Демидов Сан-Донато Павло Павлович

Деми́дов Павло́ Па́влович, князь Сан-Дона́то (9 [21] вересня 1839(18390921), Веймар, Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське — 17 [29] січня 1885, Пратоліно, біля Флоренції, Королівство Італія) — російський громадський діяч, дипломат, промисловець із роду Демидових, меценат, київський міський голова в 1871–1872 та 1873–1874 роках, дійсний статський радник (1879), почесний громадянин Києва (1874)^[2][3].

Павло Павлович Демидов князь Сан-Донато рос. дореф. Павелъ Павловичъ Демидовъ князь Сан-Донато
Павло Павлович Демидов князь Сан-Донато рос. дореф. Павелъ Павловичъ Демидовъ князь Сан-Донато
Київський міський голова
1871 — 1872
Попередник	Федір Войтенко
Наступник	Густав Ейсман
1873 — 1874
Попередник	Густав Ейсман
Наступник	Микола Ренненкампф
Народився	9 (21) вересня 1839(1839-09-21) Веймар, Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське
Помер	17 (29) січня 1885(1885-01-29) (45 років) Пратоліно, біля Флоренції, Королівство Італія
Похований	Нижній Тагіл
Відомий як	підприємець, дипломат, колекціонер мистецтва, правник
Країна	Російська імперія
Alma mater	юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету
Рід Демидови
Батько	Павло Миколайович Демидов
Мати	Демидова-Карамзина Аврора Карлівнаd
У шлюбі з	Мещерська Марія Елімівнаd і Трубецька Олена Петрівнаd
Діти	Демидов Єлім Павловичd, Демидова Аврора Павлівна, Демидов Анатолій Павловичd, Демидов Микита Павловичd[1], Демидов Павло Павловичd[1], Демидова Олена Павлівнаd[1] і Демидова Марія Павлівнаd
Релігія	православного віросповідання
Нагороди	Російські Орден Святого Володимира 3 ступеня 3-го ст. Орден Святої Анни 2 ступеня 2-го ст. Орден Святої Анни 3 ступеня 3-го ст. Орден Святого Станіслава 1 ступеня 1-го ст. Орден Святого Станіслава 3 ступеня 3-го ст. Іноземні Кавалер Великого хреста ордена Спасителя Орден Полярної зірки Командор першого класу
Підпис
Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Павло Демидов народився в 1839 році у Веймарі (Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське), здобув домашню освіту.

У 1856–1860 роках навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Перебував на дипломатичній службі у Відні та Парижі. Після раптової смерті дружини (від пологів) повернувся до Росії, був радником губернського правління у Кам'янці-Подільському, а в січні 1871 року обраний на посаду київського міського голови^[4][5].

Саме в той час, коли Демидов обіймав цю посаду, у його житті трапилися чи не найвизначніші події: 21 травня 1871 року він одружився вдруге (з княжною Оленою Трубецькою), а 2 липня 1872 року успадкував від бездітного дядька Анатолія Демидова титул італійського князя Сан-Донато (на який, проте, мав право лише за кордоном). У вересні 1872 року подав у відставку з посади міського голови^[6], його замінив Густав Ейсман^[7], а навесні 1873 року відбулася зворотня заміна^{[8][9][10][11]}. У вересні 1873 року отримав чин придворного єґермейстера^[12].

За часів Демидова в Києві сталась ще одна подія, про яку нечасто згадують. У 1872 році запрацював міський водогін: вода з Дніпра проходила через англійський фільтр і подавалась заможним киянам^[13].

У Києві жив у власній садибі на Бібіковському бульварі (сучасний бульвар Тараса Шевченка). Сприяв будівництву нової будівлі міської думи. На кошти Демидова діяло Київське реальне училище^[14], опікувався він Подільською чоловічою та Подільською жіночою гімназіями, Олександрівським ремісничим училищем, музичною школою^[13].

У січні 1875 року був обраний до нового складу думи^[15], але балотуватися на посаду міського голови відмовився^[16], поїхавши до свого князівства. Утім, Демидову судилося ще раз повернутися до Києва — у статусі вповноваженого Червоного Хреста під час російсько-турецької війни 1877–1878 років У Києві колишнього голову зустріли з почестями, і він довів, що заслуговує на це: не обмежуючись державними субсидіями, допомагав пораненим солдатам з особистих статків. Помер у 1885 році в Італії^[17].

Нагороди

• Орден Святого Володимира 3-го ступеня (1874).
• Орден Святої Анни 2-го ступеня (1877).
• Орден Святої Анни 3-го ступеня (1867).
• Орден Святого Станіслава 1-го ступеня (1883).
• Орден Святого Станіслава 3-го ступеня (1865).
• Командор ордена Христа (Португалія, 1867)
• Кавалерский хрест ордена Спасителя найвищого ступеня з короною і бантом (Греція, 1868)
• Орден Святих Маврикія та Лазаря 1-го ступеня (Італія, 1872).
• Командорський хрест 1-го класу ордена Полярної Зірки (Швеція, 1875).