Етолійський союз

Етолійський союз (грец. Αιτωλική Συμπολιτεία)^[1] — конфедерація племінних громад і міст-держав ^[2] у Стародавній Греції з центром в Етолії, Центральна Греція. Ймовірно, він був заснований в епоху раннього еллінізму, на противагу Македонії та Ахейському союзу. Щорічні зустрічі проводились у Фермоні^[en] та Панаетоліці. Союз окупував Дельфи з 290 року до н. е. і поступово завойовував території, поки до кінця III століття до н. е. він не захопив всю Центральну Грецію, за винятком Аттики та Беотії. На піку свого розвитку територія союзу містила Локріс, Маліду^[en], Долопи, частини Фессалії, Фокіди та Акарнанії. Наприкінці свого існування деякі грецькі міста-держави приєдналися до Етолійського союзу, такі як аркадські міста Мантінея, Тегея, Фігалія^[en] та Кідонія на Криті. ^[3]

Koinon tōn Aitōlōn Етолійський союз
IV століття до н. е. – 188 р. до н. е.
Етолійського союзу: історичні кордони на карті
Столиця	Фермон (місце зустрічі)
Мови	Дорійська грецька, койне
Релігії	Давньогрецька релігія
Форма правління	Конфедерація родових общин і міст
Законодавчий орган	Етолійська асамблея
Історичний період	Античність
• Засновано	IV століття до н. е.
• Договір з Римом після римсько-селевкідської війни	188 р. до н. е.
Населення
Попередник Наступник Етолія Римська Греція
Сьогодні є частиною	Греція
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Етолійський союз

Етолійський союз у 200 до н. е.

У класичний період етолійців не дуже цінували інші греки, які вважали їх напівварварами та безрозсудними. ^[4] Союз мав складну політичну та адміністративну структуру, і їхня армія легко зрівнялися з іншими грецькими державами. Проте в елліністичний період Союз став домінуючою державою в центральній Греції та розширилися завдяки добровільному приєднанню кількох грецьких міст-держав. Етолійській союз був змушений воювати проти Македонії та укласти союз із Римом, що призвело до остаточного завоювання Греції римлянами.

Історія

Вже у V ст. до н. е. три етолійські племені — аподоти, офіони та евритани — об'єдналися в союз. Перші відомості про загальний Етолійський союз (грец. κοινόν τών Αίτωλών) сходять до 322 до н. е.

Пізніше до союзу приєдналися локри, ще пізніше — дельфійці, дорійці і частина Акарнанії (266 до н. е.). У 245 до н. е. до нього приєдналися на деякий час беотійці, близько 229 до н. е. — південні міста Фессалії. Крім того, до Союзу належали деякі пелопоннеські міста і навіть місцевості за межами грецького материка. Таким чином союз, що був спочатку племінним, розрісся до розмірів великого політичного утворення, поглинувши Дельфійську амфіктіонію.

Період найвищого територіального та політичного розвитку союзу відноситься до часу війни між спартанським царем Клеоменом III і Ахейським союзом. Після битви при Селассії під македонською гегемонією був заснований новий Еллінський союз, що послабило значення Етолійського союзу. Від нього відпали акарнанці, фокейці, беотійці і фессалійці.

Після смерті Антигона Досона 221 до н. е. етолійці вирішили повернути собі втрачений вплив і перш за все завоювати Мессенію, яка мала намір примкнути до еллінського союзу. Мессенці звернулися до ахейців, і між етолійцями і ахейцями почалася Союзницька війна, яка після розгрому грецьких областей завершилась у 217 р. до н.е. Навпактським миром, за яким ворогуючі сторони повинні були залишити за собою ті ж володіння, якими вони власне і володіли на момент укладення миру.

Невдовзі Філіпп V Македонський (220—179) почав війну з римлянами, до яких як союзники приєдналися етолійці, спартанці, мессенці, елейці та афіняни. Головний тягар війни повинні були нести етолійці. Вкрай виснажені війною, вони в 205 до н. е. уклали окремий мир з Філіппом і увійшли до Еллінського союзу, до якого незабаром приєднався і Рим.

У 200 до н. е. почалася Друга Македонська війна, під час якої етолійці билися на боці римлян. За їх участі було здобуто перемогу римлян над македонянами при Кіноскефалах (в 197 до н. е.). За це в 196 до н. е. вони отримали Локриду, Фокіду, Амбракію й Ойніади. Втім, оскільки домагання їх були надмірні, римляни уклали союз з ахейцями. Етолійці ж, які об'єднались із сирійським царем Антіохом Великим, у 191 до н. е. були розбиті при Фермопілах. Після остаточної перемоги римлян над Антіохом в 189 до н. е. етолійці були змушені просити миру, який був даний їм під умовою сплати 500 талантів контрибуції, визнання верховної влади римського народу, виключення з союзу полісів, котрі після 198 р. до н. е. були узяті римлянами чи перейшли на їх сторону добровільно. Цим був нанесений остаточний удар існуванню Етолійський союзу.

Устрій

Союз мав федеральну структуру, яка дозволяла їй створювати армії та проводити зовнішню політику на спільній основі. Було запроваджено економічну стандартизацію, стягуючи податки, використовуючи спільну валюту та приймаючи єдину систему мір та ваг. Але не було жодного центрального архіву державних документів. При цьому поліси союзу користувалися значною автономією. Часом союз не міг чи не бажав перешкоджати своїм членам здійснювати військові дії проти держав, які мали з ним договори. Члени Етолійського союзу були об'єднані в кілька теле (округів), які мали певні адміністративні та судові повноваження^[5].

