Диктатура пролетаріату

У марксистській філософії, диктату́ра пролетаріа́ту — це стан, за якого пролетаріат (робітничий клас) утримує контроль над державною владою. Диктатура пролетаріату визначається як перехідна фаза від капіталістичної до соціалістичної економіки, під час якої постреволюційна держава захоплює засоби виробництва, запроваджує прямі вибори від імені та в межах правлячої пролетарської партії, а також формує обраних делегатів до представницьких робітничих рад(інші мови), що переводять засоби виробництва з приватної у колективну власність. Антонімом до диктатури пролетаріату є диктатура буржуазії^[1][2].

Теоретичні підходи

Термін «диктатура пролетаріату» вперше був ужитий Карлом Марксом у серії статей, які згодом були перевидані під назвою «Класова боротьба у Франції 1848–1850 років»^[3]. Термін «диктатура» вказує на повний контроль апарату держави над засобами виробництва. Фрідріх Енґельс вважав Паризьку комуну (1871 року), яка контролювала столицю протягом двох місяців перед придушенням, прикладом диктатури пролетаріату^[4].

Існує кілька поширених напрямів цієї політичної думки, усі з яких вважають, що держава збережеться після революції завдяки її функціям примусу:

• Ленінізм передбачає організацію авангардної партії для керівництва пролетарським повстанням з метою захоплення контролю над державою, економікою, засобами масової інформації та соціальними службами (освітою, охороною здоров'я тощо) від імені пролетаріату та побудови однопартійної соціалістичної держави, що уособлює диктатуру пролетаріату^[5]. Диктатура пролетаріату має здійснюватися через принцип демократичного централізму^[6].
• Марксизм-ленінізм — це інтерпретація ленінізму і марксизму, розвинена Йосипом Сталіним (уже після смерті Володимира Леніна)^[7]. Розуміння диктатури пролетаріату в марксизмі-ленінізмі мало свої особливості: воно ототожнювалося з встановленням монопольної влади однієї партії та централізованим державним апаратом. Таке трактування викликало розбіжності навіть серед деяких ортодоксальних марксистів, які вважали, що справжня диктатура пролетаріату має передбачати активну участь у здійсненні влади широких мас робітничого класу, а не лише політичної еліти партії^[8]. Марксизм-ленінізм є офіційною ідеологією правлячих партій Китаю, Куби, Лаосу та В'єтнаму, а також був офіційною ідеологією Комуністичної партії Радянського Союзу з кінця 1920-х років і правлячих партій країн Східного блоку^[9].
• Лібертарні марксисти критикують марксизм-ленінізм за розходження з ортодоксальним марксизмом і виступають проти його інтерпретації авангардизму. Разом із троцькістами вони виступають проти використання однопартійної системи, яку вважають за своєю суттю недемократичною; однак, на відміну від троцькістів, лібертарні марксисти не підтримують принцип демократичного централізму. Роза Люксембурґ підкреслювала роль авангардної партії як представниці всього класу^[10][11] і трактувала диктатуру пролетаріату як владу всього пролетаріату, розглядаючи її як концепцію розширення демократії, а не її обмеження, на відміну від панування меншості за диктатури буржуазії^[12].

Теоретичні опоненти марксизму відкидають диктатуру пролетаріату. У книзі «Дорога до рабства» (1944) економіст австрійської школи Фрідріх фон Гаєк писав, що диктатура пролетаріату, ймовірно, знищить особисту свободу так само повністю, як і автократія^[13]. Європейська комісія з прав людини визнала прагнення до встановлення диктатури пролетаріату несумісним з Європейською конвенцією з прав людини у справі «Комуністична партія Німеччини проти Федеративної Республіки Німеччина» (1957 року)^[14].

Карл Маркс

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т. зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою.

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»[15]

Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):

«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»[16].

1 січня 1852 року комуністичний журналіст Йозеф Вейдемеєр опублікував статтю під назвою «Диктатура пролетаріату» в німецькомовній газеті Turn-Zeitung, у якій писав, що «цілком очевидно, що тут не може йтися про поступові, мирні переходи», і нагадав приклади Олівера Кромвеля (Англія) та Комітету громадського порятунку (Франція) як приклади «диктатури» та «терору» (відповідно), необхідних для повалення буржуазії^[17]. Того ж року Маркс написав йому листа, в якому заявив: «Ще задовго до мене буржуазні історики описали історичний розвиток цієї боротьби між класами, а буржуазні економісти — її економічну анатомію. Моїм власним внеском було: (1) показати, що існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура є лише перехідним етапом до скасування всіх класів і встановлення безкласового суспільства»^[18].

