Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Аміатинський кодекс
найавторитетніший документ Вульгати З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Аміатинський кодекс (лат. Codex Amiatinus, сигла А) — найавторитетніший документ Вульгати[1] і найраніший із рукописів перекладу блаженного Єроніма[2], що зберігся в повному обсязі (Леонський палімпсест[en] старший, але в ньому текст Єроніма наведено фрагментарно, поряд з іншими ранніми латинськими перекладами). Книгу названо за бенедиктинським, а потім цистерціанським абатством Спасителя на горі Аміата в Тоскані, де вона тривалий час зберігалася. Від 1786 зберігається в Бібліотеці Лауренціана у Флоренції (каталожне позначення Cat. Sala Studio 6, Amiatino 1)[3].
Від XVI століття на основі цього рукопису робляться авторитетні церковні та наукові видання латинської Біблії[3]. Вважається найточнішим списком перекладу святого Єроніма для Нового Заповіту і більшої частини Старого. Як завжди у Вульгатах до IX століття[4], в тексті відсутні Книга Варуха і Послання Єремії, відразу за Книгою Єремії йде його Плач[5][3]. Книга Ездри представлена до пізнішого поділу на Першу книгу Ездри і Другу (вона ж Книга Неемії), аналогічно об'єднано нині парні Книги Самуїла, Царів і Хронік[6].
Манускрипт виготовлено близько 700 року в подвійному абатстві Монквірмут — Джарроу в королівстві Нортумбрія в складі серії з трьох однакових однотомних гігантських Біблій. Третій примірник призначався в подарунок папі Римському Григорію II, якому його доставлено 716 року. Яскравий зразок англосаксонського книжкового мистецтва, за деякими думками — «найкрасивіша книга на світі»[3], хоч і майже позбавлена багатих ілюстрацій, на відміну від аналогічної якості письма Ліндісфарнського Євангелія та Келлської Книги.
2018 року, вперше за 13 століть, Кодекс повернувся до Англії на виставку англосаксонських рукописів у Британській бібліотеці[7].
Remove ads
Опис
Узагальнити
Перспектива

Аміатинський кодекс включає 1029 аркушів добре виробленого пергаменту. Попри значний вік, пергамент чудово зберігся і виглядає свіжим. Листи форматом 48,9 × 34 см, сфальцьовані в кватерніони — зошити по 4 сторінки, і зшиті в книжковий блок завтовшки 17,8 см без кришок палітурки, загальна маса книги — близько 30 кг[3]. Перший аркуш кожного зошита має фоліацію римськими цифрами, виконаними коричневим чорнилом; пізніше А. Бандіні[ru] додав фоліацію арабськими цифрами чорним чорнилом[8][9].
Текст переписано великим точним унціалом у дві колонки по 43-44 рядки; перший рядок кожної біблійної книги записано червоним чорнилом. Позбавлений пунктуації текст розбито за змістом на рядки різної довжини[8][10][1]. Слова відокремлено одне від одного, проте відстань між ними мінімальна[3]. Текст забезпечено розбиттям Аммонія[11]. Судячи з особливостей почерку, над рукописом працювало сім писарів та ілюстраторів[12]. Низку понять, що позначають Бога і пов'язаних з ним сутностей, послідовно написано в скороченому вигляді під надрядковою рисою, аналогічною церковнослов'янському титлу (Nomina sacra[en]): ds (Deus — Бог), dns (Dominus — Господь), ihs (Iesus — Ісус), xps (Christus — Христос), sps (Spiritus — Дух), scs (sanctus — святий). Непослідовно використовувалися скорочення слова «Ізраїль» isrl у формі Israhel (замість лат. Israel) і ff — fratres (брати)[13].
Кодекс містить ілюстрації лише на початку Старого та Нового Заповітів (в останньому випадку — мініатюра Христа у славі на весь аркуш). Аркуш 1 verso містить віршовану посвяту в аркаді, за ним йдуть зображення Скинії Заповіту, пролог і зміст; аркуш 5 містить зображення Ездри у вигляді ченця-писаря. У кодексі наведено варіанти розбиття біблійних книг за Єронімом, Іларієм та Августином; при цьому зміст не відповідає жодному з них, оскільки Псалтир розділена на п'ять книг, а Книга Варуха відсутня; при цьому Лист Єремії включено до складу Книги Єремії. Загалом у Старому Заповіті кодексу 48 книг. Кожна біблійна книга має Tabula Capitulorum — коротке пояснення змісту, наприкінці кожної книги — короткий висновок. Чотириєвангеліє містить Єронімові пролегомени і його ж послання папі Дамасію[14].
