Інсулінорезистентність

Інсулінорезистентність (Insulinoresistance) — недостатня біологічна відповідь клітин на дію інсуліну при його достатній концентрації в крові.

Поняття

Термін «Інсулінорезистентність» (далі І.) вперше використали H.P. Hirnsworth i R.B. Kerr (1936) для характеристики незначного зниження рівня глюкози у відповідь на введення екзогенного інсуліну у хворих на цукровий діабет з ожирінням^[1]. Доки β-клітини підшлункової залози здатні виробляти достатню кількість інсуліну для компенсації вказаного дефекту і підтримувати стан гіперінсулінемії, гіперглікемія буде відсутня. Однак вслід за виснаженням резервів β-клітин виникає стан відносної недостатності інсуліну, що проявляється підвищенням рівня глюкози в крові. Як результат порушуються основні метаболічні процеси в організмі — вуглеводний, ліпідний та білковий обмін, порушуються ріст, диференціювання, синтез ДНК, регуляція транскрипції генів тощо.

Таким чином зумовлює цілу низку захворювань та фізіологічних станів, основними з яких є:

• фізіологічна (пубертатний вік, вагітність, дієта, багата жирами, нічний сон);
• метаболічна (цукровий діабет ІІ типу, ожиріння, декомпенсація цукрового діабету І типу, виражена недостатність харчування, надлишкове вживання алкоголю);
• ендокринна (тиреотоксикоз, гіпотиреоз, синдром Кушинга, акромегалія, феохромоцитома);
• неендокринна (есенціальна гіпертензія, цироз печінки, ревматоїдний артрит, травма, опіки, сепсис, хірургічні втручання).

Патогенез

В основі патогенезу І. розглядають розлади функції внутрішньоклітинних білків-транспортерів глюкози, найважливішим з яких є ГЛЮТ-4. Глюкозування або зменшення транслокації ГЛЮТ-4 супроводжується І. Причиною резистентності клітин може бути також і мутація гену інсулінового рецептора. Водночас генетична схильність до І. може не реалізовуватись і ніколи не проявитись клінічно (у вигляді метаболічного синдрому^[2] або цукрового діабету ІІ типу) за відсутності несприятливої дії таких факторів навколишнього середовища, як надмірне вживання калорійної їжі та низької фізичної активності.

І. відіграє суттєву роль у патогенезі порушень вуглеводного обміну, що проявляється розвитком порушеної толерантності до глюкози та цукрового діабету ІІ типу. В основі їх патогенетичного механізму лежить втрата чутливості м’язової, жирової й печінкової тканин до інсуліну. І. тісно пов’язана з розвитком дисліпідемії, артеріальної гіпертензії, ожиріння, ішемічної хвороби серця.

Діагностика

Для визначення рівня інсулінорезистентності розроблено і запропоновано значну кількість методів^[3]. Серед них виділяють три основні:

• еуглікемічний гіперінсулінемічний клемп-тест (англ. HEGCT — Hyperinsulinemic Euglycemic Glucose Clamp Technique);
• «мінімальну модель» (англ. FSIVGTT — Frequently Sampled Intravenous Glucose Tolerance Test);
• рівень інсуліну натще.

Використовують також розрахункові математичні моделі визначення інсулінорезистентності:

• гемостатичну модель оцінки інсулінорезистентності — індекс HOMA (англ. НОМА — Homeostatic Model Assessment);
• індекс чутливості до інсуліну (англ. QUICKI — Quantitative Insulin Sensitivity Check Index).

Профілактика

Сьогодні відомо декілька профілактичних та терапевтичних заходів, які знижують І.:

• гіпокалорійна дієта,
• зменшення маси тіла,
• фізична активність
• фармакотерапія.

До фармакотерапії відносять застосування метформіну^[4] та тіазолідиндіонів, які знижують І. та підвищують чутливість тканин до інсуліну, а також пригнічують глюкогенез у печінці.