Іоан (Боднарчук)

Митрополит Луцький і Волинський Іоан (також Йоан, Іоанн; у миру Василь Миколайович Боднарчук; 12 квітня 1929 — 9 листопада 1994) — першоієрарх нововідродженої у 1990 році Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Брат митрополита Василія (Боднарчука) та архімандрита Григорія (РПЦ)^[2].

Іоан (Боднарчук)
Митрополит Іоан
Митрополит Луцький і Волинський
11 листопада 1993 — 9 листопада 1994
Церква:	УПЦ (КП)
Попередник:	Серафим (Верзун)
Наступник:	Яків (Панчук)
Митрополит Дрогобицький і Самбірський
23 січня 1993 — 7 вересня 1994
Церква:	УПЦ (КП)
Наступник:	Феодосій (Пецина)
Митрополит Львівський і Галицько-Волинський, Першоєрарх УАПЦ[1] (до 6 червня 1990 року — архиєпископ)
22 жовтня 1989 — 29 квітня 1992
Церква:	УАПЦ
Наступник:	Петро (Петрусь)
Місцеблюститель патріаршого престолу в Києві
6 червня 1990 — 18 листопада 1990
Церква:	УАПЦ
Єпископ Житомирський і Овруцький
23 жовтня 1977 — 4 листопада 1989
Обрання:	23 жовтня 1977
Церква:	РПЦ
Попередник:	Палладій (Камінський)
Наступник:	Йов (Тивонюк)
Альма-матер:	Санкт-Петербурзька духовна семінарія і Санкт-Петербурзька духовна академія
Діяльність:	священнослужитель
Народження:	12 травня 1929(1929-05-12) Іване-Пусте, Борщівський повіт, Тернопільське воєводство, Польська Республіка
Смерть:	9 листопада 1994(1994-11-09) (65 років) Яблунівка, Рожищенський район, Волинська область, Україна
Похований:	Іване-Пусте
Чернецтво:	11 жовтня 1977
Єп. хіротонія:	23 жовтня 1977
Хто висвятив у єпископа	Філарет (Денисенко), Миколай (Юрик), Леонтій (Гудимов), Сава (Бабинець), Севастіан (Пилипчук).

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким ім'ям: Іоанн.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Боднарчук.

Будучи єпископом Українського Екзархату РПЦ, священнослужитель Іоан став першим ієрархом хто підтримав автокефальний рух в Україні і після чого проти нього було розпочато кампанію по дискредитації.

Ранні роки

Народився в с.Іване-Пусте нині Чортківського району Тернопільської області на Західній Україні, що знаходилася тоді на території Польщі, в сім'ї псаломщика-регента УГКЦ. Після закінчення середньої школи був псаломщиком в храмі Іоана Богослова в рідному селі, потім псаломщиком і регентом в храмі св. Параскеви в с.Великий Ключів, Коломийського району Івано-Франківської області.

Прийняв православ'я.

У 1949 році був арештований і отримав 20 років каторжних робіт в Степлазі, в мідних копальнях Караганди. Звільнений в 1953 році по амністії. За іншими відомостями: у 1949 році депортований з сім'єю до Казахстану, де проживав до 1953 року.

РПЦ

1956 року вступив до Ленінградської духовної семінарії. 25 січня 1958 року в другому класі семінарії висвячений у диякона єпископом Івановським Романом Танґом, відомим естонським архіпастирем, який приймав усіх переслідуваних духовних осіб.

1960 року закінчив Ленінградську духовну семінарію і поступив в Ленінградську духовну академію. 21 травня 1961 року на першому курсі академії митрополитом Ленінградським і Ладозьким Пименом висвячений в ієрея в Свято-Миколаївському соборі міста Ленінграда. У період навчання в семінарії і академії управляв академічним хором і керував духовними концертами.

1964 року закінчив ЛДА зі ступенем кандидата богослов'я і направлений на пастирське служіння в Львівсько-Тернопільську єпархію РПЦ.

Служив в селі Стриївка Збаразького району Тернопільської області, а з 12 квітня 1968 року в храмі міста Трускавець Дрогобицького району Львівської області, де служив близько 10 років.

11 жовтня 1977 року в Почаївській лаврі пострижений в чернецтво.

14 жовтня того ж року митрополитом Київським і Галицьким Філаретом Денисенком в Покровському жіночому монастирі піднесений у сан архімандрита.

