Історія філософії

Не плутати з Філософією історії.

Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.

З лівого верхнього кута до правого нижнього: Сократ, Іммануїл Кант, Авіценна, Сіддгартха Ґаутама, Аді Шанкарачар'я та Конфуцій

Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.

Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через критику філософії, висловлену Аль-Газалі^[en]. У XVII столітті Мулла Садра^[en] створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. Ісламський модернізм^[en] виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.

Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти просвітлення^[en]. Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та Нав'я-Ньяя^[en], а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.

Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та самовдосконалення^[en]. У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл Сюаньсюе^[en] та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були японська^[en], латиноамериканська^[en] та африканська^[en] філософії.

Визначення та суміжні дисципліни

Див. також: Визначення філософії^[en]

Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення^[1]. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості^[2].

Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект^[3]. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії^[4]. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла^[5].

Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі^[6]. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд^[7].

Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу^[8]. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія^[9].

Західна

Докладніше: Західна філософія

Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині^[10].

Схема впливу філософських шкіл

   Мілетська школа    Піфагореїзм    Елейська школа     Софісти                         
              └──────────┴──────────┬─┴────────────┴──────────────────────┐
              ┌─────────────────────┘                                     │
              │                                                        Атомістика     
       Платонізм                                                          │ 
        │     │                                                           │
Арістотелізм  │                                                           │
 │      │     │                                                       Епікуреїзм 
 │     Неоплатонізм─────────────────────┐                               │
 │               |                      │                               │
 │              Патристика              │                               │ 
 │                      │               └──────────────────────────┐    │ 
східний арістотелізм    │                                          │    │                          
           ├────────────┘                                          │    │
   Схоластика                                                      │    │
           ├───────────(Номіналізм)────────────────────────┐     Гуманізм епохи Відродження
           │                                               ├──────────┘                      
    Раціоналізм                                         Емпіризм
           │                                               │   │  
           └──────────┬────────────────────────────────────┤  французький матеріалізм
                      │                                    │                  
                Кантіанство                         Позитивізм   
        ┌─────────────┼────────────────────────────────────┤
        │             │                  │                 │ 
Гегельянство  Феноменологія   Філософія життя   Емпіріокритицизм
      │   └───────────┼──────────────────┤                 │
      │               │                  │              Неопозитивізм 
Марксизм      Екзистенціалізм       Герменевтика   Аналітична філософія

Історія «історії філософії»

Найсуттєвішою точкою зростання історико-філософського знання стала поява гегелівських «Лекцій з історії філософії», що ознаменували становлення історії філософії як конституйованої теоретичної дисципліни. Для розуміння гегелівської історії філософії важливе значення має його програма побудови всієї системи філософії. Згідно з Гегелем, поза такої системи неможливо взагалі справжнє осягнення історичного руху філософії до «форми науки», поступальний її рух до тієї мети, коли вона могла б стати не любов'ю до знання, а «дійсним знанням».

Поза такого роду системи, в якій історія філософії стає логічно завершальною її частиною, філософська думка, згідно з Гегелем, постає лише як зовнішня історія думок, галерея нісенітниць і помилок. Саме т.чином. вона і осягалась досі, тобто історіографічно. Гегель вважав, що історія філософії — є справа самої філософії; тільки шляхом вивчення її історії можна «бути введеним в саме цю науку». Історія філософії — це історія сходження думки до самої себе і тим самим знаходження самої себе, а оскільки філософія є рух духу до самосвідомості, його саморозвиток до абсолютного знання, філософія й історія філософії для Гегеля виявляються тотожними. Саме тому історія філософії і стає можливою тільки як теорія, яка не включає в свій зміст і склад особистість, індивідуальні риси того чи іншого мислителя.

