Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Гугарк (вірм. Գուգարք, лат. Gogarene[1]) — історико-географічний регіон у Закавказзі, що розташовувався між середньою течією річки Агстев і областю Тайк. З початку II століття до н. е. до кінця IV століття н. е. — один з п'ятнадцяти ашхарів (провінцій) Великої Вірменії; пізніше, до середини VIII століття, — у складі Іберії.
Ґуґарк | |
Країна | Велика Вірменія |
---|---|
Часовий пояс | UTC+4 |
В даний час територія античного Гугарку знаходиться в межах сучасних Грузії, Туреччини і Вірменії.
Межі Гугарка не були суворо визначені і з часом змінювалися[джерело?]. Відповідно до «Вірменської географії» («Ашхарацуйц») VII століття, до складу Гугарка входили гавари Дзоропор, Колбопор, Цобопор, Ташир, Трелк, Кангарк, Верхній Джавахк, Артахан і Кларджк[1].
Термін «Гугарк» відсутній у грузинських джерелах. Самшвілде[ru], разом з областями Таширі і Абоці входили до Самшвілдського еріставства[ru]. Гардабані і Самшвільде разом утворили провінцію Квемо Картлі (груз. ქვემო ქართლი) або Нижню Іберію[2]. За К. Тумановим до неї входили такі області: Тріалеті, Гачіані, Гардабані, Таширі і Абоці[3]. Як зазначає Стівен Рапп, у вірменських джерелах цей регіон також іменувалася Вірк (вірм. Վիրք, «Картлі» або «Іберія»), в іберійських — Сомхіті (груз. სომხითი, «Вірменія» або «південний край»)[4].
Г. Мелікішвілі вважав, що Гугарк етнічно був змішаною вірмено-грузинської областю. Цю думку підтримує А. Новосельцев[5]. «Кембриджська історія Стародавнього світу» також вважає Гугарк етнічно вірмено-грузинським[6]. На північних територіях жили грузини, на південних — вірмени.
Найперша згадка про Гугарк (або Гогарену) міститься в «Географії» Страбона (XI, 14, 5), який стверджує, що Гогарена була відвойована Вірменією в іберів з піднесенням династії Арташесидів[7][8]. К. Туманов вважав, що області Цобопор, Колбопор, Дзоропор, Ашоц і Ташир спочатку перебували у складі Вірменії, принаймні, в епоху Фарнавазідської Іберії і Ервандідської Вірменії, тобто в період від 300 до 200 років до н. е. На його думку, області Ашоц і Ташир перейшли до Фарнавазідів в міру розширення новоствореної іберійської держави. Арташесіди, мабуть, об'єднали ці землі з Кангарком, Цобопором, Дзоропором, Колбопором (можливо, також Трелком), створивши особливе намісництво, на чолі якого намісником царя поставили князя Гугарка[9]. Страбон відносить Гугарк до сільськогосподарських регіонах Вірменії[10].
Гугарк був одним з чотирьох бдешхств, або військових намісництв Вірменії, які захищали державу від зовнішніх вторгнень — в даному випадку, з боку Іберії[1]. Ці бдешхства в ієрархії панівного класу вірменської держави займали становище одразу після царя[11]. За даними Зоранамака, до армії Великої Вірменії Гугарк направляв до 4,5 тис. вершників[12][13]. У «Кембриджській історії середньовіччя[en]» величина кавалерійського контингенту, що постачався на службу сюзерену, царю Вірменії, називалася найкращою ілюстрацією політичної ваги того чи іншого княжого дому країни[12].
На початку I століття династія Арташесидів у Вірменії припинила своє існування. В наступні десятиліття безвладдя, ймовірно, Іберія оволоділа самим бдешхством і областю Холарзене/Каларзене (Кларджеті)[14], що не входила до нього. В цей час Ташир, Ашоц і розташовані на сході іберійські землі Джавахк, Артахан і Трелк (якщо останній взагалі був у межах бдешхства в цей період), схоже, були відокремлені від бдешхства і повернулися під владу Іберії[9].
