Імператор Стародавнього Риму
верховний монарх Стародавнього Риму / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Римський імператор?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Ри́мський імпера́тор — правитель Римської держави впродовж імперського періоду (починаючи з 27 до н. е.). Римляни не вживали єдиного терміну для найменування цієї найвищої посадової особи держави. У різні часи вживались такі латинські титули: imperator, augustus, caesar і princeps. Протягом історії імператори використовували різноманітні титули. Часто, коли даний римлянин англійською мовою описується як «імператор», це відображає те, що він отримав титул augustus (а пізніше basileus). Іншим титулом, який часто використовувався, був цезар, який використовувався для позначення спадкоємців, і імператор, спочатку військовий почесний титул. Ранні імператори також використовували титул princeps civitatis («перший громадянин»). Імператори часто збиралисяреспубліканські титули, зокрема принцепс сенат, консул і великий Римляни вважали посаду імператора відмінною від посади короля. Перший імператор Август рішуче відмовився від визнання монарха. [1] Протягом перших трьохсот років римських імператорів, від Августа до Діоклетіана, намагалися зобразити імператорів як лідерів республіки, побоюючись будь-якого зв’язку з королями Риму до республіки.
Від Діоклетіана, чиї тетрархічні реформи також розділили положення на одного імператора на Заході та одного на Сході , до кінця імперії, імператори правили у відкрито монархічному стилі [2] і не зберігали номінального принципу республіки, але контраст із «королями» зберігався: хоча імперська спадкоємність загалом була спадковою, вона була спадковою лише за наявності відповідного кандидата, прийнятного для армії та бюрократії [3], тому принцип автоматичного успадкування не був прийнятий. Елементи республіканської інституційної бази (сенат, консули, магістрати) збереглися й після розпаду Західної. На додаток до папської посади, деякі імператори після смерті отримували божественний статус. З остаточною гегемонією християнства, імператор став розглядатися як обраний Богом правитель, а також особливий захисник і лідер християнської Церкви на Землі, хоча на практиці повноваження імператора в церковних справах піддавалися оскарженню.