Національний інститут раку (Україна)

Національний інститут раку України — єдиний в Україні заклад національного рівня, що поєднує усі напрямки онкологічної допомоги.

Національний інститут раку
Основні дані
Засновано	1920
Приналежність	МОЗ України
Сфера	Єдиний в Україні заклад національного рівня, що поєднує усі напрямки онкологічної допомоги
Кількість співробітників	1200
Контакт
Ключові особи	Директор — Крулько Степан Іванович
Країна	Україна[1]
Адреса	03022, м.Київ, вул. Юлії Здановської, 33/43
Тип	науково-дослідний інститут[1]
Вебсторінка	unci.org.ua
					Мапа

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Національний інститут раку.

Діяльність інституту включає лікування з використанням найновіших методів діагностики та терапії, науку (розвиток досліджень) та освіту (підготовку та безперервний професійний розвиток лікарів і медичних працівників у сфері онкології).

Національний інститут раку працює над створенням такої національної системи онкологічної допомоги, у якій кожен пацієнт отримує сучасне та ефективне лікування, а українські лікарі мають доступ до сучасних знань, технологій і міжнародного партнерства. Також інститут долучається до створення ефективних національних політик у сфері онкології, які забезпечують профілактику, раннє виявлення та лікування згідно з міжнародними стандартами.

Національний інститут раку засновано у Києві у 1920 році.

Структура

В Національному інституті раку працюють:

·      Поліклініка

Лікувальні центри:

·      Центр хірургії

·      Центр клінічної онкології та гематології

·      Центр радіології і променевої терапії

·      Центр фізичної реабілітації

Академія освіти — Національний інститут раку

Історія

Виникнення інституту

Історія створення інституту пов’язана з відкриттям рентгенівських променів Іваном Пулюєм і Вільгельмом Конрадом Рентгеном.

Український фізик Іван Павлович Пулюй (1845–1918) був першим, хто провів фундаментальні експерименти з катодними променями ще у 1881 році. Він створив «лампу Пулюя» – вакуумну трубку, яка випромінювала промені, здатні іонізувати середовище, проходити крізь тіло і створювати чіткі рентгенівські знімки, зокрема скелета дитини. Він пояснив природу цих променів та створив потужну наукову основу для подальшого розвитку рентгенології.

Німецький фізик Вільгельм Рентген у 1895 році продовжив дослідження «X-променів» та зробив перше рентген-зображення. За це він отримав Нобелівську премію у 1901 роцы і вважається офіційним відкривачем рентгенівського випромінювання.

У 1896 році були проведені операції з використанням діагностики за допомогою Х-променів у клініці Київського університету імені Святого Володимира.^[2]

В Києві перший рентгенівський кабінет почав роботу в 1898 р., в лікарні Покровського жіночого монастиря.

Після початку Першої світової війни 2 вересня 1914 року ініціативна група киян (М.П. Дукельський, І.І. Косоногов, О.М. Карбів, Ю.П. Тесленко та інші) створили громадську організацію під назвою «Комісія допомоги пораненим рентгенівським дослідженням», до складу якої увійшли професори і викладачі Київського університету і Київського політехнічного інституту, а також шість лікарів. Головою було вибрано І.І. Косоногова.^[3]

До середини в 1915 р. комісія мала 21 постійний і один пересувний рентген-кабінет.

З 1915 р. Комісія почала випуск журналу з рентгенології – «Вісті Київської рентгенівської комісії».^[4]

У 1918 р. за ініціативою Ю.П. Тесленка відділ охорони здоров’я при Київському міському і губернському виконкомі ухвалив рішення: «Рентгенівську комісію допомоги пораненим», що фактично припинила свою діяльність, ліквідовувати і на її базі створити громадську організацію «Київська міська рентген-допомога», яка повинна функціонувати на принципах самоокуповування. Директором був затверджений інженер Ю.П. Тесленко.^[5]

1920–1924 роки

15-16 червня 1920 р. «Рентген-допомога» змінює адресу – переїздить в приміщення будинку мільйонера Терещенка по вул. Караваєвській, 7 (зараз це вул. Толстого, 7).^[5]

Організатором перших наукових і медичних установ із застосуванням Х-променології став Ю.П. Тесленко, він і очолив новостворений Київський рентгенівський інститут з 15 червня 1920 року.

7 липня 1920 року, відповідно до наказу Губернського відділу охорони здоров'я (Губздороввідділу) від № 48 шляхом реорганізації центральної станції рентгенології, були затверджені структура та штат Інституту.

У складі інституту були відділи: рентгено-діагностичний, рентгено-терапевтичний, фізикотехнічний, телегамма-радіолоігічний, експериментальної радіології та онкології, 8 лабораторій і клініка з 4 відділами.

У 1921 р. – в штат інституту вводиться учбова частина, організовані експериментальні майстерні для виготовлення підручної рентгенівської апаратури, вакуум-лабораторія і склодувна майстерня.

