Заснування Молдавського князівства

Історія Молдавського князівства почалась з приходом волоського воєводи Драгоша, а згодом і його людей із Марморощини в область річки Молдава. Там він у 1350-их роках заснував державне утворення, васальне до Угорського королівства. Незалежність Молдавського князівства було здобуто, коли інший волоський воєвода з Марморощини Богдан I, посварившись із угорським королем, 1359 року перейшов Карпатські гори і заволодів Молдавським князівством, борючись проти Угорщини. Ці землі залишалися князівством до об'єднання з Волощиною у 1859 році, що започаткувало розвиток сучасної Румунської держави.

У різний час Молдавське князівство включало теж Бессарабію (з Буджаком) та всю Буковину. Нині його західна половина належить до Румунії, східна сторона — входить до Республіки Молдова, а північна і південно-східні райони — є частиною України.^[1]

Домолдавський період

Молдавське князівство виникло на землях між Карпатами і річкою Дністер, де приблизно з 900 року панували кочові тюркські народи: печеніги, огузи і половці. Приблизно з 1150 р. над частиною цієї території почали поширювати свою владу сусідні Галицьке князівство і Угорське королівство, а в 1240-х землями на схід від Карпат оволоділо монгольське, а потім тюркське ханство Золота Орда. Монголи сприяли розвитку міжнародної торгівлі і проклали важливий торговельний шлях уздовж Дністра. Обіг там угорських і чеських монет показує, що на початку XIV сторіччя існували також тісні економічні зв'язки між сточищем Молдави і Центральною Європою.

На додачу до панівного тюркського населення середньовічні літописи і писемні джерела згадують інші народи, які жили між Карпатами та Дністром, в тому числі уличів і тиверців у ІХ столітті та бродників і аланів у ХІІІ сторіччі. Присутність волохів на цій території добре задокументована з 1160-х років. Їхні місцеві державні утвори вперше згадуються у ХІІІ столітті: 1241 року монголи розгромили Кара-Улаг (Чорні волохи), а наприкінці 1270 волохи вдерлися в Галич.

Волохи (предки румунів) та їхні сусіди

Округлий камінь G134 з ХІ століття з викарбуваними хрестом і рунами зі згадкою про «блакумен» (Blakumen), яких багато істориків ототожнюють з волохами (кладовище Шонгем, Готланд, Швеція)

Молдава (землі між Східними Карпатами та Дністром) виділилась в окрему область у XIV сторіччі.^[2] Протягом попереднього тисячоліття область зазнавала навал кочових народів,^[3] з подальшим мирним періодом близько 750 за часів Хозарського каганату, який привів до росту населення області.^[4] Нова матеріальна культура — Плисковсько-Преславська — поширилася на землі вздовж нижнього Подунав'я (як у сучасній Болгарії, так і Румунії), а також на території на схід від Карпат.^[5] Після приходу у 830-х мадяр у понтійські степи на північ від Чорного моря місцеві жителі в ІХ столітті зміцнили свої поселення уздовж Дністра частоколами і глибокими ровами.^[6][7] Уличі, тиверці^[8] Waladj,^[9] та Blaghā^[10] — це етнічні групи, пов'язані з волохами або румунами Карпатського регіону.^[10]

Віктор Спіней писав, що рунічний камінь, встановлений близько 1050 року, містить найранішу згадку про румунів на схід від Карпат.^[11] Він оповідає, що «блакумен» (Blakumen) у нез'ясованому місці вбили варязького купця.^[11]

Їхні суперники мадяри перейшли з понтійських степів у Карпатський басейн після того, як їх наприкінці ІХ століття розбили печеніги у союзі з болгарами.^[12][13] Печеніги оволоділи цією територією, але більшість поселень Плисковсько-Преславської культури збереглися.^[14] Укріплення були зруйновані тільки в Х або на початку ХІ століття.^[15] Нові поселення з'являлися вздовж нижньої течії Прута.^[15] Похоронні обряди місцевих жителів докорінно змінилися: на зміну поховання в землю прийшла кремація, тому приблизно після 1000 року неможливо виявити поховальний інвентар.^[15]