Remove ads
Текстологічні особливості
Узагальнити
Перспектива

З точки зору текстології Аміатинський кодекс належить до італійського типу Вульгати і скопійований з рукописів з італійських сімейств[15]. Кодекс містить текст Ів. 7:53-8:1, відсутній у грецьких рукописах[16]. На думку К. Грегорі, текст містить кілька читань, характерних для англосаксонської та ірландської традицій, що випливає з місця створення рукопису; це зумовило текстологічну еклектику[17]; більшість дослідників, навпаки, вважають, що в кодексі зберігся текст, що з найчистіше представляє початкові читання Єроніма[18]. Ірландський тип тексту представлено в Псалтирі та Діях, мабуть, також у Товиті[19]. Євангелія мають яскраво виражений італійський тип латинського тексту, можливо, неаполітанського зводу. Дослідники одностайно визнають кодекс найкращим із рукописів Вульгати[1].
Текст Аміатинського кодексу подібний до Ліндисфарнських євангелій і частково Фульдського кодексу[20]. Припускають, що ці рукописи кореняться в скрипторії Кассиодора; отже, архетип створено в Південній Італії VI століття[21]. Вперше це положення висунув П. Корсен 1883 року, коли зіставив опис Аміатинського кодексу з відомостями, Кассіодора про Codex Grandior — першу латинську Біблію, всі тексти якої зібрано під однією обкладинкою. Природним був висновок, що англосаксонський кодекс був його копією[22]. Беда Преподобний у житії Кеолфріда згадував мініатюри Codex Grandior, які цілком відповідають зображенням у Аміатинському кодексі, можливо, скопійованим з італійського оригіналу. На думку П. Корсена, вступ до англосаксонського кодексу майже ідентичний одному з фрагментів Institutiones Кассіодора[23]. К. Корсано зазначила, що Codex Grandior містив зображення Храму, з яким цілком співвідноситься план Скинії Заповіту, вміщений в Аміатинському кодексі[24]. Була також гіпотеза, що зображення і план Скинії включено до складу Аміатинського кодексу безпосередньо з Codex Grandior, але вчена спільнота її не прийняла[18].
Беда Преподобний у Vita Ceolfridi описував, що в абатстві Монквірмут — Джарроу створено три гігантські кодекси повної латинської Біблії (лат. pandectus), одним з яких має бути Аміатинський[25]. П. Мейверт доводив, що зображення Ездри в образі вченого ченця, підписане «Коли священні книги згоріли у вогні війни, Ездра охоче відшкодував збитки» (лат. codicibus sacris hotill clade perustis Esdra do fervens hoc reparavit opus), тісно пов'язане з Бедою, а зазначена думка неодноразово повторюється в його працях. Отже, кодекс міг бути створений і під його керівництвом[26].
Доведенням істинності відомостей Беди є залишки кодексу, які виявив 1882 року У. Грінвелл у Ньюкасл-апон-Тайні. Це був пергаментний аркуш із текстом 1 Цар. 11:29-12:18, який С. Тернер ідентифікував як дуже близький до Аміатинського кодексу, — він має такий самий формат, число рядків і переписаний тією ж формою унціалу. Грінвелл передав аркуш Британському музею. Публікація його тексту 1909 року дозволила виявити у бібліотечних зборах ще 11 аркушів із текстом Ісуса, сина Сираха. З'ясувалося також, що до XVI століття другий кодекс зберігався у Вустері, після чого перейшов до приватних рук і був практично знищений. Слідів третього кодексу поки що не виявлено[27].
