Топ питань
Часова шкала
Чат
Перспективи
Історія філософії
розділ філософії, що вивчає історичні типи філософії З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Remove ads
Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.
З лівого верхнього кута до правого нижнього: Сократ, Іммануїл Кант, Авіценна, Сіддгартха Ґаутама, Аді Шанкарачар'я та Конфуцій
Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.
Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через критику філософії, висловлену Аль-Газалі[en]. У XVII столітті Мулла Садра[en] створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. Ісламський модернізм[en] виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.
Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти просвітлення[en]. Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та Нав'я-Ньяя[en], а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.
Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та самовдосконалення[en]. У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл Сюаньсюе[en] та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були японська[en], латиноамериканська[en] та африканська[en] філософії.
Remove ads
Визначення та суміжні дисципліни
Узагальнити
Перспектива
Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення[1]. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості[2].
Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект[3]. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії[4]. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла[5].
Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі[6]. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд[7].
Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу[8]. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія[9].
Remove ads
Західна
Узагальнити
Перспектива
Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині[10].
Античність
Західна філософія виникла у Стародавній Греції у VI столітті до н. е. Цей період умовно вважають завершеним у 529 році н. е., коли академію Платона та інші філософські школи в Афінах було закрито за наказом візантійського імператора Юстиніана I, який прагнув придушити нехристиянські вчення[11].
Досократики
Перший період давньогрецької філософії відомий як досократична філософія, який тривав приблизно до середини IV століття до н. е. Вивчення досократичної філософії може бути складним, оскільки багато оригінальних текстів збереглися лише у фрагментах і часто потребують реконструкції на основі цитат, знайдених у пізніших працях[12].
Ключовим нововведенням досократичної філософії була її спроба дати раціональні пояснення космосу як цілісності. Такий підхід контрастував із панівною грецькою міфологією, яка пропонувала теологічні інтерпретації — наприклад, міф про Урана та Гею — щоб підкреслити роль богів і богинь, яких продовжували шанувати навіть тоді, коли грецька філософія вже розвивалася. Досократики були одними з перших, хто поставив під сумнів традиційну грецьку теологію, прагнучи натомість запропонувати емпіричні теорії, що пояснюють, як виник світ і чому він функціонує саме так[13].
Фалес (прибл. 624–545 до н. е.), якого часто вважають першим філософом, прагнув описати космос у термінах першооснови[en], або архе[en]. Він вважав воду[en] цим первинним джерелом усього сущого. Анаксімандр (прибл. 610–545 до н. е.) запропонував більш абстрактне пояснення, стверджуючи, що вічна субстанція, відповідальна за створення світу, перебуває поза межами людського сприйняття. Анаксімандр визначав архе як апейрон, що означає «безмежне»[14].
Геракліт (прибл. 540–480 рр. до н. е.) розглядав світ як такий, що перебуває у стані постійного руху, стверджуючи, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Він також наголошував на ролі логоса, який розумів як внутрішній порядок, що керує як внутрішнім світом людини, так і зовнішнім світом[15]. На противагу йому, Парменід (прибл. 515–450 рр. до н. е.) вважав, що істинна реальність є незмінною, вічною та неподільною. Його учень Зенон Елейський (прибл. 490–430 рр. до н. е.) сформулював кілька парадоксів на підтримку цієї ідеї, стверджуючи, що рух і зміна є ілюзіями, як це показано в його парадоксі Ахілла і черепахи[16].
Іншою значною теорією цього періоду була атомістика Демокріта (прибл. 460–370 рр. до н. е.), який стверджував, що реальність складається з неподільних частинок, які називаються атомами[17]. Серед інших видатних досократичних філософів — Анаксімен, Піфагор, Ксенофан, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп, а також софісти, зокрема Протагор та Горгій[18].
Сократ, Платон і Арістотель
Філософія Сократа (469—399 рр. до н. е.) і Платона (427—347 рр. до н. е.) спиралася на досократичну традицію, але також внесла значні зміни у фокус і методологію філософського пізнання. Сам Сократ нічого не писав, і його вплив значною мірою зумовлений враженням, яке він справив на сучасників, особливо завдяки своєму підходу до філософського дослідження. Цей метод, що часто здійснювався у формі сократичних діалогів, розпочинався з простих запитань, покликаних дослідити тему та критично осмислити приховані ідеї й припущення. На відміну від досократиків, Сократ менше цікавився метафізичними теоріями і більше зосереджувався на моральній філософії. У багатьох його діалогах досліджується питання про те, що означає вести доброчесне життя, розглядаючи такі чесноти, як справедливість, мужність та мудрість. Попри те, що Сократа вважають великим учителем етики, він не проголошував конкретних моральних доктрин. Натомість його метою було спонукати співрозмовників мислити самостійно та усвідомити власне невідання[19].