Монгольське вторгнення і загарбання

За словами перського історика Рашида-ад-Діна Хамадані, монгольське військо під час монгольської навали 1241 року «просувалося шляхом Кара-Улаг, перетинаючи гори... і перемагаючи народ Улаг».^[16][17][18] Його оповідь свідчить, що «Кара-Улаг» або Чорні волохи, жили у Східних або Південних Карпатах.^[17][18] Папський посланець до Великого хана монголів Джованні ді Плано Карпіні познайомився у 1247 році з «князем Олаха», який «саме вирушав зі»^[19] своїм почтом до монголів.^[20] Віктор Спіней, Влад Джорджеску та інші історики визначають князя як волоського правителя, бо його ім'я схоже на угорську назву волоха (oláh),^[21][20] але це слово може також бути варіантом імені Олег.^[22] Францисканець Віллем Рубрук, який у 1250-х відвідав двір великого хана, зазначив Blac^[23] або Vlachs серед народів, які платили данину монголам, але територія волохів невизначена.^[22][20] Рубрук описував «Блакію» (Blakia) як «територію Ассана»^[24] на південь від Нижнього Дунаю, цим самим показуючи, що він її ототожнює з північними районами Другого Болгарського царства.^[25]

Археологічні знахідки (гончарні печі для виготовлення керамічних виробів і печі для виплавляння залізної руди) вказують на міста, які були важливими економічними осереддями Золотої Орди.^[26] У Старому Орхеї (рум. Orheiul Vechi) було також розкопано руїни мечеті і лазні.^[27] Місцеві жителі використовували високоякісну кераміку (амфороподібні посудини, гладущики, кухлі, глечики та горщики), подібні до знайдених в інших частинах Золотої Орди.^[28] Монголи підтримували міжнародну торгівлю, що привело до утворення «монгольської дороги» з Кракова понад Дністром.^[29] У цій самій області було розкопано майже 5 000 монгольських монет з першої половини XIV сторіччя.^[30][31] У гирлі Дністра розвинулося у важливий торговельний центр місто Білгород-Дністровський.^[32] Його заснували генуезькі купці наприкінці ХІІІ століття.^[32]

Зразки зброї та збруї з ХІІІ і XIV сторіччя, знайдені разом зі сільськогосподарськими знаряддями в комунах Ватра-Молдовіцей, Кошна і Козенешть, показують існування між Карпатами і верхів'ям Серета або місцевих еліт, або озброєних селянських груп.^[33][34] На тій самій території протягом першої половини XIV сторіччя були в обігу угорські і чеські монети.^[31] Місцеві жителі використовували кераміку нижчої якості, ніж та, що використовувалася в землях, якими безпосередньо правили монголи.^[28]

Занепад Золотої Орди

Частина Молдавського князівства входила до складу Королівства Русі. 1334 р. в грамоті Короля Русі Юрія II згадується «вірний вельможа» Олександр Молдаович, що в той час урядував в Русо-Влахії.

Найраніша сучасна писемна згадка про румунів у Мараморощині міститься в королівській грамоті 1326 року.^[35] У цьому році угорський король Карл I наділив «землею Зурдуки» (Zurduky) (нині Стримтура в Румунії) в «окрузі Марамуреш» волоського боярина Станіслава.^[36] Згідно з Молдавсько-руським літописом, який зберігся в руському літописному зводі, завершеному в 1505 році, угорський король Владислав відрядив послів запросити «старороманів і румунів» боротися проти монголів, а потім нагородив «старороманів» землями у Мараморощині.^[37][38] Історики Йонел Киндя і Думітру Цейку ототожнюють цю подію з битвою при озері Од у 1280 (Hód), де в літописі половецькі противники замінено на татар.^[39] Історики Павел Параска і Шербан Папакостя вгадують у «королі Владиславі» Ласла IV, який правив з 1270 по 1290 роки.^[40]

З розпадом Золотої Орди після смерті Узбек-хана 1341 року^[41][42] і Польща, і Угорщина почали в 1340-х розширюватися у бік степової зони.^[43] Вже в 1340 році Казимир III вдерся в Королівство Русі.^[44] Дві хроніки XIV століття стверджують, що король Людовик I відправив графа секеїв Лакфі керувати військом секейських воїнів у боротьбі проти монголів, які були вчинили набіги в Трансильванію.^[45][46] 2 лютого 1345 Лакфі і його військо завдали нищівної поразки великій монгольській армії.^[45][46] 1346 року секеї знову вторглися на «землю татар».^[45] Як свідчать обидві хроніки, монголи після своїх поразок відступили аж до Дністра.^[45][46] Археологічні дослідження показують, що наприкінці 1340-х у Бая, Сіреті, П'ятра-Нямц і Тиргу-Тротуш було зведено городища.^[47]