Єпископське служіння в Українському Екзархаті РПЦ

23 жовтня 1977 року у Володимирському кафедральному соборі міста Києва висвячений на єпископа Житомирського і Овруцького РПЦ.

Хіротонію здійснювали: митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), Львівський і Тернопільський Миколай (Юрик), архієпископ Сімферопольський і Кримський Леонтій (Гудимов), єпископи: Мукачівський і Ужгородський Сава (Бабинець), Кіровоградський і Миколаївський Севастіан (Пилипчук).

Єпископське служіння в УАПЦ та УПЦ КП

Поштовх відродженню української церкви надала установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яка відбулась у Києві 11-12 лютого 1989 року, де було оголошено про створення в Києві "Ініціативного комітету з відродження УАПЦ".^[3] 19 серпня 1989 року на заклик "Ініціативного комітету з відродження УАПЦ" відгукнулася парафія Святих апостолів Петра і Павла у Львові.^[3] 2 жовтня 1989 року відбувся Львівський єпархіальний собор УАПЦ, який звернувся до єпископа Іоана Боднарчука з проханням очолити церкву.^[3] Він погодився.

16 жовтня 1989 року єпископ Іоан Боднарчук виходить з підпорядкування Російської церкви, незабаром (у листопаді) будучи позбавленим архієрейського сану і чернецтва за «розкольницьку» діяльність. 4 листопада 1989 року Священний Синод Російської Православної Церкви позбавив владику Іоана монашеського і єпископського сану^[4].

22 жовтня 1989 року приєднується до УАПЦ і стає її першоієрархом. Під час першої архіпастирської Служби Божої закликав: «нарешті, усвідомити те, що пора вже самому стати господарем у своєму домі, без вказівок і керівництва зі сторони, а направду вільними, направду самостійними»^{[джерело?]}

На Страсному тижні 1990-го розпочалося богослужіння у храмі Святого Архистратига Михаїла у Києві на території Музею Архітектури і побуту в Пирогово.^[3] Єпископ Іоан звернувся до Патріарха Грузинської православної церкви, заштатного єпископа Іонафана (Єлецьких), єпископа Молдавського і Кишинівського Володимира та інших ієрархів РПЦ.^[3] Але вони відмовили у висвяті нового єпископа.

Висвятив перших єпископів «нової» УАПЦ, як архиєпископ Львівський і Галицько-Волинський, Першоєрарх УАПЦ:

• 31 березня 1990 Василій (Боднарчук) — рідний брат, при допомозі архієпископа Сімферопольского та Кримського Варлаама (Ільющенка) і єпископа катакомбної церкви Вікентія (Чекаліна).

Останнього намагався дискредитувати прихильник УПЦ-МП Стародуб Андрій Вікторович (історик) у 2006 році. ^[5]. З метою дискредитації томосу 2019 року про створення ПЦУ, в кінці 2019 року подачі відповідального редактора "Трудів КДА" Володимира Буреги, була опублікована стаття: "Шумило С. В. Самозванный «епископ» Викентий Чекалин и его участие в первых хиротониях УАПЦ в марте 1990 г. // Труди Київської духовної академії. 2019/2020. №31. С. 240-273. Останню працю в україномовному перекладі наближений до Буреги редактор сайту "Релігія в Україні" Штейніков Сергій Володимирович опублікував на своєму ресурсі.

• 7 квітня 1990 Андрій (Абрамчук), при допомозі єпископа Тернопільского Василія (Боднарчука) і єпископа катакомбної церкви Вікентія (Чекаліна)
• 28 квітня 1990 Данило (Ковальчук), при допомозі єпископа Тернопільского Василія (Боднарчука) і єпископа Івано-Франківського і Коломийського Андрія (Абрамчука)
• 29 квітня 1990 Володимир (Романюк), при допомозі єпископа Тернопільского Василія (Боднарчука), єпископа Івано-Франківського і Коломийського Андрій (Абрамчук) і єпископа Чернівецького і Буковинського Даниїла (Ковальчука)
• 19 травня 1990 Миколай (Грох)
• 22 травня 1990 Роман (Балащук), при допомозі єпископа Тернопільского Василія (Боднарчука) і єпископа Івано-Франківського і Коломийського Андрій (Абрамчук)

Виконував головуючу роль у проведенні помісного собору в червні 1990, який оформив правове становище національної Церкви.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю близько 700 делегатів з усієї України, серед них було 7 єпископів i понад 200 священиків. Собор затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом Київським Мстислава (Скрипника). Також було прийнято Статут Церкви. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутнім, а своє обрання Патріархом у підсумку прийняв. Місцеблюстителем патріаршого престолу в Києві став на той час вже митрополит Іван (Боднарчук).