Більшість відомостей про Сократа походить із творів його учня Платона. Праці Платона подані у формі діалогів між різними філософами, що ускладнює розмежування, які з висловлених ідей належать самому Сократу, а які є власними поглядами Платона. Теорія ідей[en] Платона стверджує, що справжня сутність реальності полягає в абстрактних і вічних формах чи ідеях, таких як форми краси, справедливості та добра[en]. Фізичний і мінливий світ чуттів, за Платоном, є лише недосконалим відображенням цих ідей. Ця теорія мала тривалий вплив на подальші погляди на метафізику та епістемологію. Платона також вважають одним із засновників психології. Він поділяв душу на три частини: розум, дух і бажання[en], кожна з яких відповідає за різні психічні явища й взаємодіє з іншими в різний спосіб. Крім того, Платон зробив вагомий внесок у розвиток етики та політичної філософії[20]. Також саме Платон заснував Академію, яку часто вважають першою в історії установою вищої освіти[21].
Арістотель (384–322 рр. до н. е.), який починав як учень Академії Платона, став системним філософом, чиї вчення були викладені в трактатах із різних галузей, зокрема філософії природи, метафізики, логіки та етики. Арістотель запровадив багато технічних термінів у цих сферах, які збереглися у вжитку донині. Хоча він приймав платонівське розрізнення між формою (ідеєю) та матерією, Арістотель відкидав ідею, що форми можуть існувати незалежно від матерії, стверджуючи натомість, що форма і матерія є взаємозалежними. Ця дискусія стала центральною для проблеми універсалій, яку згодом обговорювали багато філософів. У метафізиці Арістотель запропонував систему основних категорій буття як засіб класифікації та аналізу різних аспектів існування. Він також увів поняття чотирьох причин[en], щоб пояснити, чому в природі відбуваються зміни та рух. Наприклад, згідно з його телеологічною причиною, все в природі має мету або ціль, до якої воно рухається. Етичне вчення Арістотеля[en] підкреслює, що доброчесне життя полягає у вихованні чеснот задля досягнення евдемонії[en] — людського процвітання. У логіці, він кодифікував правила правильних висновків, заклавши основу формальної логіки, яка впливала на філософію протягом багатьох століть[22].
Елліністичний та римський періоди
Після Арістотеля антична філософія пережила піднесення ширших філософських напрямів, таких як епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, які разом відомі як елліністичні школи думки. Ці напрями зосереджувалися переважно на питаннях етики, фізики, логіки та епістемології. Цей період розпочався зі смертю Александра Македонського у 323 р. до н. е. і мав свій основний вплив до кінця Римської республіки у 31 р. до н. е.[23]
Епікурейці розвинули й удосконалили ідею Демокріта про те, що природа складається з неподільних атомів. В етиці вони розглядали насолоду як найвище благо, проте відкидали уявлення про те, що розкіш і потурання чуттєвим задоволенням ведуть до тривалого щастя. Натомість вони відстоювали виважену форму гедонізму, за якої просте життя, позначене спокоєм і душевною рівновагою, є найкращим шляхом до щастя[24].
Стоїки відкидали гедоністичне світобачення, стверджуючи, що бажання й відрази є перешкодами для життя відповідно до розуму та чесноти. Щоб подолати ці бажання, вони пропагували самовладання та ставлення байдужості[25].
Скептики зосереджувалися на тому, як судження та переконання впливають на добробут. Вони стверджували, що догматичні переконання спричиняють емоційні потрясіння, і радили утримуватися від суджень[en] у питаннях, де неможливо досягти певності. Деякі скептики йшли ще далі, вважаючи, що таке утримання від суджень має стосуватися всіх переконань, припускаючи, що будь-яка форма знання є неможливою[26].