У 1923  р. – реорганізація лабораторії в рентгенофізичний відділ з фізико-технічною лабораторією проф. В.К. Роше.

У 1924 р. – застосування глибокої рентгенотерапії онкологічних хворих (злоякісних пухлин матки, яєчника, молочної залози, середостіння).

У 1924 р. – організовано відділ експериментальної біології і медицини (очолив О.А. Кронтовський, з 1933 р. – М.А. Магат).

1925-1930 роки

У 1925 р. Інститут був перейменований у Київський рентгено-радіологічний інститут.

Видатна польська вчена Марія Складовська-Кюрі подарувала інституту препарат радію мезоторій.

У 1926 р. при відділі експериментальної біології і медицини організовані біохімічна лабораторія та лабораторія експериментального раку.

З 1926 по 1930 р. у Фізико-технічному відділі працювали О.П. Александров і В.М. Тучкевич.

У 1928 р. – перетворення патологоанатомічної лабораторії в патологоморфологічну.

У 1930 р. Інститут перейменовано у 2-й Український державний рентгенологічний та радіологічний інститут.

У 1930 р. відкривається онкологічний диспансер з соціально-патологічним відділенням.

1931-1941 роки

У 1931 р. – відбувається передача вакуум-лабораторії, склодувної і механічної майстерень у склад новоствореного заводу “РЕНТОК” (директором призначено Ю.П. Тесленко).

Замість Ю. П. Тесленка директором інституту призначається О.П. Потерило.

У 1931 р. відкривається клінічне радіологічне відділення на 12 ліжок у лікарні їм. Жовтневої революції (зараз КНП "Олександрівська клінічна лікарня м. Києва").

З 1933 р. – директором призначено П.Р. Фішмана.

У 1934 р. відкривається стаціонар на 50 ліжок з хірургічним, гінекологічним та рентгено-радіологічним і терапевтичним відділеннями.

З 1934 р. – Інститут перейменувано на «Київський рентгенорадіологічний та онкологічний інститут».

У 1934 р. – видано посібник “Злоякісні новоутворення” (під ред. Р.Б. Биховського та П.А. Кучеренка).

З 1935 р. – директором призначено М.І. Шора.

З 1936 р. – директором стає Д.А. Гриневич.

1941-1945 роки

З початком Великої Вітчизняної війни багатьох лікарів і працівників середнього медичного персоналу було призвано в армію, в тому числі і директора інституту Д.А. Гриневича. Виконуючим обов’язки директора був призначений Е.В. Сухомлин.

Було видано наказ, відповідно до якого:

• частину рентгенологічної апаратури демонтувати і завантажити для евакуації на схід;
• залишити все необхідне для лікування онкологічних хворих у стаціонарі (близько 70 осіб) і тих, хто звертається за допомогою з числа громадян, які залишилися;
• при захопленні міста ворогом інститут з клінікою як лікарняний заклад передати згідно з Міжнародними конвенціями та угодами про лікарняні заклади у воєнний час.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло багато співробітників інституту: Д.А. Гриневич, К.Л. Орачевский, І.Б. Левинський, Р.К. Кругликова, Н.Р. Зільберберг та ін.

Закатовані або розстріляні в катівнях гестапо: М.А. Магат, К.Л. Кореневський, М.Д. Ревуцка, Р.П. Седлецький.

Відновлення інституту почалося відразу після визволення м. Києва.

Наказом № 42 НКЗ УРСР 8 листопада 1943 р. в.о. директора призначається С.М. Яковенко, який незабаром вирушає в армію, і його заміщує В.В. Джос.

У 1945 р. директором призначається лікар А.М. Семенова, заступником з наукової частини – професор А.А. Городецький.

Впродовж 1944, 1945 років Київський рентгено-радіологічний онкологічний інститут перебував у стані відновлення. Акт 1944 р. свідчить, що матеріальні збитки установи, склали 3 236 508 рублів.

1946-1950 роки

З 1946 р. директором стає І.Т. Шевченко.

У 1946 р. створено Вчену Раду інституту.

У 1946 р. створено томофлюорограф (М. С. Овощніков).

З 1946 р. в Інституті почали працювати з солями урану.

У 1949 р. – застосування ембіхіна при лімфогранулематозі.

У 1949 р. – завод “РЕНТОК” почав серійний випуск томофлюорографів.

1950-ті роки

1951 р. – Київський науково-дослідний рентгено-радіологічний та онкологічний інститут (КНДРРОІ) стає центром координації наукової тематики з проблеми “Рак і боротьба з ним”.

1952 р. – в Інституті починають застосовувати кобальтотерапію.

У 1954 р. І.Т.Шевченко призначений головним онкологом МОЗ УРСР.