Маркс розвинув свої погляди на диктатуру пролетаріату у своїй короткій праці 1875 року «Критика Готської програми», що різко критикувала принципи, викладені в програмі Німецької робітничої партії (попередниці Соціал-демократичної партії Німеччини). Програма пропонувала поміркований, поступовий, реформістський і демократичний шлях до соціалізму, на відміну від революційно-соціалістичного й насильницького підходу ортодоксальних марксистів. Відповідно, останні звинувачували авторів Готської програми у «ревізіонізмі» й неефективності^[19]. Утім, Маркс допускав можливість мирного переходу до соціалізму в деяких країнах із сильними демократичними інституціями (таких як Велика Британія, Нідерланди й Сполучені Штати), зазначаючи однак, що в інших країнах, де робітники не можуть «досягти своєї мети мирним шляхом», «важелем нашої революції має бути сила», виходячи з принципу, що трудові маси мають право на повстання у разі відмови їм у політичному самовираженні^[20][21].

Володимир Ленін

На початку XX століття Володимир Ленін робив спроби адаптувати марксизм до соціально-економічних та політичних умов Російської імперії (1721–1917). Ленін писав, що марксистське розуміння диктатури означає політичний та економічний контроль, який здійснює цілий суспільний клас у межах демократичної системи. Він наполягав на необхідності знищення основ буржуазної держави та її заміні на те, що Девід Прістленд(інші мови) описує як «ультрадемократичну» диктатуру пролетаріату, засновану на системі Паризької комуни^[22].

У праці «Держава і революція» (1917) Ленін прямо обговорює практичне впровадження «диктатури пролетаріату» шляхом насильницької революції. Він відкидає будь-які реформістські інтерпретації марксизму, такі як ідеї Едуарда Бернштейна і Карла Каутського. Особливо Ленін акцентує увагу на фразі Енґельса про «відмирання держави», заперечуючи можливість її застосування до «буржуазної держави» і підкреслюючи, що у своїй роботі Енґельс робить акцент саме на революції. Спираючись на ці аргументи, Ленін називає реформістів «опортуністами», реакційними силами і стверджує, що насильницька революція є єдиним способом запровадження диктатури пролетаріату відповідно до праць Маркса й Енґельса^[23].

У Російській імперії модель державного устрою за зразком Паризької комуни була реалізована в радах (соязах робітників і солдатів), створених під час революції 1905 року. Їхнім революційним завданням було повалення капіталістичної (монархічної) держави та встановлення соціалізму — диктатури пролетаріату як етапу, що передує комунізму. У Росії більшовицька партія (яку Ленін описував як «авангард пролетаріату») піднесла ради до влади під час Жовтневої революції 1917 року. Протягом 1917 року Ленін наполягав, що Тимчасовий уряд не представляє інтересів пролетаріату, оскільки, на його думку, він уособлював диктатуру буржуазії. Він стверджував, що уряд, постійно відкладаючи демократичні вибори, заперечував значення рад, створених демократичним шляхом, а всі обіцянки, дані ліберальними буржуазними партіями до Лютневої революції, залишилися невиконаними. Відтак Ленін закликав ради взяти владу у свої руки^[24].

Російські умови були досить специфічні: кількість самого пролетаріату становила меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХΙХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічував приблизно десять мільйонів робітників^[25] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.^[26] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10 % до 14,6 % всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 — 3 % від кількості зайнатих.^[27]

Існувала також проблема^[28] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією більшовиків, яка проголошувала здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади. Російський анархіст Михайло Бакунін з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло».^[29] Ленін вважав, що партії керують класами, вожді керують партіями, і диктатура вождів пов'язана з диктатурою трудових мас.^[30] Більшовицький лідер Григорій Зінов'єв, аналізуючи ленінізм, зазначав: «диктатура партії є функцією диктатури пролетаріату».^[31] Комуністична партія вважалась авангардом пролетаріату.^[32] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру більшовицької партії під виглядом диктатури пролетаріату.^[33]

Див. також

• Пролетаріат
• Компартійно-радянська влада
• Тоталітаризм

Джерела та література

• С. В. Кульчицький. Диктатура пролетаріату [Архівовано 17 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 381. — ISBN 966-00-0405-2.
• С. В. Кульчицький. Диктатура пролетаріату [Архівовано 24 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
• О. Майборода. Диктатура пролетаріату // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.213 ISBN 978-966-611-818-2
• Стаття «Диктатура пролетаріату» в БСЭ [Архівовано 26 листопада 2009 у Wayback Machine.](рос.)
• Философский Энциклопедический словарь. М.: Советская Энциклопедия, 1983, с. 165—167. (рос.)

Посилання

• Диктатура пролетаріяту [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 342. — 1000 екз.
• Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Про диктатуру пролєтаріяту (1921) [Архівовано 11 квітня 2014 у Wayback Machine.]
• Гел Дрепер. «Диктатура пролетаріату» в Маркса й Енгельса (1987) [Архівовано 29 липня 2017 у Wayback Machine.]
• М.Восленский. Диктатура номенклатуры.
• О. М. Мироненко. Диктатура пролетаріату. — Юридична онлайн енциклопедія — Cyclop.com.ua [Архівовано 20 грудня 2009 у Wayback Machine.]
• Е.Розин. Ленінська міфологія держави. Диктатура пролетаріату. Элітарність, «новий клас» [Архівовано 12 лютого 2010 у Wayback Machine.]
• Балибар, Этьен. Диктатура пролетариата [Архівовано 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]