Альфред Ешер

Йоганн Генріх Альфред Ешер фом Глас, відомий як Альфред Ешер (нім. Alfred Escher; нар. 20 лютого 1819, Цюрих — пом. 6 грудня 1882, Енге) — швейцарський політик, економічний діяч та залізничний підприємець. Завдяки численним політичним посадам і своїй засновчій і керівній діяльності у швейцарській Північно-Східній залізниці, Федеральній політехнічній школі, Швейцарській кредитній установі, Швейцарській страховій і пенсійній установі, а також у Готтардському залізничному товаристві, Ешер як ніхто інший вплинув на політичний й економічний розвиток Швейцарії в XIX столітті.

Альфред Ешер
нім. Alfred Escher
Альфред Ешер
Член Національної ради Швейцарії
6 листопада 1848 — 6 грудня 1882
Попередник	нема
Наступник	Конрад Крамер
Народився	20 лютого 1819(1819-02-20)[1][2][…]  Цюрих, Швейцарія[1][3]
Помер	6 грудня 1882(1882-12-06)[1][2][…] (63 роки)  Енгеd
Похований	цвинтар Манегггd[4]
Відомий як	політик, підприємець, банкір
Країна	Швейцарія[5]
Alma mater	Цюрихський університет
Діти	Лідія Вельті-Ешерd
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Походження та родина

Будинок, де народився Ешер («Нойберг») на Гіршенграбені в Цюриху

Альфред Ешер, 1838 рік — портрет, написаний його сестрою Клементиною Штокар-Ешер

Августа Ешер, дружина Альфреда Ешера, близько 1855 року

Альфред Ешер із донькою Лідією, близько 1865 року

Альфред Ешер походив зі старовинної та впливової цюрихської родини Ешер фом Глас, з якої вийшло багато відомих політиків. Проте скандали навколо його безпосередніх предків підірвали репутацію родини. Його прадід Ганс Каспар Ешер-Вердмюллер (1731—1781) у 1765 році мав позашлюбну дитину зі служницею та втік із нею. Дід Альфреда, Ганс Каспар Ешер-Келлер (1755—1831), через банкрутство мало не втягнув увесь Цюрих у фінансову катастрофу^[6].

Батько Альфреда Ешера, Генріх Ешер, здобув нове багатство завдяки земельним спекуляціям і торговим операціям у Північній Америці. 1814 року він повернувся до Цюриха й у травні 1815 року одружився з Лідією Цоллікофер фон Альтенклінген (1797—1868). У шлюбі народилися двоє дітей — Клементина (1816—1886) та Альфред.

У 1857 році Альфред Ешер одружився з Августою Убель (1838—1864). 1858 року народилася дочка Лідія; інша дочка, Гедвіг (1861—1862), померла в ранньому дитинстві від запалення легенів^[7]. Лідія Ешер у 1883 році вийшла заміж за Фрідріха Еміля Вельті, сина федерального радника Еміля Вельті. 1890 року, незадовго до трагічного кінця свого життя, вона передала маєток Ешерів до фонду, названого на честь цюрихського поета, якого її батько неодноразово підтримував, — Фонду Готфріда Келлера. Із самогубством Лідії 1891 року родовід Альфреда Ешера обірвався^[8].

Дитинство, юність, навчання

Перші роки дитинства Альфред Ешер провів у своєму будинку народження — «Нойберг» на Гіршенграбені в Цюриху. Його батько Генріх Ешер збудував на лівому березі Цюрихського озера, в громаді Енге (нині — округ Цюриха), заміський маєток, що отримав назву «Бельвуар». Коли сім'я заселилася в цей дім 1831 року, Генріх Ешер зміг повністю присвятити себе своїй пристрасті до ботаніки та ентомологічній колекції. У цей час Альфред Ешер навчався з різними домашніми вчителями, серед яких були теолог Александр Швайцер і майбутній палеоботанік та ентомолог Освальд Геер. З 1835 до 1837 року Ешер відвідував цюрихську Вищу гімназію.

