Баловне

Ба́ловне — село в Україні, у Костянтинівській сільській громаді Миколаївського району Миколаївської області. Розташоване на лівому березі річки Південний Буг, за 17 км на південь від Нової Одеси і за 5 км від залізничної станції Баловне. Населення становить 2 792 осіб.

село Баловне
Герб Баловного Прапор Баловного
Країна	Україна
Область	Миколаївська область
Район	Миколаївський район
Тер. громада	Костянтинівська сільська громада
Код КАТОТТГ	UA48060110020074710[1]
Основні дані
Засноване	1679
Населення	2 792
Площа	2,95 км²
Густота населення	946,44 осіб/км²
Поштовий індекс	56664
Телефонний код	+380 5167
Географічні дані
Географічні координати	47°03′00″ пн. ш. 31°53′24″ сх. д.H G O
Середня висота над рівнем моря	27 м[2]
Водойми	р. Південний Буг
Відстань до районного центру	17 км
Найближча залізнична станція	Баловне
Відстань до залізничної станції	5 км
Місцева влада
Адреса ради	56663, Миколаївська обл,., Миколаївський р-н, с. Костянтинівка, вул. Гагаріна, 29а
Карта
Баловне
Баловне
Мапа
Баловне у Вікісховищі

Історія

Село засноване наприкінці XVII століття запорізьким козаком Баловним, звідки, вважають, і походить його назва. Пізніше сюди прибули переселенці з Чернігівської і Київської губерній.

З XVIII століття належало до Гур'ївської волості Херсонського повіту Херсонської губернії. Станом на 1886 рік у ньому мешкало 1 598 осіб, налічувалось 316 дворів, існували православна церква, земська поштова станція, три лавки^[3].

Після встановлення радянської влади, у 1920 році в селі були створені партійний і комсомольський осередки, комітет незаможних селян, у 1920–1922 роках організовано сім товариств із спільної обробки землі.

Станом на 1970 рік в селі мешкало 2330 осіб. Тут була розміщена центральна садиба колгоспу імені Кірова, за яким було закріплено 3 594 га орної землі. Господарство вирощувало зернові культури та займалось тваринництвом, видавало багатотиражну газету «Прапор комунізму». За виробництвом вовни колгосп займав перше місце в районі. За трудові успіхи багато колгоспників було відзначено радянськими орденами і медалями, зокрема голова колгоспу Є. І. Карач, пташниця В. Д. Кучеренко і рільник П. І. Яновський — орденом Трудового Червоного Прапора. В селі працювали середня школа, дитячий садок, будинок культури, бібліотека. У 1967 році хоровому колективу будинку культури було присвоєно звання народного.

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2607 осіб, з яких 1197 чоловіків та 1410 жінок.^[4]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 2796 осіб.^[5]

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:^[6]

Мова	Відсоток
українська	89,65 %
російська	8,99 %
молдовська	0,72 %
вірменська	0,39 %
білоруська	0,18 %

Археологічні знахідки

Поблизу села в кургані скіфських часів знайдено довгий меч та золотий перстень.

Пам'ятники

У центрі села, на братській могилі 32-х воїнів, що загинули під час відвоювання села в роки німецько-радянської війни, у 1965 році встановлено обеліск.

Символіка

30 липня 2009 року, рішенням № 13 XXII сесії селищної ради для села затверджено офіційну символіку — герб і прапор. Автор обох символів І. Янушкевич^[7][8].

Релігія

18 вересня 2011 року в селі освячено та урочисто відкрито Храм Різдва Пресвятої Богородиці^[9].

Постаті

• Гаркуша Олексій Миколайович (1952) — український політик, двічі голова Миколаївської обласної державної адміністрації, голова Миколаївської обласної ради.
• Кормич Володимир Вікторович (2003—2022) — матрос Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Соловей Георгій Тимофійович (1897—1978) — український радянський вчений в галузі генетики і селекції винограду; доктор біологічних наук, професор.
• Юрченко Валерій Юрійович (1976) — український артист, пародист, співак.