберальною чи консервативною, тоді як ультранація є революційною, антиліберальною та народницькою, спрямованою на створення "нової людини" в межах відродженої спільноти. Ця концепція надихає на роздуми про те, як міфи формують історію, перетворюючи абстрактні ідеї на потужні сили змін.

Ключовими аспектами ультранації є:

• Міфічний фокус: Вона надає відчуття приналежності до надособистісної спільноти, що існує в історичному часі та вічності, слугуючи «порталом до трансцендентності» для тих, хто переживає кризи сучасності.^[2]
• Не обов'язково расизм: Хоча часто асоціюється з етнічним чи расовим виключенням, ультранація не завжди є біологічно расистською, як у випадку «Бразильської інтегралістської дії».^[1]
• Народницький елемент: Ультранаціоналізм апелює до мас, обіцяючи заміну «геронтократії, посередності та національної слабкості» на «молодість, героїзм та національну велич».^[2]

Історичний контекст

Концепцію ультранації Гріффін вперше ввів у своїй книзі The Nature of Fascism (1991), а розвинув у статті «Staging the Nation's Rebirth» (1994).^[1][3] Вона виникла як реакція на секуляризацію та кризу модерну в міжвоєнний період, коли фашизм пропонував «національне відродження» як альтернативу ліберальній демократії.^[1]

Після Другої світової війни (1945) ідея еволюціонувала, наприклад, у глобальні форми, як «універсальний нацизм» серед білих расистів.^[1]

Гріффін бачить націю як «живий організм», що може «занепадати, рости, вмирати та відроджуватися».^[1]

Термін «ультранація» є аналітичним інструментом, що допомагає зрозуміти логіку та риторику фашистських рухів. Ці рухи часто стверджують, що їхньою метою є не просто збереження нації, а її «звільнення» від занепаду і перетворення на «досконалий» та «вищий» організм.

Зв'язок з фашизмом

Ультранація є центральним елементом теорії Гріффіна про фашизм як «революційну форму ультранаціоналізму, керовану палінгенетичним міфом».^[1][2]

Фашизм використовує міф про відродження для мобілізації мас, обіцяючи «новий світ» замість «занепалого старого».^[1] Це відрізняє «справжній фашизм» від парафашизму чи інших авторитарних ідеологій.^[3] Історичними прикладами «справжнього фашизму» є режими Фашистської Італії та Нацистської Німеччини, де ультранаціоналізм слугував основою для національного відродження.^[1]

Критика

Теорія Гріффіна є впливовою в дослідженнях фашизму, але критикується за надто вузьке визначення, яке може виключати деякі режими.^[1][4]

Прихильники теорії Гріффіна високо оцінюють концепцію ультранації як революційний прорив у вивченні фашизму. Вони вважають, що вона дозволяє синтезувати історичні, ідеологічні та психологічні аспекти фашизму у формі "фашистського мінімуму" — мінімального набору рис, необхідних для класифікації руху як фашистського. Наприклад, в академічних дискусіях на Reddit^[5] та в журналі ''Fascism: Journal of Comparative Fascist Studies''^[6] теорія Гріффіна визнана "новим консенсусом" у фашистських студіях, оскільки вона пояснює, чому фашизм приваблює маси в періоди кризи, пропонуючи міф про ультранацію як альтернативу декадансу.

Критики теорії Гріффіна, зокрема Джеймс Грегор та Даррел Вільямс, звинувачують концепцію ультранації в неоднозначності та політичній заангажованості. Термін "народницький ультранаціоналізм" критикується як невизначений, оскільки фашизм часто був елітарним, а не чисто народницьким^[7].

Даррел Вільямс у своєму есе "On Roger Griffin's Palingenitic Ultra Nationalism" звинувачує Гріффіна в тому, що він керується власними політичними бажаннями, а не щирою зацікавленістю в отриманні законних висновків. Вільямс стверджує, що теорія Гріффіна визначає фашизм за тим, «проти чого він» виступає (наприклад, проти лібералізму), що дозволяє використовувати термін як «зброю».^[8]

Девід Д. Робертс, Александр Де Гранд, Марк Антліфф і Томас Лінеган критикують акцент на "приматі культури", вважаючи, що Гріффін переоцінює міфічний аспект, ігноруючи економічні та соціальні фактори фашизму.^[9]

Історик Іен Кершоу порівняв визначення фашизму з «прибиванням желе до стіни», підкреслюючи його неоднозначність.^[4]

Деякі вчені вважають, що ультранаціоналізм може бути присутнім в інших ідеологіях, не обов'язково фашистських.^[1]

Крім того, критики вказують на зловживання терміном «фашизм» як пейоративом (образливим ярликом), що Гріффін намагається уникати.^[1]

Попри критику, теорія Гріффіна залишається впливовою, надихаючи на глибокі роздуми про природу ідеологій, що формують долі націй.

Сучасне застосування

Теорія Гріффіна застосовується для аналізу сучасного екстремізму та радикальних правих рухів. Гріффін стверджує, що фашизм має «енергійну дарвінівську здатність» до адаптації. Хоча старі форми масових партійних рухів стали нежиттєздатними, основоположний міф про національне відродження може проявлятися в нових формах — від невеликих міжнародних груп до широких народницьких ("популістських") рухів. Прихильники вважають теорію Гріффіна «зміною парадигми», що забезпечує чітке та ефективне визначення фашизму як «революційної» ідеології.

Див. також

• Фашизм
• Ультранаціоналізм
• Роджер Гріффін