Директива про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності

Директи́ва про забезпе́чення дотри́мання прав інтелектуа́льної вла́сності (також відома як «Директива про захист прав інтелектуальної власності» або «IPRED») — нормативно-правовий акт Європейської Унії в галузі права інтелектуальної власності, прийнята відповідно до положень Римського договору про єдиний ринок. Директива охоплює лише цивільні засоби правового захисту, а не кримінальні.

Директива № 2004/48/ЄС

Директива Європейського Союзу
Назва	Директива № 2004/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2004 року про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності
Ким прийнято	Європейський парламент та Рада
Прийнято під	Ст. 95 ДЄС
Офіційний вісник ЄС	OJ L 157, 30.4.2004, ст. 45–86
Історія
Дата створення	29 квітня 2004
Дата набрання чинности	20 травня 2004
Дата імплементації	29 квітня 2006
Підготовчі тексти
Висновок Європейського соціально-економічного комітету	C32, 2004-02-05, ст. 15
Чинне законодавство

Згідно зі статтею 3(1), держави-члени можуть бути оскаржені в Європейському Суді Справедливости, якщо їхні цивільні процедури щодо порушення прав інтелектуальної власності є «надмірно складними або дорогими, або передбачають необґрунтовані часові обмеження чи невиправдані затримки». В іншому випадку Директива гармонізує правила щодо права на подання позову, доказів, проміжних заходів, арешту та судових заборон, відшкодування збитків та витрат, а також судових публікацій.

Предмет та сфера застосування

Директива вимагає від усіх держав-членів застосовувати ефективні, переконливі та пропорційні засоби правового захисту та покарання проти тих, хто займається підробкою та піратством.^[1] Таким чином, метою цього інструменту є регулювання захисту прав інтелектуальної власності, а не самих прав. Директива не впливає на основні положення щодо інтелектуальної власності, міжнародні зобов'язання держав-членів та національні положення, що стосуються кримінального процесу та кримінального правозастосування.

Предмет Директиви визначено у статті 1. Вона застосовується до забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності, які включають права промислової власності. Сфера застосування Директиви визначена у статті 2. Вона застосовується до всіх порушень прав інтелектуальної власності, передбачених законодавством Унії та національним законодавством, не виключаючи більш суворого захисту, який може бути передбачений законодавством Унії або національним законодавством.

Загальним зобов'язанням Директиви є забезпечення засобів правового захисту, необхідних для забезпечення захисту прав інтелектуальної власності.^[2] Вони повинні бути «справедливими та об'єктивними» та не повинні бути «складними або дорогими, або передбачати необґрунтовані часові обмеження чи невиправдані затримки». Крім того, вони повинні бути ефективними, пропорційними та стримуючими, і не повинні діяти як бар'єри для торгівлі.

Особами, які мають право звертатися за засобами правового захисту, є, перш за все, власник права інтелектуальної власності, а також будь-яка особа, уповноважена використовувати його, така як ліцензіати та права інтелектуальної власності.^[3] Організації колективного управління правами та професійного захисту також можуть мати це право за певних обставин.^[4]

Докази

Розділ 2 Директиви стосується доказів. Стаття 6 надає зацікавленій стороні право вимагати надання доказів щодо порушення, які знаходяться у володінні іншої сторони. Єдина вимога полягає в тому, щоб ця сторона надала суду «доступні докази, достатні для обґрунтування своєї вимоги». У разі порушення прав у комерційному масштабі держави-члени також повинні вжити заходів для забезпечення надання «банківських, фінансових або комерційних документів» протилежної сторони. В обох випадках конфіденційна інформація підлягає захисту.^[5]

Заходи для збереження доказів доступні ще до початку провадження. Стаття 7 передбачає, що такі заходи можуть бути надані за тих самих умов, що й згідно зі статтею 6, і включають тимчасові заходи, такі як «детальний опис, з взяттям зразків або без нього, або фізичне вилучення» не лише товарів, що порушують авторські права (таких як жорсткі диски), але й матеріалів, що використовуються у виробництві та розповсюдженні (наприклад, французьке saisie-contrefaçon^[en]).^[6] Такі заходи можуть бути вжиті «без заслуховування іншої сторони, зокрема, коли будь-яка затримка може завдати непоправної шкоди правовласнику або коли існує очевидний ризик знищення доказів».^[6] Це проміжні^[en], односторонні^[en] та особисті^[en] накази, відомі в англійській та ірландській юрисдикціях як накази Антона Піллера^[en] та у Франції як «saisie-contrefaçons».