Наказом № 061 МОЗ УРСР від 27 лютого 1957 р. організаційно-методичне керівництво протираковою боротьбою на території республіки юридично покладене на КНДРРОІ.

1960-ті роки

У 1960 р. керівництво КНДРРОІ порушує клопотання перед секретарем ЦК КПУ О.І. Іващенко і заст. голови Ради міністрів УРСР І.Т. Кальченко про будівництво нових приміщень.

Клопотання задовольняється, але будівництво комплексу передається новоствореному Інституту експериментальної і клінічної онкології (директор – акад. Р.Є.Кавецький), юридично організованому в 1960 р.

1964 р. – розпочато видання збірника наукових праць «Клінічна онкологія».

1966 р. – почав працювати Київський науково-дослідний інститут експериментальної та клінічної онкології (КНДІЕКО), директор – Р.Є. Кавецький.

Розпочала роботу клініка на 200 ліжок і рентгенорадіологічне відділення, оснащене новітніми рент¬генорадіологічними апаратами.

1967 р. – початок будівництва нового комплексу приміщень для КНДРРОІ.

1968 р. – у будівництві нових корпусів відбувались перебої та зупинки робіт з різних причин, основною з яких був брак робочої сили.

У зв’язку із цим було ухвалено рішення прискорити будівництво за рахунок щоденного залучення на будівництво 10-12 людей із числа співробітників інституту і персоналу клініки; крім того, по суботам і неділям у роботах брали участь майже всі співробітники, лікарі і середній медичний персонал.

Питання будівництва включалися до порядку денного всіх партзборів, засідань Вченої ради і профзборів.

У 1971 р. відбулася велика реорганізація Київського науково-дослідного рентгено-радіологічного та онкологічного інституту (КНДРРОІ) і Київського науково-дослідного інституту експериментальної та клінічної онкології (КНДІЕКО).

На КНДРРОІ, директором якого став А.І.Позмогов, була покладена розробка клінічних аспектів онкології, рентгенології й радіології, у зв’язку з чим установі передаються клінічні й радіологічні підрозділи та будівлі КНДІЕКО.

КНДІЕКО отримує академічний статус і входить до складу АН УРСР під назвою Інститут проблем онкології.

У 1971 р. відбулася велика реорганізація Київського науково-дослідного рентгено-радіологічного та онкологічного інституту (КНДРРОІ) і Київського науково-дослідного інституту експериментальної та клінічної онкології (КНДІЕКО).

1980-ті роки

1981 р. – КНДРРОІ відвідує президент Академії медичних наук СРСР, директор Всесоюзного онкологічного наукового центру Академії медичних наук СРСР проф. Блохін М.М., який дає високу оцінку науковій і практичній діяльності інституту.

1986 р. – співробітники інституту беруть активну участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У клініці інституту проводиться лікування пожежників, які брали участь у гасінні пожежі на 4- му енергоблоці. Трансплантації кісткового мозку проводилися тим потерпілим, у кого була гостра променева хвороба.

В 1986 році в 6- й московській клініці з 13 пожежних і співробітників ЧАЕС, доставлених із цим діагнозом, після пересадження кісткового мозку вмерли 11 людей. У КНДРРОІ з 11 пацієнтів вижили всі.

Накопичений науковий і практичний досвід викладений у монографії «Гостра променева хвороба в умовах Чорнобильської катастрофи: метод. посібник» (за редакцією проф. Л.П. Кіндзельського).

1987 г. – директором інституту став проф. В.Л. Ганул.

З 1987 р. – Київський науково-дослідний інститут онкології (КНДІО).

1987 р. – консультативна поліклініка починає роботу в новому корпусі.

1989 р. – початок будівництва нового клініко-хірургічного корпусу, однак, через розпад СРСР та економічний хаос у перші роки незалежності України (1991 р.) був закладений лише його фундамент.

1991 р. – директором інституту стає проф. С.О. Шалімов.

З 1992 р. – Український науково-дослідний інститут онкології і радіології (УНДІОР)

2001-2021 роки

2005 р. – на честь 85-річчя Інституту онкології АМН України видано ілюстрований журнал.^[6]

У 2007 р. Україна приєдналася до конвенції країн, що підписали Паризьку хартію боротьби проти раку, зобов’язавшись підготувати національну стратегію боротьби з онкологічними захворюваннями.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.12.2007 р. № 1 18б-р Національний інститут раку було передано під юрисдикцію Міністерства охорони здоров’я України. Після цього в Національному інституті раку розпочалися реформи онкологічної галузі, спрямовані на наближення до Європейських стандартів надання медичної допомоги.

На урочистому засіданні, присвяченому Всесвітньому дню боротьби з раком, 4 лютого 2009 р. Президент України Віктор Ющенко оголосив Указ від 3 лютого 2009 р. № 67/2009 про надання Державній установі «Національний інститут раку» статусу національного і надалі іменувати її – Національний інститут раку.