Школа неоплатонізму, яка виникла наприкінці античної епохи, бере свій початок у III столітті нашої ери і досягає розквіту в VI столітті нашої ери. Неоплатонізм успадкував багато ідей Платона й Арістотеля, творчо переосмисливши їх. Його центральна доктрина постулює існування трансцендентної та невимовної сутності, відповідальної за все суще, яку називають «Єдиним» або «Благом». З Єдиного постає Розум, що споглядає Єдине, а з нього, своєю чергою, виникає Душа, яка породжує матеріальний світ. Серед впливових неоплатоніків — Плотін (204–270 н. е.) та його учень Порфирій (234–305 н. е.)[27].
Середньовіччя
Середньовічний період у західній філософії почався між 400 і 500 рр. н. е. і завершився між 1400 і 1500 рр. н. е.[28] Головною відмінністю цього періоду від попередніх філософських традицій був наголос на релігійній думці. Християнський імператор Юстиніан наказав закрити філософські школи, зокрема і академію Платона. Унаслідок цього інтелектуальна діяльність зосередилася в межах Церкви, а відхилення від офіційної доктрини супроводжувалося значним ризиком. Через ці зміни деякі дослідники вважають цю епоху «темним віком» порівняно з попереднім і наступним періодами[29]. Центральними темами цього часу були проблема універсалій, природа Бога, докази існування Бога та співвідношення розуму й віри. Рання середньовічна доба перебувала під значним впливом філософії Платона, тоді як у пізніший період домінували ідеї Арістотеля[30].
Аврелій Августин (354–430 рр. н. е.) перебував під глибоким впливом платонізму й використав цей підхід для тлумачення та пояснення ключових понять і проблем християнської доктрини. Він прийняв неоплатонічну ідею про те, що Бог, або першоджерело, є добрим і водночас незбагненним. Це спонукало його звернутися до проблеми зла, а саме до питання, як зло може існувати у світі, створеному благим, всезнаючим[en] і всемогутнім Богом. Пояснення Августина зосереджувалося на концепції свободи волі: Бог, за його твердженням, наділив людей здатністю обирати між добром і злом, а також відповідальністю[en] за цей вибір. Августин також зробив значний внесок в інші галузі, зокрема у формулювання доказів існування Бога, розроблення теорії часу та вчення про справедливу війну[31].
Боецій (477–524 рр. н. е.) виявляв глибокий інтерес до грецької філософії. Він переклав багато праць Арістотеля та прагнув інтегрувати та узгодити їх із християнською доктриною. Боецій розглядав проблему універсалій та розробив теорію для гармонізації поглядів Платона та Арістотеля. Він стверджував, що універсалії в одному сенсі існують у розумі без матерії в одному сенсі, але в іншому — існують у матеріальних речах. Ця ідея вплинула на подальші середньовічні дискусії щодо проблеми універсалій, спонукавши номіналістів стверджувати, що універсалії існують лише в розумі. Боецій також досліджував проблему Трійці, розглядаючи християнське вчення про те, як Бог може існувати одночасно як три особи — Отець, Син і Святий Дух[32].
Схоластика
Пізній етап середньовічного періоду був позначений домінуванням схоластики — філософського методу, що перебував під сильним впливом арістотелівської філософії та характеризувався систематичним і методологічним дослідженням[33]. Посилений інтерес до Арістотеля в цей період був значною мірою зумовлений арабо-перською традицією, яка зберегла, переклала та інтерпретувала багато його праць, які були втрачені в західному світі[34].
Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.) часто вважається засновником схоластики. Він розглядав розум і віру як взаємодоповнювальні складники, кожен з яких залежить від іншого для повнішого розуміння. Ансельм найбільш відомий своїм онтологічним доказом існування Бога, у якому він визначав Бога як найвеличнішу з мислимих істот і стверджував, що така істота повинна існувати поза розумом. Він постулював, що якби Бог існував лише в думці, то він не був би найвеличнішою з мислимих істот, оскільки істота, яка існує в реальності, більша за ту, яка існує лише в думці[35]. П'єр Абеляр (1079–1142) так само наголошував на гармонії між розумом і вірою, стверджуючи, що обидва походять з одного божественного джерела, а тому не можуть суперечити одне одному. Абеляр також був відомий своїм номіналізмом, згідно з яким універсалії існують лише як ментальні конструкції[36].
