Компанієць Іван Іванович

Іван Іванович Компанієць (23 березня 1921, Єлизаветград — 15 листопада 1975, Київ) — український історик, дослідник історії України XX століття, доктор історичних наук, професор. Заслужений діяч науки УРСР. Лауреат Державної премії СРСР в галузі науки і техніки^[1].

Іван Іванович Компанієць
Народився	23 березня 1921(1921-03-23) Єлизаветград
Помер	15 листопада 1975(1975-11-15) (54 роки) Київ
Країна	СРСР
Діяльність	історик
Alma mater	Одеський університет
Галузь	історія
Заклад	КНУ імені Тараса Шевченка
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Науковий керівник	Ястребов Федір Олександрович
Війна	німецько-радянська війна
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Компанієць.

Біографія

Народився 23 березня 1921 року в місті Єлизаветграді. У 1938–1945 роках, з перервою, навчався на історичному факультеті Одеського державного університету. Учасник німецько-радянської війни. у 1945–1946 роках — комсорг ЦК ВЛКСМ Одеського університету.

У 1946–1949 роках — аспірант Інституту історії України АН УРСР. У 1949 році, під керівництвом кандидата історичних наук Ф. О. Ястребова захистив кандидатську дисертацію на тему: «Буковина на початку XX ст. (1900—1918)». У 1949–1951 роках — молодший науковий співробітник, у 1951–1961 роках — старший науковий співробітник відділу історії країн народної демократії, у 1963–1966 роках — старший науковий співробітник відділу досоціалістичних формацій, у 1967–1972 роках — старший науковий співробітник відділу історії капіталізму, у 1972–1974 роках — старший науковий співробітник відділу історії дружби народів СРСР.

25 квітня 1958 p І. І. Компанієць на Вченій раді Інституту історії АН УССР брав участь у критиці новаторської статті співробітника Інституту суспільних наук О. Ю. Карпенка (1921—2013) «До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р.», звинувачуючи автора статті у «антинауковому» пов'язуванні «національно-демократичної» революції і постання ЗУНР з революційним рухом народних мас, а не з «контрреволюційними діями української буржуазії», та в принижуванні «значення соціалістичної революції і створення Української Радянської держави для всього українського народу». Завершив свій прокурорський виступ І. І. Компанієць політичними обвинуваченнями: «Поява статті Карпенка саме в той час, коли вся наша країна святкувала 40-річчя Радянської влади, — дуже прикрий факт. Помилки Карпенка мають не лише антинауковий характер, але й політичний характер», докладно див.: Рубльов О. С.У пошуках правди історії: Інститут історії України НАН України: друге двадцятиріччя (1957—1977 pp.) [Архівовано 26 Лютого 2019 у Wayback Machine.] — у збірнику «Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957—1977): Документи і матеріали», с. 3-33.

У 1962 році, у Ленінградському державному університеті, І. І. Компанієць захистив докторську дисертацію на тему: «Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст. (1900—1919 роки)». Професор з 1962 року. У 1959–1975 роках одночасно працював у Головній редакції УРЕ (завідувач редакції історії СРСР і УРСР, археології та етнографії, з 1967 року — заступник головного редактора УРЕ). Був заступником голови Головної редакції «Радянської енциклопедії історії України» та 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР». З 1975 року — завідувач кафедри історії України Київського державного університету.

Помер в Києві 15 листопада 1975 року.

Наукова діяльність

Досліджував історію України, зокрема західноукраїнських земель, проблеми пролетарського інтернаціоналізму та дружби народів СРСР. Опублікував близько 200 праць. Серед них:

• Ленін та інтернаціональна єдність українських і російських трудящих у трьох революціях. — Київ, 1970;
• Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900—1919 рр.). — Київ, 1960;
• Революційний рух в Галичині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917—1918). — Київ, 1957;
• Боротьба за Радянську владу на Буковині. — Київ, 1950.