Павло Ключина

Павло Ключи́на, також Поль-К., П. Чарський (справжні ім'я і прізвище — Ключник Павло Юхимович; нар. 8 вересня (26 серпня) 1914, Великий Самбір — пом. 2 червня 1972, Ромни) — український поет-байкар, прозаїк, журналіст, педагог; член Спілки письменників України з 1955 року.

Павло Ключина
Псевдонім	Павло Ключина
Народився	8 вересня 1914(1914-09-08)  Великий Самбір, Велико-Самбірська волость, Конотопський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер	2 червня 1972(1972-06-02) (57 років)  Ромни, Сумська область, Українська РСР, СРСР
Поховання	Ромни
Країна	СРСР
Діяльність	поет
Alma mater	Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка
Членство	Національна спілка письменників України
Партія	КПРС
Учасник	німецько-радянська війна

Біографія

Народився 26 серпня [8 вересня] 1914(19140908) року в містечку Великому Самборі Великосамбірської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село Конотопського району Сумської області, Україна) у становій козацькій сім'ї.

Учасник німецько-радянської війни. У 1951 році закінчив Глухівський педагогічний інститут. Член ВКП(б) з 1951 року. Працював педагогом у Великосамбірській середній школі, вчителем у школах Конотопського району та Дубов'язівського району, кореспондентом у сумській газеті «Ленінській правді». 1969 став директором Роменського краєзнавчого музею^[1][2].

Могила Павла Ключини.

Помер у Ромнах 2 червня 1972 року, похований на міському цвинтарі міста Ромни. На могилі споруджено пам'ятник роботи скульптора Івана Штанова^[3].

Творчість

З 1944 почав друкуватись в сумській обласній газеті. На постійній основі друкувався з 1948 року за сприяння редактора газети Дубов'язівського району Петра Носенка. Згодом заручився підтримкою класика української літератури — Остапа Вишні, який був вийшов із концтабору.

Дописувач журналу «Перець». Разом із поетами Йосипом Дудкою та Анатолієм Воропаєм, представник роменського гуртка інтелектуального опору комуністичному режиму. Автор книг:

• «Байки» (1955);
• «Кропива» (1957);
• «Лев, Осел та Заєць» (1959);
• «Нові байки» (1960);
• «Пшениця і Кукіль» (1961);
• «Солов'ї та Жаби» (1964);
• «Муха на пасіці» (1965);
• «Ведмідь гне дуги» (1967);
• «Свиня в саду» (1968);
• «Завзяті рогачі: Сатира та гумор» (1968);
• «Сила землі» (1971);
• «Краплини барв земних» (1974);
• «Байки» (1977);
• «Байки та гуморески» (1978).

Окремі байки поета перекладені російською, білоруською, вірменською, болгарською, польською, чеською мовами.

В обласних та районних газетах серії опубліковані історико-літературних нарисів про перебування на Роменщині Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької.

Похований на Роменському цвинтарі, надгробок зберігся.

Оцінка творчості

Член спілки журналістів Валентин Бугрим підкреслює: Павло Ключина працював у часи поновлення брутального тиску на все українське, але це не заважало йому активно друкуватися у популярному журналі гумору і сатири «Перець»:

Павло Ключина відрізнявся від інших байкарів тим, що у його творах не було звичної моралі в кінці, а був влучний жарт, іронія, які у невимушеній формі змушували замислюватися над піднятою проблемою, - зауважив Валентин Володимирович. Але, на жаль, його ім’я рідко зустрічається в Інтернеті, що допомогло б популяризувати байкаря серед молоді».

Роменська громадська діячка Надія Карпенко:

«В районній газеті «Комуністичним шляхом» найактивніше працювало тріо – Павло Ключина, Йосип Дудка і Анатолій Воропай (тодішній редактор). Незважаючи на небезпечний час, ці друзі тримали високий рівень видання. Вони не просто писали про актуальне, а й поширювали небезпечні на той час ідеї націоналістичного характеру».

Вшанування пам'яті

Меморіальна дошка в Ромнах.

• Одну з вулиць Ромен названо його ім'ям;
• На будинку на вулиці Коржівській № 15 в Ромнах, де він жив останні роки, встановлено меморіальну дошку^[3];
• У Роменському краєзнавчому музеї постійно діє експозиція про життя і творчість літератора. Ім'я письменника увічнено також на меморіальній дошці, виготовленій для Роменського краєзнавчого музею скульптором Олегом Прокопчуком^[3].