Авдикович Стефанія Орестівна

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Авдикович.

Стефанія Орестівна Авдикович, у шлюбі Ґерассі (17 травня 1903, Перемишль — 03 вересня 1989, Віндем (Вермонт)) — українська мисткиня, викладачка, феміністка.

Авдикович Стефанія Орестівна
Громадянство	Австро-Угорщина  Польща  США
Національність	українка

Життєпис

Батько — Орест Авдикович, український письменник, педагог, літературознавець. Мати — Климентина Авдикович-Глинська, українська промисловиця, підприємиця, меценатка та феміністка, засновниця однієї з перших українських фабрик у Галичині та фабрики солодощів «Фортуна Нова» (нині частина Світоч).

Онука о. Миколи Січинського, громадського діяча, посла до Галицького сейму, одного з діячів «Нової ери». Племінниця Мирослава Січинського, українського громадсько-політичного діяча. Дружина іспанського художника сефардського походження Фернандо Ґерассі.^[1] Син — Джон «Тіто» Ґерассі, професор, журналіст, науковець, політичний активіст.^[2]

Народилася у Перемишлі. Після смерті батька, Ореста Авдиковича, мати Климентина Авдикович заснувала у Перемишлі фабрику солодощів, яка згодом була перебазована до Львова.

Навчалася в Сорбонні, була близькою товаришкою Симони де Бовуар та Жана-Поля Сартра. Симона де Бовуар у своїх мемуарах часто згадує про українку зі Львова, Стефу Авдикович.^[3]

У Берліні у 1922 р. познайомилася із майбутнім чоловіком, іспанським художником Фернандо Ґерассі. Вони одружилися у 1929 р., а у 1931 р. в Парижі у них народився син Джон «Тіто» Ґерассі, що був названий на честь Жана-Поля Сартра, з яким родина продовжувала близько товаришувати.^[2]

У Парижі Стефанія та Фернандо належали до товариства митців та інтелектуалів Монпарнасу, що включало також Жана-Поля Сартра та Пабло Пікассо.^[2]

У 1941 р. у зв'язку з ІІ Світовою війною сім'я виїхала до Португалії, а згодом покинула Європу та прибула до Нью-Йорка.

На запрошення Кармеліти Гінтон (Carmelita Hinton), засновниці та директорки вищої школи Putney School у Вермонті, Стефанія викладала там історію та іноземні мови, а Фернандо Ґерассі — мистецтво.^{[1] [4]}