Після встановлення влади Аршакідів Вірменія повернула собі бдешхство: Птолемей, Агатангелос і «Бузандаран патмутюнк» однозначно зазначають, що бдешхство Гугарк (області Кангарк, Цобопор, Дзоропор, Колбопор і, безумовно, Ашоц і Ташир), повернулися до складу Вірменії[9].
Між 186—189 роками одзрхе, кларджеті і цунда повстали проти свого царя Амазаспа II[14] і уклали союз з Вологезом V. Імовірно в цей період Аршакідської експансії Вірменія отримала також Манглеац Пор, Куїсапор і Хаціхе або Хунаракерт. Як стверджується у «Вірменській географії» VII століття, останні в свій час було «вилучено у вірмен». Між складанням «Географії» Птолемея в середині II століття і IV століттям, Кларджк, імовірно, також з'єднався з бдешхством, тоді як Дзоропор і Колбопор, а пізніше також Ашоц і Ташир відкололися від нього. Згодом на цій території утворилися окремі князівські володіння, ймовірно, під керуванням молодших гілок династії Гушаридів Гугарку[9].
Під час остаточного розпаду Аршакідської Вірменії (363—387) бдешхство, разом з окремими князівствами (за винятком Ашоца і, мабуть, верхньої частини Ташира), знову повернулися до Іберії. Відповідно до «Вірменської географії», від Вірменії було відторгнуто дев'ять районів: Дзоропор, Колбопор, Ташир, Цобопор, Трелк, Кангарк, Верхній Джавахк, Артахан і Кларджк. Останні три було відокремлено від бдешхства приблизно в період, коли воно остаточно перейшло до Іберії, а перші три — ще раніше[9].
З IV століття в регіоні правили члени дому Міхранідів[15]. Найвідомішими представниками цього сімейства були Варскен Пітіахші[en] і його дружина свята Шушанік.
На початку V століття Гугарк відвідав Месроп Маштоц. За Пітером Коу, його метою було поширення письменності серед вірменського населення для збереження його культурної самобутності після відторгнення області від Вірменії[16].
Під час арабського вторгнення в Іберію[en] Гугарк залишався в межах грузинської держави, але з кінця VIII століття він увійшов до складу Тбіліського емірату, що відколовся від Халіфату[17]. З середини IX століття західні області Гугарка були відвойовані іберійськими (грузинськими) Багратидами, а східні — вірменськими Багратидами.
Анна Елізабет Редгейт зазначає, що ще до 876 року майбутній монарх, князь князів Вірменії Ашот I, заволодів деякими областями Гугарка[18]. Його власний домен, який простягався на схід через центральну область Айрарат до озера Севан і межі Васпуракана, був збільшений за рахунок низки територій, зокрема й Гугарка[19]. 904 року Гугарк зазнав навали царя Абхазії Костянтина[20]. На початку IX століття Ашот II завдав арабам низку поразок, звільнивши від них Багреванд, Ширак, Гугарк, Агстевську долину[21][22].
У цей період фортеця Самшвілде в Гугарку належала роду Гнтуні[hy][23]. Приблизно 972 року цар Вірменії Ашот III передав Самшвілде і Ташир-Дзорагет своєму синові Гургену. 982 року тут було утворено Ташир-Дзорагетське царство[24], яким правили представники молодшої гілки династії Багратидів — Кюрикянів.
Ташир-Дзорагетське царство займало більшу частину історичного Гугарка[25]. Подібно до інших вірменських держав цього періоду, воно перебувало у васальній залежності від Анфйського царства[26]. До 1065 року центром царства була фортеця Самшвілде; пізніше столицю було перенесено в місто-фортецю Лорі. Найбільшого розквіту царство досягло за наступника Гургена Давида I Безземельного. Британська енциклопедія і «Кембриджська історія Ірану[en]» називають Ташир-Дзорагетське царство на сході Гугарка одним з останніх осередків вірменського національно-державного устрою після завоювання країни сельджуками в середині XI століття[27][28]. Проте таке становище тривало недовго. В кінці XI — початку XII століття Ташир-Дзорагетське царство було захоплене сельджуками і припинило існування.
