Яременко Василь Васильович

Васи́ль Васи́льович Яре́менко (12 лютого 1932, Сєнно, Вітебська область, Білорусь — 29 жовтня 2025^[2]) — український філолог, професор, голова Федерації патріотичних видань (з 2003), провідний науковий співробітник НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка (з лютого 2013).

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Яременко.

Василь Яременко
Народився	12 лютого 1932(1932-02-12) Сєнно, Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, СРСР
Помер	29 жовтня 2025(2025-10-29) (93 роки)
Країна	СРСР  Україна
Національність	українець
Діяльність	філолог, українознавець, літературознавець, викладач університету, літературознавець
Галузь	українська[1], українська література[1], українознавство[1], українська філологіяd[1] і журналістика[1]
Alma mater	Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова
Науковий ступінь	кандидат філологічних наук
Знання мов	українська[1] і німецька[1]
Заклад	КНУ імені Тараса Шевченка, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Київський столичний університет імені Бориса Грінченка і МАУП
Партія	КПРС
Діти	Богдан, Ярослав
Нагороди	Орден «За заслуги» І ступеня Орден «За заслуги» ІІ ступеня Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Звання	професор
Висловлювання у Вікіцитатах

Життєпис

Народився 12 лютого 1932 року в місті Сінно Вітебської області, Білорусь.

Батько Василь Макарович (1888–?) — приписний козак, репресований; мати Христина Леонтіївна (1896—1995) — козачка. З 1936 року, коли після 5-літнього перебування у Білорусі родина повернулася в Україну, мешкав у селі Воскобійники Миргородського району Полтавської області.

Закінчив Великосорочинське педагогічне училище (1951) та філологічний факультет Київського педагогічного інституту (1956—1961). Там же закінчивши аспірантуру (1961—1964), захистив кандидатську дисертацію «Творчість Бориса Грінченка» (1968).

З жовтня 1966 по січень 2001 — викладач, старший викладач, доцент, професор (1994) Київського університету ім. Т. Шевченка.

Заступник голови Товариства української мови у 1989—1990 роках. Член редколегії журналу «Дніпро» (з 1990).

Директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень Міжрегіональної академії управління персоналом (2003—2013).

Володіє словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов'янською мовами.

Захоплення: бібліофіл, архіви, шахи, футбольний вболівальник із 1954 року.

Дружина Світлана Михайлівна (*1947) — учитель української мови і літератури гімназії № 117 ім. Лесі Українки. Син Олесь (*1965) — інженер-програміст; син Богдан (*1971) — дипломат, народний депутат України; син Ярослав (*1978) — юрист.

Помер 29 жовтня 2025 року у віці 93 років.^[3]

Праці

Автор понад 200 публікацій.

Книги: «Історія української журналістики» (1983, співавтор), «Ключі від рідної хати збереглись» (1992), «Повість врем'яних літ» (1990, переклад, коментарі, післямова), «Євреї в Україні сьогодні…» (2003), «Україна в лещатах сіонізму» (МАУП, 2004).

Упорядник понад 40 книжок, зокрема: «Українська поезія XVI ст.» (1987), «Українське слово» (в 4 т.; т.1, 1994; т.2, 2001; т.3, 2003), «Золоте слово» в 2 т. (2002), творів Б. Грінченка (у 2 т., 1963), П. Куліша, В. Свідзинського, Г. Чупринки, М. Куліша, А. Чайковського, В. Симоненка, рецензент енциклопедичного довідника Миколи Сухомозського та Надії Аврамчук «Україна у світі», який визнано переможцем у відповідній номінації IX Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2007».

У 1998 році опублікував Новий тлумачний словник української мови (у 4 томах), у співавторстві з Оксаною Сліпушко), який автори «Словника української мови» в 11 томах назвали «98-відсотковим плагіатом чистісінької води».^[4]

Нагороди та відзнаки

• Лауреат премій ім. Г. Сковороди (1993), «Дружба» (1995), ім. І. Нечуя-Левицького (2006), ім. В. Короленка (2011), ім. В. Винниченка (2012), ім. Олени Пчілки (2016).
• Відмінник освіти України (1997).
• Орден «За заслуги» ІІІ ст. (2002), II ст. (2016^[5]), І ст. (2021) [Архівовано 15 жовтня 2021 у Wayback Machine.]