Після здобуття атестату зрілості Ешер вирішив вивчати право в тоді ще молодому Цюрихському університеті. У 1838—1839 роках він провів два семестри за кордоном — у Боннському та Берлінському університетах, однак навчання було затьмарене тяжкою хворобою. Під час навчання Ешер активно долучився до студентського товариства «Цофінгія», до якого вступив 1837 року. У 1839—1840 роках він очолював цю організацію в Цюриху, а у вересні 1840-го був обраний центральним президентом усього об'єднання. Сам Ешер неодноразово підкреслював важливу роль «Цофінгії» для формування своєї особистості. Від 1839 року він також був членом гайдельберзького студентського братствва «Helvetia»^[9]. У 1842 році Ешер став першим юристом Цюрихського університету, який здобув ступінь доктора обох прав (Doctor iuris utriusque) — summa cum laude за роботу з римського права. Щоб визначитися зі своїм професійним майбутнім, він вирушив на кілька місяців до Парижа^[10].

Політичне піднесення

Повернувшись до Цюриха влітку 1843 року, Альфред Ешер зайнявся науковими проєктами. Він задумав масштабну працю з історії швейцарського права, однак вона так і не була реалізована. Крім того, він планував читати лекції в Цюрихському університеті. У лютому 1844 року він провів пробну лекцію, після чого освітня рада призначила його приват-доцентом на факультеті державознавства^[11].

Водночас радикально-ліберальний Ешер був активним і в політиці: він зустрічався з колишніми університетськими друзями в «Академічному товаристві середи», щоб обговорювати політичні питання, та неодноразово публікував статті в «Ноє цюрхер цайтунг». У серпні 1844 року, у віці 25 років, його обрали до Великої ради кантону Цюрих. Завдяки цьому він отримав можливість безпосередньо впливати на актуальні політичні питання, насамперед на суперечку щодо вислання єзуїтів із Конфедерації, де він відіграв ключову роль у антиєзуїтській пропаганді. У 1845 і 1846 роках Ешер представляв кантон Цюрих як третій депутат на сесіях Тагзатцунгу та встановив контакти з провідними політиками Швейцарії. У 1847 році його призначили першим державним секретарем, а влітку 1848 року він був обраний до уряду кантону Цюрих^[12].

З ухваленням нової федеральної конституції вперше потрібно було сформувати національний парламент. 15 жовтня 1848 року Ешер був обраний до Національної ради на перших парламентських виборах, а 7 листопада 1848 року його призначили її віцепрезидентом. До самої смерті він безперервно був членом Національної ради протягом 34 років. Чотири рази його обирали президентом Національної ради (найвищим представником швейцарців): у 1849, 1856 і 1862 роках. 1855 року Ешер відмовився прийняти обрання з огляду на стан здоров'я^[13].

Опозиція та критика

Поєднання численних політичних посад і заснованих ним економічних проєктів, зокрема Північно-Східної залізниці (1852/1853) та Кредитної установи (1856), надало Ешеру виняткову владу. Через це його величали «королем Альфредом І» або «принцепсом», і ця домінантна роль неминуче породила опонентів. Так, демократичний рух домагався ширшого залучення народу у вирішенні політичних питань. Замкнене коло політиків навколо Альфреда Ешера — «система Ешера» — стало оголошеним ворогом демократів. Проти «системи Ешера» боролися памфлетами та народними зборами, що зрештою послабило його вплив^[14].

Додатковою проблемою для Ешера стало те, що його Північно-Східна залізниця у 1870-х роках дедалі більше занурювалася у фінансову кризу. Курс акцій впав із 658 франків у 1868 році до 70 франків у 1877 році^[15]. Обурені інвестори не шкодували критики на адресу Ешера, хоча він ще 1871 року пішов у відставку з посади президента дирекції Північно-Східної залізниці. Фінансові труднощі Готтардської залізниці з різних боків також приписували йому^[16].

