Карпенко Олександр Юхимович

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Карпенко.

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Карпенко Олександр.

Олекса́ндр Юхи́мович Карпе́нко (15 квітня 1921, Слобода, Чернігівщина — 14 квітня 2013, Івано-Франківськ) — український історик. Директор Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Досліджував історію Галичини початку XX сторіччя, історію України та Польщі новітнього часу, проблеми міжнародних відносин. Зробив великий внесок у дослідження Української революції 1917—1923 років. Доктор історичних наук (1968), професор (1980).

Карпенко Олександр Юхимович
Народився	15 квітня 1921(1921-04-15) с. Слобода
Помер	14 квітня 2013(2013-04-14) (91 рік) м. Івано-Франківськ
Країна	СРСР  Україна
Національність	українець
Діяльність	історик
Alma mater	КНУ
Галузь	історія України
Заклад	Прикарпатський університет
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	Доктор наук
Науковий керівник	Шевченко Федір Павлович
Відомі учні	Жерноклеєв Олег Станіславович
Нагороди	Медаль «За оборону Києва» Ювілейна медаль «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Ювілейна медаль «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» Медаль «50 років Збройних Сил СРСР» Медаль «70 років Збройних Сил СРСР» Ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників» Медаль «Ветеран праці»

Життєпис

Карпенко Олександр Юхимович народився 15 квітня 1921 у селі Слобода Чернігівської області, в селянській родині козацького походження. У 1938 році по завершенні шкільної освіти зарахований до Чернігівського вчительського інституту на історичний факультет. Згодом почав працювати вчителем історії у сільській школі, а інститут закінчив екстерном у червні 1940 року. У жовтні 1940 року був призваний на дійсну військову службу до лав Червоної армії, служив у 7-му зенітно-кулеметному полку. Під час Німецько-радянської війни брав участь у захисті західних кордонів УРСР в районі Самбір — Стрий, в обороні Києва та Харкова, в Сталінградській битві 1942—1943. Під час Сталінградської битви, у 1942 році був важко поранений. Після тривалого лікування закінчив Сталінградське артилерійське училище. Війну закінчив командиром артилерійської батареї гвардійського полку, в лютому 1946 року демобілізований. Нагороджений бойовими орденами і медалями.

У 1947 році закінчив Київський педагогічний інститут. У 1947–1948 рр. — слухач відділення міжнародних відносин при Республіканській партійній школі. Протягом 1948–1949 рр. — викладач Київського педагогічного інституту іноземних мов. У 1949–1952 роках — завідувач відділу фондів та обслуговування читачів Львівської наукової бібліотеки АН УРСР. У 1952–1953 — учений секретар, у 1953–1960 роках — старший науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР (нині Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України).

У 1953 році в Інституті історії АН УРСР захистив кандидатську дисертацію на тему: «Селянські повстання у Львівському воєводстві у 1932—1933 роках» (науковий керівник — Ф. Шевченко). 25 квітня 1958 p на Вченій раді Інституту історії АН УССР була піддана критиці стаття Карпенко О. Ю. «До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.». І. І. Компанієць звинуватив її автора статті у «антинауковому» пов'язуванні «національно-демократичної» революції і постання ЗУНР з революційним рухом народних мас, а не з «контрреволюційними діями української буржуазії», та в принижуванні «значення соціалістичної революції і створення Української Радянської держави для всього українського народу», завершивши свій виступ політичними обвинуваченнями: «Поява статті Карпенка саме в той час, коли вся наша країна святкувала 40-річчя Радянської влади, — дуже прикрий факт. Помилки Карпенка носять не лише антинауковий характер, але й політичний характер»^[1]. Натомість українська еміграція критикувала Карпенка за відтінення й сприяння замовчуванню голоду 1932-1933 років в УСРР^[2]

У 1966 році у Харківському університеті захистив докторську дисертацію на тему: «Іноземна воєнна інтервенція в Україні 1918—1920 років».

Протягом 1960–1970 — доцент кафедри історії СРСР Львівського університету. У грудні 1970 р. був звільнений з роботи в університеті за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» і влаштувався в Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР на посаду старшого наукового співробітника, де працював до 1978 року.

З 1978 — професор, у 1986–1990 — завідувач кафедри історії СРСР і УРСР, у 1990–1995 — професор кафедри історії України Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника.

З 1995 по 2004 рр. — завідувач відділу регіональних проблем Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. З 2004 року — директор Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Очолював Науковий центр дослідження українського національно-визвольного руху, був членом редакційних колегій наукових видань "Вісник Прикарпатського національного університету, публікував документи з історії ЗУНР.

14 квітня 2013 року Олександр Юхимович Карпенко після тривалої хвороби помер у місті Івано-Франківську.

Вшанування

1 листопада 2019 р. в Івано-Франківську відкрито меморіальну дошку на честь професора Олександра Карпенка^[3].

Нагороди

• За оборону Києва (1962)
• За перемогу над Німеччиною (1963)
• "20 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (1965)
• "50 років Збройним Силам СРСР" (1968)
• "25 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (1970)
• "30 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (1975)
• "40 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (1985)
• Орден "Вітчизняної війни І ступеню" (1985)
• "70 років Збройним Силам СРСР" (1988)
• Ветеран праці (1990)
• "50 років визволення України" (1994)
• "50 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (1995)
• Захиснику Вітчизни (1999)
• Орден Богдана Хмельницького (1999)
• "60 років визволення України" (2004)
• "60 років перемоги у Великій вітчизняній війні" (2005)

Наукові праці

1. Селянські повстання в Галичині в 1933 році. «Вісник АН УРСР 1953», № 9;
2. Селянські повстання в Польщі в 1932—1933 рр. К., 1955;
3. Встановлення Радянської влади у Східній Галичині в 1920 р. «УІЖ», 1957, № 3;
4. З історії революційного руху в Західній Україні. Вісник АН УРСР, 1957, № 8;
5. Проспект «Нариси історії КПЗУ». Львів, 1959; Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918—1920. Львів, 1964;
6. Міжнародний імперіалізм — організатор загарбання західноукраїнських земель. В кн.: Торжество історичної справедливості. Львів, 1968;
7. До питання про утворення КПЗУ. «УІЖ», 1989, № 2;
8. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях. «УІЖ», 1993, № 1;
9. Історія України. Програма курсу для гуманітарних спеціальностей. К., 1993;
10. Статус Східної Галичини у міжнародноправових аспектах (1918—1923).
11. «Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія» (Івано-Франківськ), 1998, вип. 1;
12. Про хронологічні межі існування Західно-Української Народної Республіки. Там само. 2000, вип. 3;
13. Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923: Документи і матеріали, т. 1—5, кн. 1—8. Івано-Франківськ, 2001: (Кер. роботи, укладач, відп. ред.);

Див.також

Список професорів-істориків ПНУ імені В.Стефаника