Алексій I

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким ім'ям: Алексій.

Патріарх Алексій I (в миру Сергій Володимирович Симанський; 27 жовтня (9 листопада) 1877(18771109), Москва — 17 квітня 1970) — православний єпископ РПЦ у РРФСР. 13-й Патріарх Московський. Російський дворянин.

Алексій I
13-й Патріарх Московський і всієї Русі
4 лютого 1945 — 17 квітня 1970
Церква:	РПЦ
Попередник:	Сергій
Наступник:	Пимен
Митрополит Ленінградський та Новгородський
5 жовтня 1933 — 4 лютого 1945
Попередник:	Серафим (Чичаґов)
Наступник:	Григорій (Чуков)
Альма-матер:	Юридичний факультет Московського державного університетуd
Науковий ступінь:	кандидат богослов'я
Діяльність:	священник, богослов, чернець
Ім'я при народженні:	Сергій Володимирович Симонський
Народження:	27 жовтня (8 листопада) 1877  Москва, Російська імперія
Смерть:	17 квітня 1970(1970-04-17)[1][2] (92 роки)  Передєлкіно, Ленінський район, Московська область, РРФСР, СРСР
Похований:	Троїце-Сергієва Лавра
Династія:	Симанські
Батько:	Симанський Володимир Андрійович
Мати:	Пороховщикова Ольга Олександрівна
Священство:	21 грудня 1903 (3 січня 1904)
Чернецтво:	9 (22) лютого 1902
Єп. хіротонія:	28 квітня (11 травня) 1913
Нагороди:
Алексій I у Вікісховищі

Життєпис

1899^[3] закінчив юридичний факультет Московського університету.

1900 вступив до Московської духовної академії, яку закінчив у 1904.

1902 прийняв чернецтво з ім'ям Алексій. Після закінчення академії в сані архімандрита був ректором Тульської, а згодом Новгородської семінарій.

1913 висвячений у сан єпископа Тихвинського.

1921 переведено до Петрограда з титулом вікарного єпископа Ямбурзького.

Був однодумцем і послідовником Патріарха Тихона.

1932 зведено у сан митрополита.

1933—1945 — митрополит Ленінградський і Новгородський. Під час Другої світової війни залишався весь час у Ленінграді, де йому дали дозвіл здійснювати богослужіння.

Після смерті Патріарха Сергія у травні 1944 Алексій став намісником патріаршого престолу. На Помісному Соборі російської православної церкви (1945) обраний патріархом.

Ще до свого обрання (2 лютого) на патріарший престол писав голові відділу у справах РПЦ Карпову про своє обрання: «…Ви присутні на Літургії 4-го числа і після літургії і короткого молебня, коли я вийду в мантії, перший мене удостоєте вітання, якщо це вирішено буде Вами. Далі берете участь в парадному обіді о 6 годині в той же день». Карпов привітав Патріарха після молебню в Єлоховському соборі, порушивши, інструкції, дані йому з цього приводу МГБ.^[4].

Патріарх Алексій (Симанський) зліва, митрополит Миколай (Ярушевич) праворуч

Церковна політика

Період патріаршества Алексія I характеризується, з одного боку, подальшим обмеженням релігійних прав та свобод вірян комуністичним режимом, а з другого — прагненням зміцнити позиції церкви у тоталітарному суспільстві. Алексій I провадив боротьбу з церковними розколами (зокрема, обновленством) та іншими церковними негараздами, налагоджував стосунки з православними російськими приходами за кордоном, дбав про їхнє організаційне оформлення, єдність з РПЦ.

РПЦ за Алексія I в 1961 комуністи дали дозвіл вступити у Всесвітню раду церков, сподіваючись використати цю організацію для своїх агентурних мет. Алексій I був членом Радянського комітету захисту миру.

1970 уряд СРСР розпорядився надати автокефалію Американській православній церкві та автономію — Японській православній церкві.

Партіарх Алексій I та Україна

Навесні 1946 Алексій I прикрив своїм ім'ям одну з найганебніших подій в історії російського православ'я: Українська греко-католицька церква була заборонена на території СРСР згідно з рішенням уряду, а її майно передано в «тимчасове користування» РПЦ (вся нерухомість націоналізована). Усі заходи «по відриву парафій греко-католицької (уніатської) церкви в СРСР від Ватикану і подальшого приєднання їх до Російської православної церкви» розроблені в Раді у справах РПЦ в березні 1945 і схвалені особисто Сталіним^[5]. 23 серпня 1946 р. голова Президії Верховної Ради СРСР Микола Шверник вручив Алексію I Орден Трудового Червоного Прапора.

Також за патріаршества Алексія I на Львівському псевдособорі 1946 року брутально «ліквідовано» Берестейську унію 1596, та в 1949 — Ужгородську унію 1646, після чого органи НКВС СРСР заарештували її настоятеля єпископа Теодора Ромжу.

Помер у Москві. Похований у Троїце-Сергієвій лаврі.