Крип'якевич-Цегельська Олександра Артемівна

Про сім’ю Цегельських і Крип’якевичів

Мій наймолодший брат Петро народився в Сибіру, і ми думали, що він не виживе. Мама привезла його із санітарної частини на санях по снігу. Але він виявився дуже здібним до музики, був першою скрипкою Київської опери після закінчення консерваторії у москві. Був улюбленим учнем знаменитого скрипаля Давида Ойстраха. Петро дав понад 20 концертів у Японії і має там своїх учнів. Він єдиний українець, який був першою скрипкою Варшавської філармонії понад 15 років. У музичній історії Польщі такого не було^[2].

Мого батька Артемія Цегельського висвячував у 1942 році Андрей Шептицький одним із останніх, бо Митрополит на той час уже не міг ходити. Одного разу він благословляв маму, поклав їй на голову свою масивну руку, і вона казала, що витримала в тюрмі усі тортури, бо на її голові була рука Шептицького. Тато був засновником парохії Святого Йосафата на Замарстинові. Митрополит Андрей готував його до джерел Київського благочестя^[2].

Моя сім’я і зараз бореться за Україну, за її майбутнє. Іванка, донька – чудова іконописиця, яка працювала з багатьма прекрасними майстрами, розписувала багато церков. Наприклад, каплицю Стрітення в УКУ разом із покійним Остапом Лозинським.
Моя найстарша онучка, Климентія – дизайнерка, знимкувала Майдан. Вона розповідала історію, як майданівців затримали. Якимись правдами й неправдами Климентія проникла туди, де їх тримали, сфотографувала, а потім вивела тих хлопців.
Її фото, зроблені камерою телефона, ставали обкладинками провідних американських журналів, їх продавали на різних міжнародних виставках, зокрема в Німеччині^[2].

У сім’ї Крип’якевичів я з 1967 року. Чоловік мені розповідав, як його батько, знаменитий історик Іван Крип’якевич, ще у дев’ять років писав у своєму щоденнику: «Я мушу стати істориком. Я мушу стати великим чоловіком». Він вибрав історичний фах, позаяк постійно зазнавав поневірянь у польській гімназії. Зрештою, став учнем Грушевського, який казав, що Роман має дар писати легко, і доручив йому писати історію для народу. Тому Крип’якевич писав для різних класів маленькі книжки з історії України, за які можна було легко потрапити у Сибір за радянського союзу^[2].

Про заслання до Сибіру

Коли була переслідувана Церква, арештували священників. У тюрмі на Лонцького сидів і мій дідусь, отець Ігнатій, і мій батько, отець Артемій, і моя мама. Ми самі залишилися з бабцею удома. Мама в тюрмі пробула три місяці, і коли її відпустили, нас повантажили у вагони та вивезли у Сибір. Пам’ятаю вночі сильний стукіт у двері, як дерев’яними сходами йшли солдатські чоботи. Зайшов високий солдат, бабця відкрила двері, а нас троє маленьких дітей. І солдат до неї: «Скорее, старуха, скорее – полчаса на сборы!» Бабця вже мала приготовані мішки, бо ми всі тут, у Галичині, чекали на ту хвилину, коли нас вивезуть^[2].

Мою сім’ю відправили до Сибіру, коли мені було п’ять років, у 1950-ому. Нас було троє дітей: три, п’ять і сім років, яких вивезли з батьками. Томская область, Кривошеинский район, поселок Красный Яр – саме там і народився мій брат Петро. При ріці Об, одної з найбільших рік у Сибіру, були поселення в’язнів, які рубали дрова, сплавляли їх по річці та стелили дороги. За зміну мама мусила підготувати певну кількість дерев, щоби нас прогодувати^[2].

Пам’ятаю, як бабця вдягала білі колготочки моїй трирічній сестричці, а вона плакала спросоння. Нас повантажили у відкриту машину. Бабця мала сухарики, взяла якісь клунки і баночку з молоком. Солдат чоботом копнув ту баночку, молоко розлилося. Світив місяць, і воно відбивалося в місячному сяйві. А ще пам’ятаю, як фіранка відслонилася у вікні. То, певно, сусіди дивилися, як нас вивозять. Ми вижили завдяки тому, що тато вмів грати на скрипці^[2].

Про свою творчість і учнівство у Карла Звіринського

Двічі мої роботи були на міжнародних симпозіумах, притім що я до проголошення Незалежності не була в Спілці художників, а значить, не могла отримати дозволу на виїзд за кордон. Бо спілка давала рекомендацію в КДБ і Міністерство закордонних справ. У всі свої роботи я вкладала якусь «тиху бомбочку», не могла робити просто декоративні речі, а завжди робила їх проблемними або до визначної дати, яку в росії замовчували. Наприклад, мій гобелен до 350-ліття Києво-Могилянської академії. У росії всі мовчали, а то найвища освіта в Європі на той час. Я зробила гобелен, який виставляли у Києві. На ньому спудеї тримають книжку, а на тій книжці – герб Мазепи. В КДБ не знали, що то за значок, а для мене то була ця «тиха бомбочка», яку я заклала в цю роботу^[2].

Коли помер Сталін, у нас з’явилася можливість повернутися до Львова. Мені тоді було 13 років. Спочатку дідусь відвів мене у художню школу, бо казав, що я гарно малюю образочки, що мені треба продовжувати навчання. Відтак я вступила у Львівську академію мистецтв на гобелен. На першому курсі долучилася до школи Карла Звіринського – майстра, заслуженого діяча мистецтв України. Його роботи зараз можна побачити в Музеї модерного мистецтва у Львові. Він був феноменальний учитель, який мав дар навчати від Бога. В тій режимній ситуації совєтського союзу було складно залишатися порядною людиною, цікавим художником, який не вписується у рамки соцреалізму, творить щось своє і, крім того, має учнів^[2].

Крип'якевич-Цегельська Олександра Артемівна

Цитати

Про сім’ю Цегельських і Крип’якевичів

Про заслання до Сибіру

Про свою творчість і учнівство у Карла Звіринського

Примітки

Wikiwand - on

Леся Крип'якевич
Стаття у Вікіпедії