Тома Аквінський (1224–1274 рр. н. е.) часто вважається найвпливовішим середньовічним філософом. Спираючись на арістотелізм, Аквінський розробив комплексну систему схоластичної філософії, що охоплювала такі галузі, як метафізика, теологія, етика та політична теорія. Багато його ідей були зібрані у фундаментальній праці «Сума теології». Ключовою метою у творіннях Аквінського було показати, як віра і розум діють у гармонії. Він стверджував, що розум підтримує й підкріплює християнські догмати, однак віра в Боже одкровення все ж необхідна, оскільки сам розум не здатний осягнути всі істини. Це особливо стосується тверджень, таких як вічність світу та складний взаємозв'язок між Богом і Його творінням. У метафізиці Аквінський постулював, що кожна річ має два аспекти: сутність і існування. Розуміння речі передбачає осягнення її сутності, що можливе без усвідомлення того, чи існує вона насправді. Проте у випадку з Богом Аквінський твердив, що його існування тотожне Його сутності, що робить Бога унікальним[37]. В етиці Аквінський уважав, що моральні принципи вкорінені в людській природі. Він вважав, що етика полягає у прагненні до добра, а людина як раціональна істота має природну схильність прагнути добра[38]. У природній теології[en] відомі п'ять доказів існування Бога Аквінського є п'ятьма аргументами на користь існування Бога[39].
Дунс Скот (1266–1308 рр. н. е.) критично осмислював багато ідей Томи Аквінського. У метафізиці Скот відкинув твердження Аквінського про реальне розмежування[en] між сутністю та існуванням. Натомість він стверджував, що це розрізнення є лише формальним, тобто сутність і існування — це два аспекти речі, які неможливо відокремити. Крім того, Скот висунув твердження, що кожна окрема сутність має унікальну індивідуальність, відому як гецейність[en], яка вирізняє її з-поміж інших сутностей того самого виду[40].
Вільям Оккам (1285–1347 рр.) — один із останніх філософів-схоластів. Він відомий формулюванням методологічного принципу, відомого як «бритва Оккама», який застосовується для вибору між конкуруючими поясненнями одного й того самого явища. «Бритва Оккама» стверджує, що слід надавати перевагу найпростішому поясненню — тому, яке передбачає існування меншої кількості сутностей. Оккам застосовував цей принцип для аргументації на користь номіналізму та проти реалізму щодо універсалій, стверджуючи, що номіналізм є простішим поясненням, оскільки не потребує припущення про самостійне існування універсалій[41].
Відродження
Період Відродження розпочався у середині XIV століття й тривав до початку XVII століття. Цей культурний та інтелектуальний рух зародився в Італії та поступово поширився на інші регіони Західної Європи. Ключовими рисами Відродження були відновлений інтерес до давньогрецької філософії та становлення гуманізму, а також зміщення уваги в бік наукового пізнання. Це являло собою помітний відхід від середньовічного періоду, який був зосереджений переважно на релігійних і схоластичних традиціях. Ще однією важливою зміною було те, що інтелектуальна діяльність більше не була так тісно пов'язана з Церквою, як раніше; більшість вчених цього періоду не були священнослужителями[42].
Важливим аспектом відродження давньогрецької філософії в епоху Відродження стало відновлене зацікавлення вченням Платона. Цей платонізм епохи Відродження залишався у межах християнської теології та часто мав на меті показати, що філософія Платона сумісна з християнськими доктринами та може бути до них застосована. Наприклад, Марсіліо Фічіно (1433–1499) стверджував, що душі є ланкою між сферою платонівських ідей та світом чуттєвого досвіду. Згідно з Платоном, любов можна розуміти як драбину, що веде до вищих рівнів пізнання. Фічіно інтерпретував цю ідею в інтелектуальному сенсі, розглядаючи її як спосіб наблизитися до Бога через любов до знання[43].
