Параболічна антена
З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Параболічна антена — антена, у якій для спрямування радіохвиль використовується параболічний відбивач — вигнута поверхня з поперечним перерізом у формі параболи. Головною перевагою параболічної антени є висока спрямованість. Вона функціонує подібно до рефлектора прожектора чи ліхтарика, щоб направляти радіохвилі у вузький промінь або приймати радіохвилі лише з одного певного напрямку. Параболічні антени мають одні з найвищих коефіцієнтів підсилення, або, що приблизно те ж саме, найменшу ширину променя[en][1][2]. Щоб досягти вузької ширини променя, параболічний відбивач повинен бути набагато більшим, ніж довжина хвилі використовуваних радіохвиль[2], тому параболічні антени використовуються у високочастотній частині радіоспектра, для дециметрових, сантиметрових і мікрохвиль, для яких довжини хвиль достатньо малі, щоб можна було використовувати рефлектори зручного розміру.
Параболічними є антени супутникового телебачення та антени радіотелескопів. Параболічні антени використовуються як направлені антени[en] для зв’язку точка-точка[en] в таких програмах, як мікрохвильові ретрансляційні канали, які передають телефонні та телевізійні сигнали між сусідніми містами, бездротові канали WAN/LAN для передачі даних, супутниковий зв’язок та зв’язок з космічними кораблями. Інше велике застосування параболічних антен — для радіолокаційних антен, яким потрібно передавати вузький промінь радіохвиль для визначення місцезнаходження кораблів, літаків або ракет.
Параболічну антену винайшов німецький фізик Генріх Герц під час відкриття радіохвиль у 1887 році. У своїх історичних експериментах він використовував циліндричні параболічні відбивачі як для передачі, так і для прийому сигналу.