Козик Михайло Якимович

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Козик.

Миха́йло Яки́мович Ко́зик (20 вересня 1879, Семенівка — 2 січня 1947, Львів) — український художник і педагог; член Асоціації червоних художників України з 1926 року.

Козик Михайло Якимович
Народження	20 вересня (2 жовтня) 1879  Семенівка, Новозибківський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Смерть	2 січня 1947(1947-01-02) (67 років)
	Львів, Українська РСР, СРСР
Поховання	Личаківський цвинтар
Країна	Російська імперія  СРСР
Жанр	портрет
Навчання	Московське училище живопису, скульптури та зодчества і Київське художнє училище
Діяльність	художник, викладач малювання
Відомі учні	Яків Никодимов, Віхтинський Віктор Іванович, Сліпченко Микола Степанович, Костянтин Козловський, Михайло Качуровський, Волковинська Зінаїда Володимирівна, Тамара Капканець, Чернов Леонід Іванович, Галина Зак, Солодовник Сергій Максимович, Малашенко Ольга Михайлівна, Рєзников Абрам Самуїлович, Чорнокнижний Григорій Петрович, Вандаловський Олексій Прокопович, Глухенька Наталія Олександрівна і Анищенко Микола Федорович
Працівник	Київське художнє училище, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Харківська державна академія дизайну та мистецтв і Львівський фаховий коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша
Член	Асоціація художників Червоної України
Козик Михайло Якимович у Вікісховищі

Біографічні відомості

Народився 20 вересня^[a] 1879 року у містечку Семенівці (нині місто Новгород-Сіверського району Чернігівської області України) у багатодітній селянській сім'ї. Навчався у Семенівській двокласній школі. Батько помічає його хист та віддає до навчання, вчився у художній майстерні при місцевій монастирській школі. Протягом 1897—1904 років вчився в іконописній школі-майстерні при Києво-Печерській лаврі. Викладач школи Іван Їжакевич залучив його разом з Георгієм Крушевським до роботи над іконостасом Борисоглібської церкви на Подолі.

У 1903 році був зарахований вільним слухачем до Київського художнього училища, у 1904-му, склавши іспит, поступив до 4-го класу училища. Викладачами за фахом були Григорій Дядченко і Микола Пимоненко.

Знімав квартиру разом з іще одним вихованцем КХУ — Карпом Трохименком; у вільний від навчання час вони удвох заради заробітку розписували церкви в селах Бородаївка (1904), Пустовійтове Кременчуцького повіту та Глобине (1905).

Через знайомих Трохименка був втягнутий у революційні події 1905 року, розповсюджував революційні листівки та прокламації. За активу участь в учнівському страйку був у листопаді 1905-го виключений з 5-го класу училища. Повертається до Семенівки, де далі займався революційними справами, 1906-го заарештований як член соціал-демократичного гуртка за участь у мітингу. З ув'язнення йому вдалося утекти, переховувався в Гомелі, Новозибкові, Білій Церкві — тут він зумів відсторонитися від політичної складової й прилучається до розпису білоцерківського собору з Георгієм Крушевським, Карпом Трохименком, Іваном Хворостецьким, Іваном Шульгою (розпис не зберігся).

У серпні 1907-го був поновлений у 5-му класі Київського художнього училища, відтак учився у Григорія Дядченка, Івана Макушенка, Володимира Менка, Івана Селезньова. Згідно з ухвалою Ради училища у травні 1909 року йому було виписано атестат «вчителя рисування й креслення у середніх навчальних закладах» та училищний диплом, отримані лише у липні 1910-го^[1].

Вчився в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1909—1913) у Костянтина Коровіна та Леоніда Пастернака, закінчив як «художник І ступеня з правом викладати в державних навчальних закладах».

Починаючи 1913 роком, бере участь у виставках у Києві, Москві (експозиції «Московського Товариства художників» та «Московського товариства любителів мистецтв»), Петербурзі, Полтаві. Був одним із експонентів Другої виставки в Києві та Полтаві, організованої зусиллями Сергія Васильківського, Василя Кричевського та Петра Холодного.

1914 року підвищував майстерність в Петербурзькій академії мистецтв у професора Дмитра Кіпліка.

Протягом 1915—1925 років викладав у Київському художньому училищі, Київській художній школі, в 1925—1932 роках — у Київському художньому інституті, з 1932 по 1941 рік — педагог Харківського художнього інституту.

Професор з 1925 (в інших джерелах — з 1939).

Під час нацистсько-радянської війни перебував у окупованому Харкові, задля порятування художнього інституту прийняв на себе керівництво ним (відплатою за це була повна відсутність інформації в офіційних джерелах про художника до 1973 року, коли з'явилася невелика біографічна довідка у «Словнику художників України»^[2]). В Бучачі, де реставрував церкви, зустрівся із своїм колишнім учнем Семеном Грузбергом, котрий втік з німецького концтабору. М. Я. Козик деякий час переховував його. На вдячність Грузберг згодом намалював портрет свого вчителя й рятівника і підписав 21 квітня 1947 року. Цей портрет експонувався й на відзначенні ЮНЕСКО 100-річчя Козика. Єврейською спільнотою Козик визнаний за праведника^{[джерело?]} — завдяки збереженій Грузбергом фотографії. Також це звання присвоєно Володимиру Дмитровичу Юхницькому — працівнику Львівського оперного театру, й його жінці Аліції Степанівні.

З 1943-го року у окупованому нацистами Львові викладав в Львівській художньо-промисловій школі — разом із Костем Бульдіним, Миколою Бутовичем, Миколою Жеваго та Іваном Северою.

Виховав дочку Лесю Козик.

Останні роки провів на Західній Україні забутим та недооціненим; помер у Львові. Дружина й прийомні діти — Леонід та Ольга Ситники — перевезли до Львова та зберігали упродовж кількох десятиліть сотні його творів.

Помер та похований у Львові на 78. полі Личаківського цвинтаря. Поруч похована його дружина, лікар Ніна Козик-Попова.

Творчість

Майстер побутового жанру, портрету, пейзажу, церковно-монументального живопису.

Деякі з відомих робіт:

• «Нетрі» (1913),
• «Портрет М. Ф. Біляшівського» (1919),
• «Сама собі господиня» (1927),
• «Портрет матері» (1927),
• «Урожай» (1927),
• «Моя палітра» (1934),
• «Піонерка з квітами» (1935),
• «Весна в зоопарку» (1936),
• «Літній день. Село Яреськи» (1938),
• «Малий Тарас слухає розповідь свого діда» (1939),
• «Річка взимку» (1940).
• «Дерев'яна церква в Дрогобичі».

Серед його учнів — Микола Ашихман, Євген Волобуєв та Василь Головатий.

Вшанування

1979 року постановою ЮНЕСКО у світі відзначалося 100-річчя з дня народження митця. Тоді ж Національний музей у Львові провів велику ретроспективу його творів.

Вийшла низка публікацій про М. Козика у науковій та довідній літературі, у періодиці^[3].

Іменем Михайла Козика названо вулицю у Львові.

Виноски

1. Згідно з метричним свідоцтвом; у деяких джерелах 20 листопада.