Повернення інтересу до давньогрецької філософії в епоху Відродження не обмежувалося лише платонізмом; воно також охоплювало й інші школи думки, такі як скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм[44]. Це повернення інтересу було тісно пов'язане з піднесенням гуманізму епохи Відродження — світогляду, зосередженого на людині, який високо цінував академічні дисципліни, що вивчають людське суспільство і культуру. Ця зміна перспективи також включала бачення людей як справжніх особистостей. Хоча гуманізм епохи Відродження не був насамперед філософським рухом, він спричинив численні соціальні й культурні зміни, які вплинули на філософську діяльність[45]. Ці зміни супроводжувалися також зростанням інтересу до політичної філософії. Нікколо Макіавеллі (1469–1527) стверджував, що ключовою відповідальністю правителів є забезпечення стабільності й безпеки. На його думку, вони повинні ефективно керувати на благо держави в цілому, навіть якщо суворі обставини вимагають застосування сили та безжальних дій. На противагу цьому, Томас Мор (1478–1535) уявляв ідеальне суспільство, що характеризується суспільною власністю, егалітаризмом і відданістю громадському служінню[46].
Епоха Відродження також стала свідком різноманітних розробок у філософії природи та науки, які допомогли закласти основу для наукової революції. Одним із таких досягнень був наголос на емпіричному спостереженні в науковому дослідженні. Іншим була ідея про те, що для розуміння цих спостережень слід застосовувати математичні пояснення[47]. Френсіса Бекона (1561–1626 рр. н. е.) часто вважають перехідною фігурою між епохою Відродження та Новим часом. Він прагнув здійснити революцію в логіці та науковому методі у своєму творі Novum Organum, який був задуманий як заміна впливових праць Арістотеля про логіку. У своїй роботі Бекон, зокрема, розглядав роль індуктивного мислення в емпіричному пізнанні, яке передбачає виведення загальних закономірностей на основі численних окремих спостережень[48]. Ще однією ключовою перехідною постаттю був Галілео Галілей (1564–1642 рр. н. е.), який відіграв вирішальну роль у коперниківській революції, стверджуючи, що в центрі Сонячної системи перебуває Сонце, а не Земля[49].
Ранній новий період
Філософія раннього нового періоду охоплює XVII та XVIII століття. Філософів цього часу традиційно поділяють на емпіриків та раціоналістів. Однак сучасні історики стверджують, що таке розмежування не є однозначним, а радше демонструє поступову градацію поглядів. Обидві школи мали спільну мету — встановити чіткий, суворий і систематичний метод дослідження. Такий філософський наголос на методі відображав прогрес, що одночасно відбувався під час наукової революції.
Емпіризм і раціоналізм відрізняються типом методу, який вони пропонують. Емпіризм зосереджується на чуттєвому досвіді[en] як основі пізнання. На противагу цьому, раціоналізм наголошує на розумі, зокрема на принципах несуперечності та достатньої підстави, а також на переконанні в існуванні вроджених знань[en]. Хоча акцент на методі вже був передбачений у думці епохи Відродження, він набув повного визнання лише на початку Нового часу.
У другій половині цього періоду виник рух Просвітництва, який спирався на ці філософські досягнення, щоб кинути виклик традиційним авторитетам та водночас утверджувати прогрес, індивідуальну свободу[en] і права людини[50].
Емпіризм
У ранній новий період емпіризм переважно асоціювався з британською філософією[en]. Джон Лок (1632–1704) часто розглядається як батько емпіризму. У своїй праці Есе про людське розуміння він відкинув уявлення про вроджене знання і стверджував, що все знання походить із досвіду. Він наполягав, що розум при народженні є «чистим аркушем» і спирається цілковито на чуттєвий досвід для набуття ідей. Локк розрізняв первинні якості[en], які, на його думку, притаманні зовнішнім об'єктам та існують незалежно від спостерігача, і вторинні якості — здатність предметів викликати відчуття у спостерігачів[51].
Джордж Барклі (1685–1753) перебував під сильним впливом Лока, але запропонував більш радикальну форму емпіризму. Він розвинув форму ідеалізму, надаючи пріоритет сприйняттям і ідеям над матеріальними об'єктами. Барклі стверджував, що об'єкти існують лише настільки, наскільки вони сприймаються розумом, що приводить до висновку про відсутність реальності, незалежної від сприйняття[52].
Дейвід Г'юм (1711–1776) також підтримував емпіричний принцип, згідно з яким знання походить із чуттєвого досвіду. Однак він розвинув цю ідею далі, стверджуючи, що неможливо з упевненістю знати, що одна подія є причиною іншої. На думку Г'юма, зв'язок між причиною і наслідком неможливо сприйняти безпосередньо. Натомість розум спостерігає послідовні закономірності[en] між подіями і формує звичку очікувати певних результатів на основі попереднього досвіду[53].