З червня 1990 — блаженніший митрополит Львівський і Галицький, місцеблюститель Київського Патріаршого Престолу.

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

16 вересня 1990 року митрополитом Львівським (УАПЦ) Іоанном (Боднарчуком), єпископами УАПЦ Володимиром (Романюком) і Данилом (Ковальчуком) — Антоній (Масендич) був висвячений на єпископа Рівненського і Житомирського.

18 листопада 1990 року патріархом УАПЦ було інтронізовано митрополита Мстислава (Скрипника), котрому під час Божественної літургії у Софійському соборі м. Києва Іоан (Боднарчук) надів патріарший кукіль.

Незабаром після «Собору» з'ясувалося, що «Вікентій» Чекалін є колишнім дияконом Тульської єпархії РПЦ Віктором, який у 1986 році був позбавлений сану за двоєженство, а в 1987 році засуджено за ст. 120 Кримінального кодексу РРФСР «за розпусні дії щодо неповнолітніх». Після виходу з ув'язнення Чекалін оголосив себе «катакомбним єпископом», побував у Канаді та США, де спочатку був прийнятий єпископами РПЦЗ, але згодом викритий як самозванець і злодій. За версією московського дослідника Владислава Петрушка, яку повторюють інші дослідники, після цих викриттів Мстислав (Скрипник) відправив у 1991 році зі США в Україну архієпископа Антонія Щербу для здійснення перерукоположень.^[6]

29 лютого 1992 року Іоан (Боднарчук) заборонив в богослужінні Володимиру Яремі.

7 квітня 1992 був висвячений на єпископа Львівського Петро (Петрусь), замість Іоана (Боднарчука).

У 1992 році Рівненсько-Житомирську епархію було розділено на дві самостійні, і на Житомирську було поставлено вл. Іоана (Боднарчука), який повернувся з Америки після лікування. Однак вл. Іоан почав іменуватися «митрополит Львівсько-Галицький і Житомирський».^[7]

29 квітня 1992 року в Києві відбувся Синод єпископів УАПЦ на чолі з патріархом Мстиславом, який ухвалив рішення щодо виключення митрополита Іоана (Боднарчука) зі складу єпископату УАПЦ за те, що заборонив у священнослужінні Володимира (Ярему) та деяких інших священиків, а замість Іоана на Житомирську кафедру було поставлено Софронія (Власова).

Не визнавши цього рішення митрополит Іоан фактично став самостійним єпископом до 25 червня 1993,^[7] за ним послідував ряд приходів Житомирської єпархії (у тому числі кафедральний храм св. Михаіла). Нібито митрополит Іоан подавав прохання про повернення в Московську патріархію. Проте незабаром відмовився від своїх намірів 1993 року, і перейшов в Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП) і був призначений митрополитом Дрогобицьким і Самбірським, а потім — Луцьким і Волинським.

Був явним кандидатом на патріарший престол. 9 листопада 1994 загинув у ДТП за нез'ясованих обставин. Похований поблизу церкви св. Іоана Богослова на малій батьківщині в селі Іване-Пусте Борщівського району Тернопільської області.

Фільм про митрополита

Зовнішні відеофайли
	Фільм «Святитель і патріот» // Помісна Церква, 2014 р. на YouTube

Документальний фільм про митрополита Іоана (Боднарчука) «Святитель і патріот» створено 2014 року відеостудією «PROFI» на замовлення Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату. Прем'єра відбулася 28 листопада в Тернополі.^[8]

Автор фільму, сценарій — Олена Брода, диктор — Ігор Сачко, оператори, монтаж та звукове оформлення — Олег Нищота, Максим Кирилів, графіка — Максим Кирилів, Володимир Бойко. Запис звуку здійснено на студії Сергія Степаніва.

Див. також

• Єпископат Української автокефальної православної церкви (1989–2018)