Центральний адміністративний апарат складався з екклесії (інколи називалася синодом), буле та архонтів. Екклесія була відкрита для всіх громадян усіх громад-членів ліги. Вона була найвищим органом влади союзу, відповідальним за оголошення війни та миру, але її влада була обмежена тим, що її зібрання були лише двічі на рік: одна на фестивалі Терміка, який проводився в Термосі в день осіннього рівнодення, а інша навесні на фестивалі Панетоліка, який щороку проходив у іншому місці. Також могли скликатися екстрені зустрічі.

Точні компетенції буле, яка в різних документах також звалася синедріон, не зрозумілі. Вона складалася з делегатів, обраних кожною з громад-членів ліги пропорційно їхньому розміру. До кінця III ст. до н.е. вона нараховувала близько 1500 членів — занадто багато, щоб вона могла безперервно працювати. Невелика частина членів ради, відома як апоклетої («обрані люди»), займалася щоденними справами, такими як відправлення та отримання посольств^[6]. Останні також були на кшталт таємних радників при стратегі.

Архонти обиралися екклесією щороку в Терміці. Головним був стратег, що командував арміями союзу, приймав усі дипломатичні контакти з інших держав у першу чергу та головував на засіданнях еккклесії, булита вибраних членів. Цю посаду можна було обіймати кілька разів, але лише через інтервал, ймовірно, чотири роки. Гіппарх (командувач кавалерії), спочатку другорядна посада, став заступником стратега з кінця 260-х років до н. е., але його точні обов'язки незрозумілі. Третім за командуванням був граматей (секретар). Ці три посадовці були епонімними архонтами (однойменними магістратами), тобто їх імена були вказані у формулі датування всіх декретів союзу. Десь з 260 року до н. е. також існувало сім тамія (скарбників) та сім епілектархів (командувачів еліти), які відповідно керували фінансовими та військовими справами. Існувало декілька булархів (командувачів буле), які, схоже, були керівним комітетом Буле. Коли вони вперше з'являються у 260-х роках, їх було 2, але до кінця цього століття їх кількість зросла до 6 або більше, ймовірно, в результаті постійного розширення членства союзу (і, отже, розміру Буле). Іншими посадовцями були номографи (писарі) і культові чиновник.

З 278 року Етолійський союз надсилала делегатів до амфіктіонії, поступово збільшуючи їхню кількість з часом, поки союз не отримав більшість місць у раді, яка дедалі більше ставала інструментом влади союзу. З 260-х років секретарем амфіктіонії завжди був етолійець. Ці делегати, здається, обиралися разом з іншими магістратами на Терміці, але їхній відносний ранг незрозумілий^[7].

Військо

Основу армії становила піхота, зокрема, важкоозброєні гопліти , псіли (лучними і пращники) і пелтасти (легка піхота). Відмінною рисою була гнучкість організації, оскільки армія мобілізувалася на основі договорів між полісами, що дозволяло швидко збирати війська для спільного захисту, але робило їх менш постійними. На випадом складної ситуації до армії збиралися усі дієздатні чоловіки (так у 322 році до н.е. їх було 10 тис.)^[8], при надзичайних обставинах оголошувалася загальна мобілізація: чоловіки від 15 до 60 років і навіть жінки (15—20 тис.)^{[9][10][11][12]}.

Етолійський союз був відомий своєю кіннотою, яка стала вважатися найкращою в Греції до кінця III ст. до н. е^[13]. Проте її чисельність в армії союзу була не помірно висока. Цей висновок дослідники роблять на підставі того, що у 218 році до н. е. етолійці використовували в бойових діях проти Македонії 3 тис. піхоти і лише 400 вершників при загальной чисельності у 12 тис. піхоти і 800 кінноти. Кіннота складалася з уламів (підрозділів чисельністю у 30—32 вершника), іла (200—250), гіппархій (400). Також існував елітний підрозділ у 100 верщників-епілектів. Існували громадські літургії, покладені на громадян полісів, спрямовані на підтримку утримання коней. Ці літургії звалися гіппотрофіями.

Успішно діяла у гірській місцевості, де перевершувала противника, але не могла вистояти проти македонської фаланги у відкритому полі. Незважаючи на хоробрість, етолійська армія була менш дисциплінованою, ніж македонська чи римська. Це виявлялося у тому, що під час відступу воїни могли розійтися околицями.

Корсарство

Етолійський союз не прагнув створити постійний військовий флот. Замість організованого флоту у Союзу були величезні ескадри корсарів, які виконували такі ж функції. Етолійці систематично використовували корсарство для поповнення своїх доходів через мізерні ресурси свого регіону^[14]. Право на такі дії надавалася на екклесії. Корсарство було приватною справою: за власний кошт споруджувалися війсьові судна, що об'єднувалися у флотилію на чолі із «архікорсаром». Корсарство союз використовував з політичних та еконмоічних цілями. Втім в той час усі події вважалися піратством, оскільки терміна корсарства не було. З 250 року до н. е. Союз зробив корсарство важливою складовою своєї політики. Десятки островів Егейського та Іонічного морів, а також деякі прибережні міста, не здатні захистити своїх громадян від нападів корсарів, змушені були підписати вкрай невигідні угоди з Союзом і виплачувати йому данину як відкупні платежі.