Емпіризм, який пропагували Г'юм та інші філософи, справив значний вплив на розвиток наукового методу, зокрема на його наголос на спостереженні, експерименті та ретельному тестуванні[54].
Раціоналізм
.jpg)
Ще однією домінуючою школою думки цього періоду був раціоналізм. Рене Декарт (1596–1650) відіграв ключову роль у його розвитку. Він прагнув встановити абсолютно достовірне знання та застосовував методичний сумнів, піддаючи сумніву всі свої переконання, щоб знайти незаперечну основу для знання. Він відкрив цю основу у твердженні «Я мислю, отже існую». Декарт використовував різні раціоналістичні принципи, зокрема акцент на дедуктивному мисленні, щоб вибудувати на цій основі всеохопну філософську систему. Його філософія ґрунтується на субстанційному дуалізмі, згідно з яким розум і тіло є окремими, незалежними сутностями, що співіснують[55].
Раціоналістична філософія Бенедикта Спінози (1632–1677) надавала ще більшого значення дедуктивному міркуванню. Він розробив і застосовував так званий геометричний метод для побудови своєї філософської системи. Цей метод починається з невеликої кількості очевидних аксіом і переходить до виведення всеосяжної філософської системи за допомогою дедукції. На відміну від Декарта, Спіноза доходить до метафізичного монизму, стверджуючи, що у Всесвіті існує лише одна субстанція[56]. Іншим впливовим раціоналістом був Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716). Його принцип достатньої підстави постулює, що все має причину або пояснення. Лейбніц використав цей принцип для розробки своєї метафізичної системи, відомої як монадологія[57].
Просвітництво та інша філософія пізнього модерну
У другій половині модерної доби постає культурний та інтелектуальний рух, відомий як Просвітництво. Спираючись як на емпіризм, так і на раціоналізм, цей рух кидає виклик традиційним авторитетам і заохочує прагнення до знання. Він виступав за індивідуальну свободу та вирізнявся оптимістичним поглядом на прогрес і потенціал суспільного вдосконалення[58]. Іммануїл Кант (1724–1804) був одним із центральних мислителів епохи Просвітництва. Він наголошував на ролі розуму в пізнанні світу та використовував його для критики догматизму та сліпої покори владі. Кант прагнув синтезувати емпіризм і раціоналізм у всеохопній філософській системі. Його трансцендентальний ідеалізм досліджував те, як розум через свої наперед задані категорії формує людський досвід реальності. В етиці він розробив деонтологічну моральну систему, засновану на категоричному імперативі, який визначає універсальні моральні обов'язки[59]. Серед інших важливих філософів Просвітництва були Вольтер (1694–1778), Шарль Луї де Монтеск'є (1689–1755) та Жан-Жак Руссо (1712–1778)[60].
Політична філософія цього періоду формувалася під впливом праць Томаса Гоббса (1588–1679), зокрема його книги Левіафан. Гоббс мав песимістичне бачення природного стану людини, стверджуючи, що він передбачає війну всіх проти всіх. На думку Гоббса, мета громадянського суспільства — уникнути цього стану хаосу. Це досягається через суспільний договір, в якому індивіди передають частину своїх прав центральній та надзвичайно могутній владі в обмін на захист від зовнішніх загроз[61]. Жан-Жак Руссо також осмислював політичне життя через концепцію суспільного договору, але його політичні погляди істотно різнилися через більш позитивну оцінку людської природи. Погляди Руссо привели його до відстоювання демократії[62].
XIX століття
XIX століття було насиченим і різноманітним періодом в історії філософії, протягом якого термін «філософія» набув того характерного значення, яке він має сьогодні: дисципліна, відокремлена від емпіричних наук і математики. У цей період можна окреслити приблизний поділ на два типи філософських підходів. Одні філософи, як-от представники німецького та британського[en] ідеалізму, прагнули створити всеохопні та комплексні системи. На противагу цьому інші мислителі, такі як Бентам, Мілль та американські прагматисти, зосереджувалися на конкретніших питаннях, що стосувалися окремих галузей, зокрема етики та епістемології[63].