Тимчасові та запобіжні заходи

На прохання заявника судові органи можуть видати тимчасову заборону для запобігання «неминучому порушенню» прав інтелектуальної власності або для запобігання продовженню порушення.^[7] В останньому випадку за постановою може слідувати періодична сплата штрафу або надання гарантії, призначеної для компенсації власнику прав (пункт а). Заборона також може бути видана за тих самих умов проти посередника, але вони охоплюються статтею 8(2) Директиви про інформаційне суспільство та, в принципі, підпорядковуються національному законодавству.

Окрім звичайних судових заборон, зазначених у попередньому пункті, існують також так звані судові заборони Мареви, зазначені у статті 9(2). У загальному праві це односторонні та особисті накази, що використовуються для заморожування активів (включаючи банківські рахунки) з метою запобігання зловживанням процесом. Вони можуть видаватися як всесвітні судові заборони, що запобігають розпорошенню активів по всьому світу. У такому випадку їхня ефективність залежить від їхнього характеру in personam, оскільки сторона, визнана винною у розпорядженні активами, буде визнана такою, що винна у неповазі до суду. Як і у випадку з наказами Антона Піллера, їх використання обмежується переважно Великою Британією.

Стаття 9(2) передбачає, що у разі порушення в комерційних масштабах судові органи можуть наказати про запобіжний арешт «рухомого та нерухомого майна», що включає заморожування банківських рахунків та інших активів. Це може бути зроблено лише у випадку, якщо заявник доведе, що існує ймовірність того, що відшкодування збитків буде під загрозою. Крім того, можуть бути надані документи, що стосуються банківських та інших фінансових операцій.

Імплементація

Положення Директиви мали бути впроваджені в усіх державах-членах Європейської Унії до 29 квітня 2006 року. Однак низка держав ще не виконала необхідних кроків.^[8]

Директива була імплементована до законодавства Сполученого Королівства шляхом Положення про інтелектуальну власність (застосування тощо) 2006 року.^[9] Директива була імплементована до законодавства Нідерландів, та набула чинності 1 травня 2007 року. Вона була імплементована у Франції 27 червня 2008 року. Шведський парламент проголосував за імплементацію Директиви 26 лютого 2009 року, і вона набула чинності 1 квітня 2009 року.^[10]

Критика

Директива зазнала широкої критики за те, що опоненти назвали драконівським підходом, подібним до Закону США про авторське право в цифрову епоху (DMCA).^[11] Фактично, критика була настільки сильною, особливо з боку телекомунікаційної галузі та деяких частин комп'ютерної індустрії, що початковий проєкт був суттєво змінений.^[12] За даними міжнародної організації з питань громадянських свобод IP Justice, в остаточному документі все ще залишається низка проблем.^[13]

• Росс Андерсон з Кембриджського університету
• Новини ZDNet^[14]
• Аналіз BBC
• Indymedia про RFID-мітки^[15]

Приклади випадків, коли положення Директиви були застосовані

У справі Princo Corporation, Ltd проти Koninklijke Philips Electronics, що розглядалася в суді Генуї, Італія, у 2007 році голландська компанія Philips, власник патентів на технологію CD-R, звернулася з клопотанням та отримала постанову про запобіжний арешт усього рухомого та нерухомого майна Princo, включаючи її банківські рахунки, з метою забезпечення відшкодування збитків, які будуть присуджені після завершення провадження у справі про відповідальність.^[16]

Рішення у справі Tommy Hilfiger Licensing LLC та інші проти Delta Center AS (2016) продовжує рішення Європейського Суду ООН у справі L'Oréal проти eBay 2011 року (щодо онлайн-майданчиків). У справі Tommy Hilfiger було встановлено, що відповідно до третього речення статті 11 Директиви, оператори фізичних торгових майданчиків, у цьому випадку Празькі ринкові зали, які здають місця в оренду торговцям, можуть бути змушені припинити укладати договори з торговцями, які продають контрафактні товари на своїх об'єктах, щоб запобігти порушенням прав інтелектуальної власності торговцями.

Див. також

• Митний регламент № 1383/2003
• Проєкт директиви про кримінальні заходи, спрямовані на забезпечення захисту прав інтелектуальної власності
• Авторське право в Європейському Союзі
• Торговельна марка Європейського Союзу
• Патентне право Європейського Союзу
• Порушення авторських прав