Між 1110—1123 роками, поряд з іншими вірменськими землями, східний Гугарк був звільнений від кочівників царем Грузії Давидом IV Будівельником[29], який передав його грузинському роду Орбелі[25]. Після приєднання Лорі до Грузії в титулатуру царя Давида було додано титул «цар сомехів»[30]. Ефталія Константінідес зазначає, що між 1123—1125 роками було скликано Руїс-Урбніський церковний собор, що мав своєю метою звернення до діофізитства та інтеграцію монофізитів після завоювання Північної Вірменії[31].
Після придушення заколоту Орбелі в 1177 році цар Грузії Георгій III передав Сомхіт разом з містом-фортецею Лорі Кубасару (амірспасалару Грузії кипчацького походження), але всього через вісім років, 1185 року, цариця Тамара передала область новому амірспасалару — Саргісу Мхаргрдзелі-Закаряну.
У 1236—1237 роках північні і східні частини Вірменії, які перебували під грузинської короною[32], були завойовані монголами[33]. Після смерті цариці Русудан 1245 року почалося міжцарів'я, під час якого монголи розділили Кавказ на вісім провінцій або округів.[34] Території Грузії і вірменських областей Гугарк, Айрарат, Арцах і Сюнік[35], відомі як Гурджистанский вілаєт, були розділені на вісім туменів. Тумен який містив східну частину Гугарка було передано під контроль Ваграма Гагелі.[36]
Внаслідок громадянської війни[fr] в Грузинському царстві, воно розпалося на декілька частин. Сомхіт було передано в Картлийске царство, останнє перейшло під вплив Сефевідів внаслідок миру Амасьї. І. Петрушевський зазначає, що в XVI—XVII століттях у Лорі на півночі кавказької Вірменії все ще існували місцеві вірменські володарі — меліки[37]. На початку XVII століття при Аббасі I в Дебедську долину прийшло тюркське плем'я борчалу, яке й дало цього регіону свою назву. 1604 року тут було створено Борчалинський хаканат (султанат)[ru], який проіснував до XVIII століття[38]. У 1724—1728 роках області Лорі і Агстева захопила Туреччина, однак 1735 року вони знову були повернуті Ірану. Після смерті Надер Шаха 1747 року Кахеті і Картлі набули незалежності, а 1762 року об'єдналися в єдину державу на чолі з Іраклієм II.
Сомхетія в складі Грузії відійшла до Росії 1801 року, як частина Грузинської (1801—1840), Грузино-Імеретинської (1840—1846) і Тифліської губерній (1846—1917).
Після встановлення незалежності у Вірменії і Грузії розбіжності щодо приналежності Борчалинського повіту[ru] і низка інших прикордонних суперечок призвели до короткої війни між двома країнами в грудні 1918 року.
При Кюрикянах і Мхаргрдзелі-Закарянах східна частина Гугарка було одним із центрів розвитку вірменської культури і науки. У монастирях Санаїн, Ахпат, Агарцин, Нор Тік, Кобайр викладалися граматика, риторика, астрономія, музика. В Ахпаті розвивалася школа вірменської мініатюри.[джерело?] Тут розташовані видатні пам'ятки вірменської архітектури[джерело?], такі як Хоракерт[fr], Одзун, Макараванк, Бардзракаш. Тут само знаходяться низка вірмено-халкідонських монастирів. Згідно з «Кембриджською історією стародавнього світу[ru]» вірмени-халкідоніти були особливо численні в Тайку і Гугарку[6][коли?]. Французький історик Ізабель Ож відзначає вплив як вірменської, так і грузинської та грецької культур у мистецтві вірмен-халкідонітів, зокрема в монастирях Ахтала і Кобайр[39]. У східному Гугарку жили й творили видатні вірменські середньовічні вчені Ованес Саркаваг, Григор Тутеорді[hy], Давид Кобайреці, Мхітар Гош, Вардан Аревелці і Кіракос Гандзакеці. Промисловими центрами були Пгндзаанк і Манеса.
Один з найраніших збережених написів
грузинським алфавітом (хуцурі) з церкви Болнісі Сіоні. Датується 492—493 рр.[40]. Північний Гугарк (Болніський муніципалітет Грузії) |
Вірменський монастир Одзун, VI століття. Південний Гугарк (Лорійська область Вірменії) |
Вірмено-халкідонський монастир Ахтала[39] |
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.