Серед найвпливовіших філософських шкіл цього періоду був німецький ідеалізм — традиція, започаткована Іммануїлом Кантом, який стверджував, що концептуальна діяльність суб'єкта завжди частково частково основу досвіду й знання. Наступні німецькі ідеалісти критикували те, що вони вважали теоретичними проблемами дуалізму Канта і суперечливим статусом «речі в собі»[64]. Вони прагнули знайти єдиний об'єднувальний принцип як основу всієї реальності. Йоганн Ґотліб Фіхте (1762–1814) визначав цей принцип як діяльність суб'єкта, або трансцендентального его, яке постулює як саме себе, так і свою протилежність. Фрідріх Вільгельм Шеллінґ (1775–1854) відкинув таку зосередженість на его, натомість запропонував абстрактніший принцип, відомий як абсолют або світова душа, як основу свідомості та природи[65].
Філософію Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831) часто описують як кульмінацію цієї традиції[66]. Гегель реконструював філософську історію, у якій мірилом прогресу є актуалізація свободи. Він застосував це не лише до політичного життя, а й до філософії, яка, за його твердженням, спрямована на самопізнання, що характеризується тотожністю суб'єкта й об'єкта. Його термін для цього — «абсолют», оскільки таке знання — досягнуте через мистецтво, релігію та філософію — є повністю самообумовленим[67].
Іншими впливовими інтелектуальними течіями цього періоду були історизм і неокантіанство. Історицисти, такі як Йоганн-Готфрід Гердер, наголошували на правомірності й унікальному характері історичного знання про окремі події, протиставляючи його універсальному знанню про вічні істини. Неокантіанство було різноманітним філософським рухом, що відроджував і переосмислював ідеї Канта[68].
Британський ідеалізм розвинувся пізніше, у XIX столітті, і зазнав сильного впливу Гегеля. Наприклад, Френсис Герберт Бредлі (1846–1924) стверджував, що реальність є всеохопною тотальністю буття, ототожненою з абсолютним духом. Він також відомий твердженням, що зовнішні відношення не існують[en][69].
Карл Маркс (1818–1883) був іншим філософом, натхненним ідеями Гегеля. Він застосував їх до історичного розвитку суспільства на основі класової боротьби. Однак він відкинув ідеалістичне бачення на користь діалектичного матеріалізму, який стверджує, що фундаментальною рушійною силою історичного процесу є економіка, а не дух[70]. Марксистська філософія мала особливо сильний вплив на російську[en][a] та китайську думку[72].
Артур Шопенгауер (1788–1860) припустив, що основним принципом усієї реальності є воля, яку він розумів як ірраціональну й сліпу силу. Під впливом індійської філософії він сформував песимістичне світобачення, дійшовши висновку, що прояви волі неминуче ведуть до страждання[73]. Він мав глибокий вплив на Фрідріха Ніцше, який розглядав волю до влади[en] як фундаментальну рушійну силу природи. Ніцше використовував це поняття, щоби критично переосмислити багато релігійних і філософських ідей, стверджуючи, що вони були завуальованими спробами здобути владу, а не проявами чистого духовного поступу[74].
У сфері етики Джеремі Бентам (1748–1832) розвинув філософію утилітаризму. Він стверджував, що правильність дії залежить від її корисності, тобто від того, яке задоволення чи страждання вона спричиняє. Метою дій, за Бентамом, є максимізація щастя або досягнення «найбільшого блага для найбільшої кількості» людей. Його учень Джон Стюарт Мілл (1806–1873) став одним із головних прихильників утилітаризму, додатково уточнивши теорію твердженням, що важливою є не лише кількість задоволення і страждання, а й їхня якість[75].
Наприкінці XIX століття в Сполучених Штатах виникла філософія прагматизму. Прагматисти оцінюють філософські ідеї на основі їхньої корисності та ефективності у спрямуванні дії. Чарлз Сандерс Пірс (1839–1914) зазвичай вважається засновником прагматизму. Він стверджував, що значення ідей і теорій полягає в їхніх практичних і спостережуваних наслідках. Наприклад, сказати, що об'єкт є твердим, означає, на практичному рівні, що його важко зламати, проколоти або подряпати. Пірс наполягав, що справжнє переконання — це стале переконання, яке працює, навіть якщо його доведеться переглянути в майбутньому. Його прагматична філософія здобула ширшу популярність завдяки його довічному другу Вільяму Джеймсу (1842–1910), який застосував ідеї Пірса до психології. Джеймс стверджував, що значення ідеї полягає в її емпіричних наслідках, і відкидав уявлення про те, що досвід є ізольованою подією, натомість запропонувавши концепцію потоку свідомості[76].
