Киричинський Олексій Романович

Олексій Романович Киричинський (13 січня 1889 — 2 грудня 1970) — український радянський фізіотерапевт, доктор медичних наук, професор, засновник фізіотерапевтичної служби України та кафедри фізіотерапії Київського інституту вдосконалення лікарів. Головний фізіотерапевт УРСР (1944—1970).

Олексій Романович Киричинський
Народився	13 січня 1889(1889-01-13) Біла
Помер	2 грудня 1970(1970-12-02) (81 рік)
Країна	СРСР
Діяльність	лікар
Alma mater	Київський університет св. Володимира
Галузь	фізіотерапія
Заклад	Київський інститут удосконалення лікарів
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор медичних наук
Нагороди	Медаль «За оборону Києва»

Біографія

Народився 31 грудня 1888 (13 січня 1889) року в місті Біла Холмської губернії в родині статського радника. Був старшим сином у багатодітній родині.

1912 року закінчив медичний факультет Київського університету і був залишений ординатором на кафедрі нервових хвороб, яку очолював професор М. М. Лапинський, і вже тоді проявив особливу увагу до фізичних методів лікування.

У 1923 році був призначений завідувачем фізіотерапевтичного відділу «4-ї Радянської санаторії», а після її реорганізації — завідувачем фізіотерапевтичного відділу Психоневрологічного інституту.

У часи нацистсько-радянської війни не зміг виїхати, допомагав пораненим радянським партизанам. У 1944 році організував і очолив кафедру фізіотерапії Інституту удосконалення лікарів, якою керував до 1961 року.

Могила Олексія Киричинського, Берковецьке кладовище

Одночасно, з 1944 по 1970 рік, був консультантом в фізіотерапевтичній поліклініці в Києві на вулиці Ярославів Вал, 6. 1965 року, на Всесоюзному з'їзді фізіотерапевтів у місті Баку, був обраний почесним головою Союзного наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів.

Помер на 82-му році життя 2 грудня 1970 року. Похований разом із дружиною на Берковецькому кладовищі, біля художниці Алли Горської (ділянка № 39, 50°29′49.30″ пн. ш. 30°23′45.40″ сх. д.).

Наукова діяльність

Олексій Романович є засновником вчення про значення рефлексогенних зон шкіри та слизових оболонок при дії на них фізичних факторів. 1949 року за монографію «Вегетативно-сегментарна фізіотерапія» йому було присвоєно вчений ступінь доктора медичних наук^[1]. Він вперше в Радянському Союзі розробив та впровадив у практику метод парафінотерапії, дав наукове об́ґрунтування застосування цього методу при вогнепальних ураженнях головного мозку. Впровадив метод азотно-газових ванн типу Цхталтубо у некурортних умовах, розробив методики застосування УВЧ при різних патологіях.

Вчений опублікував понад 100 наукових праць у радянській та зарубіжній літературі, в тому числі шість фундаментальних монографій. Був автором ряду статей у Великій медичній енциклопедії, розробляв основну проблему фізіотерапії — наукове обґрунтування застосування фізичних факторів, створив сучасну нервово-рефлекторну теорію фізіотерапії, сприяв становленню і розвитку фізіотерапії як науки.

Вшанування пам'яті

В Києві, на будинку по вулиці Ярославів Вал, 6, де з 1944 по 1970 рік він працював, встановлено гранітну меморіальну дошку.