Loading AI tools
титул слов'янської монархії З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Цар — титул монарха, самодержця у деяких європейських державах: Болгарії, Росії, Сербії, Хорватії (у двох останніх це слово означає також «імператор»)[1]. Також титул цар вживався в офіційних документах і руських літописах щодо Візантійських Імператорів, ханів Золотої орди та правителів держав, які утворилися після її розпаду. Найпоширеніше пояснення походження назви — від титулу римських імператорів — цезар (лат. caesar),[2] Вживається також як загальна назва володаря якої-небудь країни. В українській традиції царями також називають трьох волхвів зі Сходу, що прийшли поклонитись Спасителю (Три царі).
Цар | |
Країна | Перше Болгарське царство, Principality of Serbiad, Московське царство, Російська імперія, Велика Моравія і Богемія |
---|---|
Нагорода від | віче |
Цар у Вікісховищі |
Російський історик Карамзін мав іншу думку, щодо походження титулу цар[3]:
Це ім'я не є скорочення латинського Caesar, як багато безпідставно думали, але древнє Східне, яке стало у нас відомим зі Слов'янського перекладу Біблії і давалося Імператорам Візантійським, а в новітні часи Ханам Монгольським і має в перській мові значення трон або верховна влада. |
У переносному значенні — повновладний господар над ким- або чим-небудь. Розпорядник, який підпорядковує навколишніх своєму впливу або переважає всіх чим-небудь: «лев — цар звірів».
Землі, на які поширюється влада царя, називається «царство», «царина», «цісарство». Російський монархічний режим іменується «царатом» (навіть за часів Російської імперії, коли володарі мали титул імператора).
Caesar — обов'язкова частина титулу римських та візантійських імператорів як наступників Юлія Цезаря. Можливо, через готське Kaisar або безпосередньо з латинського «caesar», в пізнішій (з початковим «ц») вимові.
В письмових пам'ятках слово відоме з 917 року, з часів болгарського царя Симеона.
У давньоруській літературі термін використовували спочатку для позначення Бога — Царя Небесного, біблійних володарів, римських або візантійських імператорів, слугувавши зазвичай перекладом грецького Βασιλείς. З кінця XII століття його застосовували й щодо імператорів Священної Римської імперії. Власне давньоруських володарів «царями» називали лише умовно, підкреслюючи їхню подібність до візантійських імператорів, точніше — відповідність запозиченому з Візантії ідеалу християнського монарха, і частіше вже померлих князів. Лише після падіння Константинополя у 1204 році (і, відповідно, зникнення єдиного легітимного носія імператорського титулу) термін «цар» був вперше використано як позначення цілком світського статусу — щодо Романа Мстиславича, який намагався таким чином підкреслити претензії на роль єдиного володаря Русі. Надалі термін використовувався і щодо нащадків Романа, але дедалі рідше[4].
Після входження більшої частини Русі до складу Монгольської імперії в слов'яномовних джерелах того часу цим словом почали називати Великого хана, а згодом — ханів Сибіру, Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю поряд із запозиченим з тюркських мов словом «хан» (в письмових пам'ятках — з 1267 року.)[5].
В Острозькому літописці (після 1633) словом «цар» позначають монархів рівня хана чи короля. Наприклад:
На противагу цьому імператору відповідає слово «цісар». Наприклад:
У сучасній українській (а також російській і радянській історіографії) слово «цар» вживається як загальний термін для позначення неспоріднених титулів правителів стародавнього світу: Близького Сходу, Середземномор'я, Індії, Китаю тощо, а також доколумбової Америки. Іноді це призводить до того, що однакові за звучанням титули (зокрема, латинське «рекс» (лат. rex) або китайське «ван») перекладають по-різному — залежно від контексту.
Книжкова традиція називати «царями» давніх правителів збереглась в українській та російській мові й досі. В українсько-російському слововживанні XIX століття, особливо простонародному, цим словом часто позначали монарха рівня короля чи хана. У сербській мові слово цар пов'язувалося з імператором.
У Московії, а згодом і Російській імперії, «цар» був титулом ханів династії Чингізидів, що з часом став титулом власне монарха Московії та Російської імперії. Цей титул вживається правителями Росії з часів Івана III здебільшого у дипломатичних паперах. 1497 року Іван III коронував як царя свого онука Дмитра Івановича, оголошеного спадкоємцем, але потім ув'язненого. Наступник Івана III Василь III задовольнявся старим титулом великий князь. Але у 1547 році його син Іван IV Грозний, досягнувши повноліття, коронував себе царем.
До перебування на престолі Івана III слово «цар» зрідка вживали у російській літературній мові на означення московських правителів. Але в офіційних документах, міжнародних угодах та печатках воно не зустрічалося[7]. Натомість титул «цар» постійно застосовувався стосовно сюзерена Москви, татарського хана, як у літературній, так і юридичній мові[7]. Зокрема, в офіційному листуванні 1470-х років між Іваном III та Менглі Ґераєм, останній іменував себе царем, а Івана — великим князем: «Я Менгли-Гирей царь пожаловал, с братом своим великим князем взял любовь»; сам Іван відповідав йому: «Государь еси великий… брат мой Менгли-Гирей царь»[7]. У московських міжурядових наказах, інструкціях та паперах внутрішнього користування, хани завжди іменувалися царями[7].
1721 року Петро I замість давнього чину «цар» взяв титул «імператора». Відтоді титул «цар» продовжував вживатися нарівні з титулом «імператора» у російській документації та літературі до повалення монархії в лютому-березні 1917[8].
Титул «цар» також використовувався правителями Болгарії в 893–1014, 1085–1396, 1908–1946 і Сербії в 1346–1371 роках.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.