До числа головних ідей концепції Гегеля відносять наступні:

• історико-філософський процес він розглядає як закономірний, поступальний розвиток, в якому всі філософські системи виявляються необхідним внутрішнім чином пов'язані між собою, тому що кожна з них являє собою зображення особливого щабля в процесі розвитку абсолютного духу, послідовно здійснює себе в його русі до абсолютної істини,
• кожну філософську систему Гегель розглядає як самосвідомість історично конкретної епохи; існує, т.чином, безпосередній зв'язок між філософією та історичними умовами, державою, культурою, мистецтвом тощо. Саме вони і визначають її основний зміст і значення; але історичні умови змінюються — значить змінюється і філософія, до якої, отже, треба підходити історично,
• філософські системи минулого, однак, не спростовуються і не віддаються забуттю ; їх принципи, звільнені від властивої їм історичної обмеженості, засвоюються подальшими вченнями, зберігаючи раціональні моменти попередніх вчень, більш глибоко і докладно розкриваючи абсолютне. Розвиток, т.чином, здійснюється на основі спадковості.

Після Гегеля

Панування позитивізму, вульгарного матеріалізму, психологізму послабило авторитет філософії в її спробах обґрунтування наукового знання і пошуку загальнозначущої істини, висунувши на перший план лише « історичне вивчення людського духу». Не відкидаючи в цілому низку основоположних гегелівських принципів, його учні — Ердман, Целлер і Фішер — концентрують свої зусилля на освоєнні нової фактології, намагаючись максимально строго в композиційному відношенні розташувати цей багатий матеріал, не забуваючи при цьому чітко виявляти і загальні тенденції розвитку філософії. Найцікавіших результатів на цьому шляху досягли Целлер і Фішер, що опублікували фундаментальні праці з історії як давньої, так і нової філософії, на яких виховувалося кілька поколінь європейських філософів.

У кінці 19 — початку 20 ст. виходить у світ ряд фундаментальних робіт Віндельбанда, двотомна «Історія філософії» якого стала оригінальним освітленням процесу розвитку філософської думки від Декарта до Гербарта. Приділивши найбільшу увагу становленню філософської думки в епоху Нового часу, Віндельбанд показав глибокий зв'язок цього процесу з духовно-культурним розвитком суспільства ; виявив взаємини і взаємовплив між самими різними галузями людської культури. Т.ч. філософія перестала здаватися умоглядною, спекулятивною і відірваною від життя, демонструючи свій тісний зв'язок з наукою і мистецтвом, релігією і політикою та іншими сферами суспільного життя. Крім «Історії стародавньої філософії», він підготував ще й загальний курс історії філософії, що охоплює всі її епохи і періоди, що мав заголовок «Підручник історії філософії» (1912). У цій роботі він різко змінив свій звичайний метод історичного викладу філософського процесу, відмовившись від переважно хронологічного опису та використання великої кількості біографічних даних, акцентувавши культурологічний підхід до розгляду історії філософії. Остання постала тут як єдиний, цілісний процес, обумовлений надемпіричними, загальними цінностями; процес, під час якого європейське людство записало в наукових поняттях «свій світогляд і світорозуміння». Концептуальний виклад історико-філософського процесу, представленого з точки зору його основних проблем і понять, не ігнорував і фактичної сторони справи, акумулюючи безліч реальних історичних даних, що органічно укладаються в загальну канву філософського розвитку. Традиції раціоналістичних ідеалістичних концепцій історії філософії у 1-й третині 20 століття були продовжені Н. Гартманом, який спробував врятувати цілісне бачення філософії шляхом усунення найодіозніших «прийомів панлогізування, що призводять до містифікації реальних процесів». У підсумку він здійснив своєрідний синтез гегельянства з кантіанством і неокантіанством в руслі ідей розробленої ним «критичної онтології», представивши історію філософії як прогресуючий ряд людських рішень системи вічних філософських проблем. При цьому єдність історико-філософського процесу бачилося йому в спільності проблем для філософії як такої.

Див. також

• Порівняльна філософія