XX століття
Філософію ХХ століття зазвичай поділяють на дві головні традиції: аналітичну філософію та континентальну філософію[b]. Аналітична філософія домінувала в англомовних країнах і наголошувала на ясності та точності мови. Вона часто використовувала такі інструменти, як формальна логіка та лінгвістичний аналіз, щоб досліджувати традиційні філософські проблеми в галузях метафізики, епістемології, філософії науки та етики. Континентальна філософія була більш поширеною в європейських країнах, особливо в Німеччині та Франції. Це загальний термін без точно встановленого значення, який охоплює такі філософські рухи, як феноменологія, герменевтика, екзистенціалізм, деконструкція, критична теорія, та психоаналітична теорія[78].
Інтерес до академічної філософії стрімко зріс у ХХ столітті, про що свідчить зростання кількості філософських публікацій і збільшення числа філософів, які працювали в академічних установах[en][79]. Іншою зміною цього періоду була зростаюча присутність жінок-філософів. Втім, попри цей поступ, жінки все ще залишалися недостатньо представленими в галузі[80].
Деякі напрями філософської думки ХХ століття не вписуються чітко ні в аналітичну, ні в континентальну традиції. Прагматизм розвинувся зі своїх витоків XIX століття завдяки таким науковцям, як Річард Рорті (1931–2007) та Гіларі Патнем (1926–2016). Його було застосовано до нових сфер дослідження, таких як епістемологія, політика, освіта та соціальні науки[81].
У ХХ столітті також відбувся підйом фемінізму у філософії, який досліджує та критикує традиційні припущення й владні структури, що ставлять жінок у невигідне становище. Серед видатних феміністичних філософів — Симона де Бовуар (1908–1986), Марта Нусбаум (1947 р.н.), та Джудіт Батлер (1956 р.н.)[82].
Аналітична філософія
Джордж Мур (1873–1958) був одним із засновників аналітичної філософії. Він наголошував на важливості здорового глузду та використовував його, щоб аргументувати проти радикальних форм філософського скептицизму. Мур мав особливий вплив у галузі етики, де стверджував, що наші дії мають сприяти добру. Він наполягав, що поняття «добро» неможливо визначити через інші поняття і що пізнати, чи є щось добрим, можна за допомогою інтуїції[83].
Готлоб Фреге (1848–1925) був ще одним піонером аналітичної традиції. Його розробка сучасної символічної логіки мала значний вплив на подальших філософів, навіть поза межами логіки. Фреге застосував ці досягнення у своїй спробі довести, що арифметику можна звести до логіки — теза, відома як логіцизм[84]. Логіцистський проєкт Бертрана Рассела (1872–1970) був навіть амбітнішим, оскільки охоплював не лише арифметику, а й геометрію та аналіз. Хоча їхні спроби були дуже плідними, вони не досягли повного успіху, адже потрібні додаткові аксіоми, що виходять за межі логіки. У філософії мови впливовою стала теорія означених дескрипцій Рассела. Вона пояснює, як осмислити парадоксальні вислови на зразок «нинішній король Франції», що не позначають жодної реально існуючої сутності[85]. Рассел також розробив теорію логічного атомізму[en], яку згодом доопрацював його учень Людвіг Вітгенштайн (1889–1951). Згідно з ранньою філософією Вітгенштайна, представленою в праці «Логіко-філософський трактат», світ складається з безлічі атомарних фактів. Світ і мова мають однакову логічну структуру, що уможливлює репрезентацію цих фактів за допомогою висловлювань. Незважаючи на вплив цієї теорії, у своїй пізній філософії Вітгенштайн відмовився від неї. Натомість він стверджував, що мова складається з різних ігор, кожна з яких має свої правила та конвенції. Згідно з цим поглядом, значення визначається вживанням, а не посиланням на факти[86].
Remove ads
Див. також
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Історія філософії
Коментарі
Примітки
Джерела
Література
Посилання
Wikiwand - on
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Remove ads