Антонович Дмитро Володимирович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Антонович.

Дмитро́ Володи́мирович Антоно́вич (псевдоніми Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; (2 [14] листопада 1877(18771114), Київ — 12 жовтня 1945, Прага) — український історик мистецтва й театру, політичний діяч; один із засновників Революційної української партії, редактор численних українських часописів; член Української Центральної Ради, член Всеросійських установчих Зборів, морський міністр, міністр мистецтва, голова дипломатичної місії в Римі (1919), один з організаторів, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі; голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі. Син Володимира Антоновича.

Антонович Дмитро Володимирович
Народився	2 (14) листопада 1877  Київ, Російська імперія
Помер	12 жовтня 1945(1945-10-12) (67 років)  Прага, Чехословаччина
Країна	Російська імперія
Національність	українець
Діяльність	мистецтвознавець, історик, дипломат, політик
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	Український вільний університет
Посада	Член Всеросійських установчих зборівd і ректор Українського вільного університету
Партія	РУП
Батько	Антонович Володимир Боніфатійович
Мати	Антонович-Мельник Катерина Миколаївна
У шлюбі з	Антонович Катерина Михайлівна
Діти	Антонович-Рудницька Марина Дмитрівна, Антонович Михайло Дмитрович і Антонович Марко Дмитрович
Автограф
Роботи у Вікіджерелах Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Народився 2 [14] листопада 1877(18771114) року у Києві в родині українського історика Володимира Антоновича.

Навчався у 4-й київській гімназії, Київському (з 1895) і Харківському університетах. У 4-й київській гімназії прилучається до громадської роботи, вступивши 1893 року в український гурток, організований Іваном Руденком. Тоді почалася і артистична діяльність: протягом 1894—1896 Антонович керував аматорським театром у селі Сидорівка Канівського повіту.

Дмитро Антонович

29 січня [11 лютого] 1900(19000211) року Антонович разом з Михайлом Русовим, Левком Мацієвичем, Опанасом Андрієвським, Олександром Коваленком заснували у Харкові Революційну українську партію. У 1902—1903 роках редагував у Чернівцях газету «Гасло», а в 1905 році — у Харкові газету «Воля». Продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше видавництво «Вік»), який очолював Олександр Лотоцький.

Із 1912 року Антонович викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. 1913 року Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», редактор перших трьох номерів. Під час Першої світової війни навколо Антоновича гуртується частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв'язок із Союзом визволення України, з центром у Відні. Із забороною українських видань Антонович змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.

У 1917 році — один із засновників Української академії мистецтв.

Із березня 1917 року — активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР Михайла Грушевського. В жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсона, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем. Був обраний членом Всеросійських установчих Зборів (Подільський округ. № 1 — українські есери, Спілка, українські соціал-демократи)^[1]. Із 9 (22 січня) 1918 року — міністр морських справ УНР.

14 [27] січня 1918(19180127) року Мала Рада затвердила запропонований Антоновичем проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг — угорі синя, внизу — жовта; на синій — золотий тризуб і хрест. У період Директорії УНР — міністр мистецтва в уряді Володимира Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918—1922).

У липні — жовтні 1918 року — генеральний консул Української Держави у Швеції.

У 1919—1920 роках — голова місії УНР в Королівстві Італія.

У 1921 році — один із засновників, а в 1928—1930, 1937—1938 роках — ректор Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

У 1928–1930 і 1937–1938 роках — ректор УВУ, кілька разів був деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. В 1925–45 роках — голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

Був одружений з Катериною Антонович. Його дочка Марина Рудницька була мистецтвознавцем, активною діячкою української діаспори у Канаді. Сини Михайло та Марко були істориками.

Його зусиллями постала Студія пластичного мистецтва у Празі, тривалий час її очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. 1942 року в Лейпцигу вийшла одна з останніх значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська; тоді «зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя… саме слово „Україна“ стало небезпечним… настроєні… прихильно чехи радили… не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Помер у Празі. У заповіті просив проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак чехи порекомендували не робити цього, «бо українські співи могли б викликати сумні або навіть і трагічні наслідки». Влаштувати жалобну «академію» виявилося також неможливим — «всі були залякані, більшість знайомих професора навіть на похорон не прийшла».

На вшанування професора українського університету, директора українського музею і голови історико-філологічного товариства в Празі Дмитра Антоновича на Меморіальному пам'ятному знаку, встановленому працівниками Української господарської академії на цвинтарі у місті Подєбради, встановлено окрему меморіальну таблицю^[2].

Праці

• Найновійші розсліди старої української архітектури і значіння їх для історії українського мистецтва. — Прага, 1931
• Українське мистецтво, 300 років українського театру, Т. Шевченко як маляр.
• Естетика виховання Т. Шевченка (1914).
• Українське мистецтво. Конспективний історичний нарис. — Прага; Берлін : Нова Україна, 1923. — 14 с.
• Триста років українського театру, 1619–1919 / Д. Антонович. — Прага : Український громадський видавничий фонд, 1925. — 272 с.
• Передхристиянська релігія українського народу
• Deutsche Einfluesse auf die Ukrainische Kunst, von Dmytro Antonowytsch. Mit 40 Bildtafeln. — Leipzig, Verlag von S.Hirzel. 1942. — 182 s.
• Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича / упор. С. В. Ульяновська; вст. ст. І. М. Дзюби; перед. сл. М. Антоновича. — Київ : Либідь, 1993. — 592 с. — (Пам'ятки історичної думки України) — ISBN 5-325-00075-6.