Успадкування рабовласництва на Кубі

Ще за життя Ешера в пресі з'являлися повідомлення^[17], що його родина користалася вигодами від рабовласництва. У 2017 році німецький історик Міхаель Цойске оприлюднив документи, які доводять, що покоління батьків Альфреда Ешера володіло кавовою плантацією на Кубі, де утримувалося понад 80 рабів^[18]. На цьому господарстві, яким керували два дядьки Альфреда Ешера, зростало близько 200 000 кавових кущів, які щороку давали приблизно 300 тонн зерен^[19][20].

Коли 1853 року Генріх Ешер помер, він заповів своєму синові Альфреду 1 млн франків (близько 12 млн у сучасних цінах) і низку маєтків, серед них віллу з парком «Бельвуар». Плантацію на Кубі, яку батько успадкував від свого покійного брата Фріца в листопаді 1847 року, вже 1848-го було продано; даних про виручку від продажу немає. Від 1846 року Альфред Ешер непублічно був залучений до процесу продажу плантації. У своїй кореспонденції він просив ділових партнерів зберігати мовчання, аби не підігрівати громадську дискусію в Цюриху довкола рабства й работоргівлі^[21].

Місцеві політики від СДП й Альтернативних лівих у місті Цюрих вимагали розслідувати це питання й надати публічну інформацію, зокрема йшлося про можливе встановлення інформаційної таблиці в парку «Бельвуар»^[22]. Колишній головний історик Credit Suisse та біограф Ешера Йозеф Юнг захищав Генріха Ешера, наполягаючи, що морально неприйнятним був би лише сам работоргівельний бізнес^[22]. У спростуванні до статті в Tages-Anzeiger від 7 липня 2017 року він писав, що ні Альфред, ні його батько Генріх ніколи не були рабовласниками^[23].

Хвороба, смерть, ушанування

Могила Альфреда Ешера на цвинтарі Манегг у Цюриху

Окрім нападок на його особу, Ешер постійно боровся й з проблемами зі здоров'ям. Упродовж життя він не раз хворів і був змушений відновлюватися під час тривалих лікувальних курортів. Його схильність до недуг погано поєднувалася з величезним робочим навантаженням. У вирішальну фазу Готтардського проєкту в середині 1870-х років Ешер майже загнав себе до виснаження. 1878 року він тяжко занедужав і кілька тижнів не міг покинути маєток «Бельвуар». Далі тривало постійне коливання стану: астма, гарячка, хвороби очей, фурункули. Попри це, Ешер намагався, наскільки дозволяли сили, виконувати свої політичні та економічні обов'язки. Наприкінці листопада 1882 року він знову тяжко захворів: на його спині з'явилися карбункули, його мучила сильна гарячка. Вранці 6 грудня 1882 року Альфред Ешер помер у своєму маєтку «Бельвуар»^[24].

На прощальній церемонії 9 грудня 1882 року, що відбулася у цюрихському Фраумюнстері, політична еліта країни віддала останню шану Альфреду Ешеру: зібралися федеральні радники, депутати Національної ради та Ради кантонів, а також численні представники кантонів. У лютому 1883 року було створено комітет із метою спорудження йому мистецького пам'ятника. Замовлення отримав скульптор Ріхард Кісслінг. Встановлений ним пам'ятник Альфреду Ешеру перед Цюрихським головним вокзалом урочисто відкрили 22 червня 1889 року. Могила Ешера спершу розташовувалася на цвинтарі Енге, після його закриття 1925 року її перенесли на цвинтар Манегг^[25].

Співзасновник сучасної Швейцарії

Перші залізничні проєкти

Альфред Ешер у 1849 році як президент Національної ради

«З усіх боків до Швейцарії дедалі ближче підступають залізничні колії. З'являються плани, згідно з якими залізниці пролягатимуть в обхід країни. Швейцарії загрожує небезпека залишитися цілковито осторонь і в майбутньому постати в похмурому образі європейської самітниці»^[26]. Цими словами Альфред Ешер наприкінці 1849 року висловив своє занепокоєння, що Швейцарія може втратити шанс на модернізацію. І небезпідставно: тоді як за кордоном залізнична мережа швидко розширювалась і стимулювала економічний розвиток, Швейцарія залишалася відсталою. Будівництво загальнонаціональної залізниці стало доленосним питанням новоствореної федеративної держави 1848 року. У необхідності розвитку залізниць загалом не сумнівалися, однак точилися суперечки щодо шляхів реалізації. 1852 року Ешер домігся ухвалення закону про залізниці, що цілком відповідав його поглядам: будівництво й експлуатацію доручили приватним компаніям. У результаті в країні розпочався справжній залізничний бум. За короткий час виникло кілька конкуруючих компаній, серед них і Швейцарська Північно-Східна залізниця (1852/1853), яку очолив Ешер. Відставання від інших країн у транспортній сфері вдалося швидко подолати^[27][28].

Федеральна політехнічна школа

Разом із новим залізничним бумом виникла потреба у фахівцях, здатних відповідати вимогам нової галузі економіки. У Швейцарії не існувало закладу для підготовки інженерів і техніків. Ешер боровся в перших лавах, аби задовольнити техніко-індустріальні потреби часу. Після багаторічних політичних дискусій у 1854/1855 роках було засновано Федеральну політехнічну школу (нині — ETH Zürich). Від 1854 до 1882 року Ешер був віцепрезидентом Федеральної шкільної ради, керівного органу Політехніки. Створення цього техніко-природничого навчального закладу стало найважливішим підґрунтям для формування Швейцарії як освітнього та науково-дослідного центру^[29].

Швейцарська кредитна установа

Велика потреба в капіталі, пов'язана з будівництвом залізниць, поставила залізничні компанії перед новими викликами. Кошти доводилося залучати з-за кордону, оскільки у Швейцарії не існувало інституцій, здатних надавати фінансування в таких масштабах. Залежність від іноземних інвесторів призводила до того, що ті прагнули впливати на розвиток швейцарських залізничних підприємств. Ешера така ситуація не влаштовувала. 1856 року він заснував Швейцарську кредитну установу, насамперед для забезпечення фінансування своєї Північно-Східної залізниці. Згодом установа почала підтримувати й інші приватні та державні підприємства, ставши важливим кредитором швейцарської економіки та заклавши підвалини становлення Цюриха як фінансового центру^[30].

Готтардська залізниця

Пам'ятник Альфреду Ешеру на привокзальній площі Цюриха

Розбудова залізничних ліній у 1850-х роках ще не усунула небезпеку оминання Швейцарії міжнародними маршрутами. Хоча головні міста країни невдовзі були під'єднані до залізничної мережі, досі бракувало сполучення в напрямку північ—південь. Спершу Альфред Ешер віддавав перевагу альпійській транзитній лінії через перевал Лукманьєр, однак згодом змінив свою думку й підтримав проєкт Готтардської залізниці. Для реалізації цього амбітного задуму він задіяв усі свої економічні та політичні важелі.

Він консультувався з інженерами та іншими фахівцями, вів переговори зі швейцарськими та іноземними органами влади. На Готтардській міжнародній конференції восени 1869 року було ухвалено остаточне рішення на користь прокладення Готтардської лінії. У 1871 році було засновано Готтардське залізничне товариство, президентом якого став Ешер. Реалізація проєкту супроводжувалася численними труднощами, а перевищення кошторису, що становило близько 11 % і вважалося невеликим з огляду на масштаб будівництва, додатково ускладнило ситуацію. Ешер зазнавав дедалі більшої критики, що спонукало його 1878 року подати у відставку з посади президента дирекції Готтардського залізничного товариства. На урочистості з нагоди збійки Готтардського тунелю 1880 року його не запросили.

У 1882 році столітній проєкт було завершено — Готтардський тунель урочисто відкрили. Цього разу Ешер отримав запрошення, однак через слабке здоров'я не зміг узяти участь у святкуваннях. Відкриття тунелю стало подією величезного значення для транспортної політики Швейцарії: пасажиропотік і вантажні перевезення різко зросли, що зробило акціонерне товариство прибутковим, а сама країна перетворилася на важливий транзитний центр у європейській торгівлі^[31]. Це підтвердив подальший розвиток так званої Готтардської осі: Подальший розвиток так званої Готтардської осі підтвердив цей статус: у 1960-х роках Комісія з альпійських залізничних тунелів розглянула кілька варіантів і вирішила поряд із Готтардським базисним тунелем спорудити також Лечберзький базисний тунель у рамках пакету TransAlpin. У 1992 році Транзитна угода з ЄС доповнила досі чинний Готтардський договір 1909 року. А вже 1994 року швейцарці на референдумі схвалили Альпійську ініціативу про захист гірського регіону від зростаючого тиску транзитних перевезень. У 2016 році завершилося будівництво ключового елементу цієї концепції — нового Готтардського базисного тунелю, прокладеного значно глибше під Центральними Альпами.

Посади та функції

Поєднання посад Ешера й досі лишається унікальним для Швейцарії, що ілюструє така (неповна) добірка його найважливіших обов'язків^[13]:

Період	Посада/Функція
1839–1840	Президент цюрихської секції студентського товариства «Цофінгія»
1840–1841	Центральний президент студентського товариства «Цофінгія»
1844–1847	Приват-доцент Цюрихського університету
1844–1882	Депутат цюрихської Великої (з 1848 — Кантональної) ради (президент: 1848, 1852, 1857, 1861, 1864, 1868)
1845–1848	Депутат Тагзатцунгу (з перервами)
1845–1855	Член цюрихської Освітньої ради
1846–1849	Член цюрихської Законодавчої ради
1847–1848	Канцлер кантону Цюрих
1848–1855	Член уряду кантону Цюрих (амтсбургомістр: 1849; президент: 1851/52, 1853/54)
1848–1849	Член цюрихської Фінансової ради
1848	Федеральний комісар у кантоні Тічино
1848–1882	Депутат Національної ради (президент: 1849/50, 1856/57, 1862/63)
1849–1855	Член цюрихської Церковної ради
1849–1852	Член цюрихської Державної ради
1853	Директор-президент залізниці Цюрих — Боденське озеро
1853–1872	Директор-президент Північно-Східної залізниці
1854–1882	Віцепрезидент Швейцарської шкільної ради
1856–1877	Голова ради директорів Швейцарської кредитної установи
1857–1874	Член наглядової ради Швейцарської страхової та пенсійної установи
1859–1874	Депутат Великої міської ради (парламенту) Цюриха
1860–1869	Президент шкільної управи Цюриха
1871–1878	Директор-президент Готтардського залізничного товариства
1872–1882	Голова ради директорів Північно-Східної залізниці
1880–1882	Голова ради директорів Швейцарської кредитної установи

Спадщина та дослідження

У розпорядженні дослідників Альфреда Ешера є багатий фонд джерельних матеріалів, передусім обширна кореспонденція, пов'язана з його іменем. Ешер підтримував листування з провідними діячами політики, економіки та науки. 2006 року було засновано Фонд Альфреда Ешера, що займався вивченням його життя й діяльності. У 2015 році фонд опублікував усі відомі листи Альфреда Ешера в межах мультимедійного редакційного проєкту^[32]. 31 грудня 2021 року фонд самоліквідувався. Для довгострокового збереження видання його було відновлено у цифровому форматі за допомогою TEI Publisher. Від 2022 року відповідальність за нього несе Кантональний архів Цюриху^[33].