Remove ads
Історія
Узагальнити
Перспектива
Кодекс створено у VIII столітті в Нортумбрії в подвійному монастирі[en] Монквірмут — Джарроу. Можливо, що рукописи, з яких його переписано, привіз до Англії ще 669 року Теодор Тарсійський[28] або Адріан — абат одного з монастирів Неаполя[18]. Кодекс, найпевніше, скопійовано за наказом абата Монквірмут — Джарроу Кеолфріда, який мав намір подарувати розкішний рукопис папі Григорію II, що випливає з посвяти[29]. 716 року Кеолфрід вирушив у паломництво до Риму, але помер, не досягши мети, в Лангрі[30]. Рукопис зрештою потрапив до монастир Сан-Сальваторе[en] на горі Аміата, від якої й отримав назву. Тут затерто і переписано заново текст посвяти, тому про англійське походження книги забули[31].
Документована історія рукопису починається лише від 1570 року, коли кодекс затребувало керівництво Цистерціанського ордену для підготовки нового видання Вульгати в Римі. За указом папи Сікста V 1587 року кодекс доставлено в Рим, де покладено в основу Сикстинського видання. 1592 року рукопис повернувся в абатство Сан-Сальваторе. Після його закриття 1786 року кодекс перейшов у фонд флорентійської Бібліотеки Лауренціани, де зберігається донині. Після перевезення до Флоренції кодекс відреставровано. Там його описав А.-М. Бандіні[ru][12].
1834 року рукопис досліджував Фердинанд Флек[de]. Він 1846 року випустив нове видання Вульгати, в якому матеріали Аміатинського кодексу подані у вигляді різночитань. 1843 року кодекс досліджував Костянтин Тішендорф, який опублікував у 1850 та 1854 роках видання Нового Заповіту. 1887 року Генрі Джуліан Вайт поклав кодекс в основу Оксфордського видання Вульгати Вордсворта і Вайта[1].
Під час Другої світової війни кодекс евакуювали з Флоренції і помістили в сховок у Гайоле-ін-К'янті, завдяки чому він не отримав жодних ушкоджень[12]. Факсимільне видання опубліковано 2003 року обмеженим тиражем 199 примірників[32].
Атрибуція та датування кодексу
При дослідженні кодексу в 1780-ті роки А.-М. Бандіні звернув увагу на аркуш із посвятою, перший, другий і п'ятий рядки якого були затертими й переписаними заново. Спочатку, ґрунтуючись на церковному переказі, він припускав, що кодекс переписано в VI столітті для папи Григорія Великого — у виправленій посвяті згадувався абат Сан-Сальваторе Петро Ломбардський. Спробувавши розшифрувати затертий текст він упевнився в своїй правоті. Датування Бандіні прийняв і Тішендорф у виданні 1854 року, не скуплячись на компліменти і вважаючи його висновки остаточними. Ґрунтуючись на грецькій посвяті до Книги Левит (дав.-гр. ὁ κύριος Σερβανδος ἐποίησεν), Бандіні і Тішендорф припустили, що Серванд і був творцем рукопису[33]. К. Гаман у 1873 відкинув це припущення, вважаючи неймовірним, що писар не поставив своє ім'я на початку рукопису, і вперше датував кодекс VIII століттям. З цим датуванням погодився Пауль де Лагард[en], але він вважав, що кодекс переписано в абатстві Райхенау[34]. Тільки 1886 року Джованні де Россі[ru] розшифрував стертий текст у п'ятому рядку посвяти і з'ясував, що його підписав Кеолфрід, і, отже, рукопис створено в Нортумбрії[25].
Remove ads
Галерея
- Загальний вигляд
- Сторінка канонів, цілком пофарбована пурпуром
- Аркуш із виправленою посвятою
- Господь у славі. Мініатюра на аркуші 796 verso
- Перша сторінка євангелії від Марка
Видання
- Ferdinand Florens Fleck (Lipsiae, 1840). Novum Testamentum Vulgatae editionis juxta textum Clementis VIII. Romanum ex Typogr. Apost. Vatic. A 1592 accurate expressum. Процитовано 7 березня 2016.
- Constantinus Tischendorf. Codex Amiatinus. Novum Testamentum Latine interpreto Hieronymo. — Lipsiae : Avenarius und Mendelssohn, 1854. — 421 p.
Примітки
Література
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads