Концертина (спіраль)

Спіра́ль Концерти́на, також Бру́нова спіраль^[1], Дріт Да́ннерта — протипіхотна загорожа у вигляді циліндричної спіралі діаметром 70–130 см і завдовжки до 25 м, звитої з декількох ниток колючого або звичайного дроту, що перетинаються, і розтягнутої на опорах. Різновид колючого дроту. Світовими лідерами у виробництві та експорті спіральної концертини, як і колючого дроту загалом, є Китай і Індія.

Концертина
З матеріалу	метал
Концертина у Вікісховищі

Історія застосування

Спіралі з колючого дроту з'явилися в ході Першої світової війни, бойові дії якої вирізнялися масовим застосуванням дротяних загорож. Зважаючи на те, що встановлення багаторядних дротяних загорож вимагало часу, військові польові інженери протиборчих сторін почали використовувати особливим чином скручені бухти колючого дроту – вручну згорнуті спіралі, які можна було розгортати як гармоніку. Виготовлялася спіраль досить просто – на дерев'яний барабан виток до витка намотувався колючий дріт, витки якого потім скріплювалися між собою за шахівницею – перший з другим, другий з третім і т.д. В результаті виходило спіральне загородження з колючого дроту, яке отримало неофіційні назви — «Спіраль Бруно» (від імені винахідника, якого саме — достеменно не відомо, німецького чи французького) та «Концертина» (за схожість на гармоніку Концертина). Ці саморобні конструкції не мали стандартизованого вигляду, не були запатентовані, завчасно виготовлялись вручну солдатами, але виявилися надзвичайно ефективними при обороні позицій, дозволяли оперативно нарощувати загорожі на ділянках прориву і використовувалася для відновлення зруйнованих загорож і облаштування їх на нових рубежах. Проте це все ще не був промисловий виріб – лише прийом, породжений польовими потребами^[2]. Відтоді в англомовних джерелах термін англ. «concertina» почав використовуватися для позначення таких спіральних загороджень, а назва «спіраль Бруно» залишалась у вжитку подекуди в Рейхсвері та Вермахті^[3], а згодом в радянській армії, звідки перейшла до армій пострадянського простору.

Дріт Даннерта

Дріт Даннерта. 1937 рік

У 1932 році в Німеччині була розроблена дротяна бар'єрна система у вигляді розтяжного циліндричного сталевого дротяного гвинта з пружиною та розширювальними механізмами. При розсуванні перешкоди кронштейни і шипи залишалися у шарнірному положенні, забезпечуючи стабільність конструкції. Завдяки довгим шипам концертину можна було легко закріпити на землі, не використовуючи спеціальні заземлювальні затискачі^[4]. Попри оригінальність розробки, ця модифікація не здобула широкої популярності.

Якісний стрибок у застосуванні спіральних загороджень відбувся у тому ж 1932 році, коли німецькі інженери Горст Даннерт (нім. Horst Dannert, 1905-1943) та Вальтер Бьорке (нім. Walter Börkey) з Гаґена винайшли консольний метод складання спірального дроту у горизонтально сплющені рулони без застосування котків. 31 жовтня 1934 року винахідники отримали патент на конструкцію самоутримної спіралі з загартованого в мінеральній оливі високовуглецевого дроту, з’єднаної фіксувальними скобами (патент Німеччини DE599829C^[5]). Ця конструкція вже була готовим промисловим продуктом, зручний для серійного виробництва. Три з половиною роки потому, 16 лютого 1938 року Даннерт отримав еквівалентний британський патент GB480082A^[6]. На удосконалену модель рулона з концертиною, виготовленої з загартованого пружинного сталевого дроту, 15 лютого 1940 року Горсту Даннерту був виданий швейцарський патент CH208591A^[7].

Тестування дроту Даннерта в британській армії на зупинення бронетехніки. ~1936~1937 рр.

У той час як для трудомісткого зведення дротяних загороджень доводилося використовувати не менше п'яти солдатів, для встановлення концертини Даннерта довжиною понад 15 метрів, потрібен був лише один вояк. Винахід Даннерта швидко набув поширення не лише у Німеччині, а і в інших країнах. Спіралі, виготовлені з гладкого або колючого дроту, можна було розкручувати окремо, попарно або потричі (третя поверх двох інших). Це створювало бар'єр, який піхоті було майже неможливо подолати. Концертина також могла використовуватися як перешкода для гусеничної та колісної техніки. Це був важливий аргумент для військових після появи бойових танків та бронетехніки у 1916 році. Пружні спіралі блокували колеса та шасі під час наїзду на них. Випробування, проведені Вермахтом та Британською королівською армією, яка була зацікавлена в дротяних котушках Даннерта, показали, що п'ять встановлених рулонів концертини значно уповільнювали танк, тоді як 20 рулонів зупиняли його через кілька метрів. Британські військовики використовували дріт Даннерта для захисту аеродромів, командних пунктів та військових баз, серед іншого; значні обсяги зберігалися як резерви.

Дріт Даннерта на англійському узбережжі Ла-Маншу. Липень 1940 р.

Починаючи з 1939 року, британське Військове міністерство у циркулярах англ. «Construction of Dannert Concertina Wire Obstacles» і англ. «Field Engineering» формалізувало застосування колючого дроту концертина та його різновиду — дроту Даннерта^[8],^[9].

У передвоєнні роки виробничі потужності компанії «Federnwerke Horst Dannert GmbH» у Гаґені та її філії в Нордгаузені за допомогою спеціально розроблених дротозмотувальних машин, що забезпечували високу продуктивність, повністю задовольняли потреби Вермахту в колючих загородженнях та дозволяли експортувати концертину Даннерта до інших країн. Навіть напередодні оголошення війни Німецькому Рейху 3 вересня 1939 року Велика Британія продовжувала отримувати імпортні поставки дроту Даннерта. Під час підготовки до можливого вторгнення Німеччини ( план «Морський лев») лише протягом травня і червня 1940 року для створення перешкод та протитанкової оборони вздовж узбережжя Ла-Маншу було використано понад 560 тисяч рулонів імпортного дроту Даннерта разом із понад 2000 тонами британського колючого дроту^[10].

Запаси швидко вичерпались, а можливість отримання оригінального дроту Даннерта із Німеччини стала недоступною. У відповідь на це британські виробники колючого дроту почали копіювати запатентовану продукцію компанії з Гагена. Зважаючи на зрослу потребу в концертині британці також почали випускати незагартовану версію дроту Даннерта з заниженою якістю та довговічністю — так званий «Жовтий Даннерт», який виготовлявся з металу з низьким вмістом марганцю і його легше було перекушувати. Назва походить від кольору маркування ручок котків для їх відрізнення від оригінальної моделі^[11]. Технології також поширились на США: 2 липня 1940 року один зі співавторів винаходу Вальтер Бьорке разом із компанією «Rendan Holdings Ltd» з Ґернсі отримали американський патент на виготовлення апарату для намотування дроту (US2206627A^[12]).

Дріт Даннерта на лінії Зіґфріда. 1944

З початком Другої світової війни попит на загороджувальні дротяні бар'єри зріс у рази. Лише для зведення «Атлантичного валу» були необхідні величезні обсяги рулонів дроту. Крім того, Головне управління з господарської та адміністративної роботи СС (SS-WVHA) та Головне управління безпеки Рейху СС потребували значних матеріальних ресурсів для облаштування концентраційних таборів та інших зон тримання ув'язнених.

У серпні 1944 року виробництву колючого дроту та дротяних загороджень у Рейху було надано найвищий військовий пріоритет. «Західний вал» та територія на лівому березі Рейну мали бути розширені та укріплені з огляду на просування союзних військ. На заводах «Federnwerke Horst Dannert GmbH» було зайнято до 500 примусових робітників, зокрема щонайменше 187 остарбайтерів (з приблизно 250 працівників) у філії в Нордгаузені. На виробничих потужностях у Гаґені у 1943/44 роках працювало приблизно 400 осіб, половина з яких були іноземними робітниками^[13]. Філія в Нордгаузені була настільки сильно пошкоджена авіанальотами влітку та восени 1944 року, а також знову в останні місяці війни 1945 року, що виробництво було зупинено повністю. Заводи в Гаґені змогли лише частково компенсувати виробничі втрати^[10].

15 березня 1945 року головний завод «Federnwerke Horst Dannert GmbH» у Гаґені зазнав серйозних пошкоджень під час одного з останніх британських авіанальотів, а в подальшому опинився в зоні британської окупації. У червні 1946 року компанія почала отримувати значні замовлення від британського військового уряду. Серед її клієнтів були, зокрема, завод Volkswagen у Вольфсбурзі, завод Ford у Кельні, Deutsche Reichsbahn і підприємства гірничодобувної галузі.

Важливі структурні та організаційні зміни всередині компанії відіграли ключову роль у її розвитку після війни. У серпні 1945 року Вальтер Бьорке, колишній партнер компанії та винахідник машин для виробництва дроту Даннерта, залишив підприємство. Його розробки, хоча й мали вагоме значення для військової промисловості під час війни, втратили свою актуальність у повоєнний період. Щедра вихідна виплата дозволила Бьорке заснувати у вересні 1945 року цех із пресування, волочіння та штампування. У 1949 році британський військовий уряд звернувся до «Horst Dannert Federnwerke» із запитом щодо відновлення виробництва дротяних роликів із шипами та без них. Оскільки компанія спеціалізувалася винятково на виробництві пружин для автомобілів та інших потреб, вона скерувала британців до компанії «Walter Börkey KG», де були необхідні технологічні ресурси і знання. Влітку того ж року «Walter Börkey KG» уклала угоду з британцями, проте без підтримки «Horst Dannert Federnwerke» це було б неможливо. Уже в серпні 1949 року розпочалося виконання першого контракту на виготовлення та постачання концертини, що попередньо узгоджувався з окупаційними силами. «Walter Börkey KG» перепрофілювала виробництво, перейшовши від виготовлення штампованих і пресованих деталей до прокатки дроту.

З міркувань патентної захищеності - основний патент на дротяні ролики від 1932 року мав завершитись у 1950 році - та через сприятливі бізнес-перспективи, дві компанії з Гаґена вирішили об’єднати зусилля. У січні 1950 року «Walter Börkey KG» та «Horst Dannert GmbH» заснували нову компанію «Concertina-Drahtwalzen GmbH», розподіливши власність порівну. У 1952 році «Walter Börkey KG» запустила нову спеціалізовану машину для масового виробництва концертини, передавши її «Concertina-Drahtwalzen GmbH» на умовах частки від продажів. Ріхард Лейдольф (нім. Richard Leidolf (1903-1969)), який керував «Horst Dannert Federnwerke» і «Concertina-Drahtwalzen GmbH», у травні 1953 року зареєстрував у ФРН патент на покращені дротяні ролики концертини з чергуваням великих та малих звивин^[14],^[15].

До початку 1990-х років «Concertina-Drahtwalzen GmbH» стала одним із провідних міжнародних постачальників загороджувальних бар’єрів — зокрема концертини, гладкого дроту та стрічкового колючого дроту стандартів НАТО. Її вироби широко використовувалися як у військовій, так і в цивільній сферах до вилучення компанії з реєстру в 2004 році^[10].

Після Другої світової війни

У післявоєнний період, особливо в часи Холодної війни, розпочався активний перехід від звичайного дроту до більш ефективних рішень. У 1959 році в Сполучених Штатах був зареєстрований патент № US2908484A, виданий Зіґфрідові Улю (нім. Siegfried Uhl) з Аугсбурга. У цьому документі описується конструкція армованої колючої стрічки та загородження типу "концертина", позначеного як англ. barbed wire spiral. Ця подія стала першим випадком, коли ідея Даннерта знайшла відображення в патентній системі США, хоча із внесенням важливої зміни – замість дроту застосовувалася армована стрічка. Інновація з армованою стрічкою суттєво підвищила ефективність таких загороджень завдяки лезам, виготовленим зі штампованої сталевої стрічки, яка щільно обжималася навколо осердя з міцного дроту. Завдяки цій конструкції подолати перешкоду вручну стало надзвичайно складно. У період війни у В’єтнамі (1960-1975) американська армія активно використовувала дріт типу концертина: його застосовували для оборони баз, захисту периметрів оборони, організації тимчасових таборів і укріплення блокпостів.

Подібні загородження почали активно застосовуватися не лише у військовій сфері, але й для охорони стратегічних об'єктів. Концертина продовжувала вдосконалюватися та набувати широкого застосування. Її виробництво стало масовим із запровадженням стандартизованих параметрів, таких як діаметр котушок, відстань між лезами та уніфікована специфікація матеріалів^[16],^[17]. Поширеними стали посилені моделі з сердечниками з високовуглецевої сталі та гострими лезами, призначеними для проколювання або розрізання щільних матеріалів^[18]. Ще одним удосконаленням стала потрійна конструкція концертинного дроту, де дві паралельні скрутки доповнювалися третьою концертинною петлею. Така форма забезпечувала вищий рівень випадкового заплутування, а також сприяла швидшому розгортанню^[19]. Для зменшення помітності в ландшафті було розроблено колючий дріт із покриттям кольоровими полімерами, переважно зеленого або чорного кольору. Таке рішення дає змогу дроту гармонійно вписуватися в навколишнє середовище, водночас забезпечуючи ефективний захист. Створено технологію електрифікованої концертини, всередині якої знаходиться спіраль із провідникового дроту (оптимальне застосування - композитного алюмомідного^[20]), яка ізольована від зовнішньої спіралі. Це рішення дозволяє автоматично активувати сигнальний пристрій у разі контакту, пошкодження або прорізу колючого дроту^[21],^[22]. Бар'єри також почали оснащуватися інтегрованими системами сигналізації, мінного захисту та засобів спостереження. У структурах НАТО концертина стала стандартним елементом інженерних підрозділів. Її назва була закріплена в офіційній військовій документації, а пізніше отримала поширення також у цивільних нормах безпеки^[23],^[24].

Різновид «Єгоза»

У 1980-х роках, під час Афганської війни, у СРСР розпочалася інтенсивна робота над створенням нових типів колюче-ріжучих загороджень. Інженери військових науково-дослідних інститутів отримали завдання розробити ефективну спіральну систему, використовуючи армовану сталеву колючу стрічку (АСКС) як основу. У період 1982-1986 років 15-й Центральний науково-дослідний випробувальний інститут Міністерства оборони СРСР здійснював роботу над науково-дослідним проєктом під назвою «Єгоза». Назва «Єгоза» — це абревіатура, складена з початкових літер: Європейське ГарячеОцинковане Загородження Армоване. Результатом цієї діяльності стало створення двох ключових винаходів: колючої стрічки загороджувальної сталевої армованої (КЛЗ-СА) та верстата для її виготовлення — І-1641. З того часу спіральні колючі загородження стали називати «єгозою» на території колишнього Радянського Союзу.

Приблизно в той же період у СРСР, зокрема в Україні, розпочалося активне виробництво колючих стрічкових загороджень. Спочатку стрічку просто обмотували навколо дроту, але згодом перейшли на більш вдосконалений метод — вальцювання. Ця технологія передбачала щільне закріплення стрічки на армованому дроті, що значно підвищувало надійність конструкції. Результатом цієї розробки став виріб під назвою «Єгоза-М». Для її промислового виробництва було створено спеціальний верстат, який отримав ім'я «Самшит». З того часу подібні загородження на території СРСР, а згодом і пострадянських країн стали називати просто — єгоза.

Основна частина такого виробництва була зосереджена у виправних установах, де виготовляли захисні конструкції зі скрученої колючої стрічки на верстаті «Самшит». Наприкінці XX століття та на початку XXI-го українські підприємства опанували технологію виготовлення єгози з армованої колючої стрічки, що значно покращило якість та надійність цих загороджень.

Слово «єгоза» спочатку використовувалося для позначення конкретного типу товару, а не торговельної марки, тому тривалий час ніхто не прагнув його зареєструвати. Проте на початку XXI століття цей термін було офіційно зареєстровано як торговельну марку спершу в Росії, а пізніше й в Україні^[25],^[26]. Торгова марка «Єгоза» зареєстрована в 99 країнах світу за мадридською системою^[27].

Виготовлення єгози

Виготовлення різновиду концертини — єгози починається з накручування армованої колючої стрічки на спеціальний барабан. Потім сусідні витки скріплюються дротяними скобами у шаховому порядку. Кількість скоб варіюється залежно від діаметра спіралі від 450 мм до 1500 мм:

• для невеликих спіралей використовують 3-5 скоб;
• для бар’єрів великого діаметра – до 11 і більше скоб.

Коли цей бар’єр безпеки розтягується, він утворює міцне колюче загородження з сталевої стрічки з гострими лезами по краях, обтиснутої навколо міцного високовуглецевого дроту з пружинними властивостями. Сталевий сердечник забезпечує високу міцність ріжучого дроту, а леза спеціальної конструкції мають як зачіпні, так і ріжучі властивості. Така конструкція ріжучого дроту забезпечує йому високу міцність та ефективність як на огорожах, так і на землі^[28].

Окрім традиційного варіанту загороджень, існує плоска модифікація єгози, яка відрізняється способом скріплення стрічки. Плоский бар'єр являє собою спіраль з ріжучого дроту, витки якої розташовані в одній площині і зміщені відносно один одного. У місцях перетину ріжучого дроту він з'єднується за допомогою скоб^[29]. Такий підхід дозволяє зберегти оптимальну форму колючого дроту. Інша модифікація єгози — ріжуча спіраль, являє собою ріжучий дріт, змотаний в бухту. Витки спіралі не з'єднані між собою. При монтажі бар'єр розтягується, утворюючи об'ємну спіраль із пружинними властивостями, витки якої розташовані на певній відстані один від одного. Така конструкція ріжучої спіралі дозволяє при встановленні розтягувати бар'єр на різну відстань залежно від необхідності^[30]. Ріжуча сітка Єгоза являє собою полотно з паралельних ниток ріжучого дроту, з'єднаних між собою в шаховому порядку через певну відстань. При розтягуванні цього загородження утворюється пласка сітка з ромбоподібними осередками. Окремі відрізки ріжучої сітки можуть скріплюватися між собою сполучними скобами у безперервне полотно будь-якої протяжності^[31].

Для підвищення довговічності та ефективності єгози стрічка попередньо оцинковується, що забезпечує стійкість до корозії й дозволяє її експлуатацію в будь-яких погодних умовах. У деяких випадках застосовується надміцний канатний дріт, який не потребує оцинкування, але його використовують лише в окремих випадках^[32],^[33].

В Україні також виготовляється різновид єгози — єгоза «Козачка» з трапецієвидою формою ножів-шипів типу «ластівчин хвіст» і з`єднанням витків плоскою скобою з вхідним один в одного кінцевиком^[34]. Ця форма захищена патентами на корисну модель^[35] та на промисловий зразок^[36].

Іншими різновидами спіральної єгози, яка виготовляється в Україні, є єгоза «НАТО-Стандарт» з подовженими лезами^[37], єгоза з колючої стрічки «Алігатор»^[38], єгоза «Супер»^[39], пірамідальна єгоза «Кайман»^[40],^[41], подвійна єгоза «Кобра»^[42],^[43]. Також виробляються оригінальні колючі спіралі — «Гюрза»^[44], «Алебарда»^[45], «Концертина»^[46], а також колюча сітка «Піранья»^[47],^[48]. Усього існує 35 типів бар'єру «Єгоза» з діаметром бухти від 400 до 1500 мм, діаметром ріжучого дроту від 2,7 до 4,3 мм, діаметром сердечника від 1,8 до 3,2 мм, довжиною лез від 10,5 до 21 мм та товщиною лез від 0,45 до 0,55 мм^[49],^[50].

Застосування концертини

Дротяні загорожі найефективніші за використання спільно з кулеметами, оскільки, щоб їх подолати, піхотинець вимушений стати на повний зріст та затриматися на місці, що значно підвищує імовірність його ураження. Проходи в дротяних загорожах теж є зручним місцем для ураження живої сили супротивника.

Концертину встановлюють на місцевості в два-три ряди за шириною і в один-два яруси за висотою. При встановленні спіралі зв'язують між собою дротом і кріплять кілками до землі. Після встановлення кожна спіраль являє собою циліндр завдовжки 10 м і заввишки 90 см. Спіралі можуть виготовлятися вручну в польових умовах на шаблонах з кілків, забитих у землю по периметру з діаметром 1,2 м. Кілки обмотують 50 витками колючого дроту з відстанню 3 см між витками. Час на виготовлення 100 м загорожі загальновійськовим відділенням — 5–6 год; на її встановлення — 0,5–1 год.

У мирний час використовують для обгородження об'єктів, що охороняються, наприклад, в'язниць або військових об'єктів, хоча часто її використовують для посилення огорож на закритій території цивільних об'єктів: на заводах, гаражах, складах тощо.

Нині виготовляють колючо-ріжучі спіралі, виготовлені не лише зі звичайного колючого дроту, але й із колючої стрічки, армованої дротом^[51].

Методи монтажу

Правильне встановлення концертини є важливим для досягнення його максимальної ефективності. Основні методи монтажу включають:

• Монтаж однієї котушки

Цей варіант передбачає натягування однієї котушки вздовж паркану або стіни, що дозволяє легко посилити захист будь-якого існуючого бар’єру. Метод є простим у виконанні та ідеально підходить для швидкої установки.

• Монтаж подвійної котушки

У цьому випадку використовуються дві котушки дроту, розташовані одна в іншій, що забезпечує високу щільність і міцність бар’єру. Такий підхід зазвичай застосовується в зонах з підвищеними вимогами до безпеки через його ефективність стримування.

• Монтаж пірамідою

Пірамідальна структура створюється шляхом розташування кількох котушок у формі піраміди. Цей метод формує широкий і важкопроникний бар’єр, який часто використовується для охорони кордонів та інших об'єктів з високим рівнем ризику проникнення^[52].

Загородження концертина як технічний і правовий термін

Концертина стандарту НАТО

Поширення спіральних загороджень типу «концертина» поступово охопило цивільні сфери, зокрема охорону об’єктів, кордонів та приватної власності. Це спричинило трансформацію терміна, який у другій половині XX століття почав використовуватися не лише в технічному контексті, але й як маркетингове поняття. Різні виробники загороджень стали активно включати слово «Концертина» в назви своєї продукції, компаній та брендів. Як наслідок, були зареєстровані торгові марки «Концертина», що належать різним організаціям і приватним особам. Починаючи з 1960-х років, цей термін отримав правову охорону. Реєстрація проводилася як через національні відомства (наприклад, у Великій Британії, США та Україні), так і за міжнародними механізмами, такими як Мадридська система міжнародної реєстрації знаків. У зв’язку з цим слово «Концертина» стало охоронюваним позначенням у низці юрисдикцій і втратило статус загальновживаного терміна.

Спіральні загородження типу «концертина» пройшли тривалий шлях розвитку: від польової імпровізації часів Першої світової війни до сучасного промислового вироба зі встановленою юридичною назвою. Спочатку це був інженерний прийом, що згодом став стандартним обладнанням армій світу, а пізніше перетворився на об'єкт інтелектуальної власності. На сьогодні термін «Концертина» використовується як для позначення типу інженерного загородження, так і зареєстрованої торговельної марки^[53].

Посилання

• DANNERT CONCERTINA WIRE – Instructions for Closing. and Fastening (PDF). Military Training Pamphlet Number 218. 1939. Процитовано 11 квітня 2012. (англ.)
•  Веремеев Юрий. Невзрывные заграждения. Колючая проволока / Анатомия войны // Броне-сайт (рос.)
• Спіраль Бруно – прототип сучасних колючих загороджень // Barbed.ua
• Спіраль Бруно - загородження родом з 1-ї Світової війни // Метизи-94
• Історія появи спіральних загороджень типу концертина // Concertina
• Concertina wire creates security barrier to protect your property // Yujun Metal Mesh (англ.)
• Milzarski, Eric. How concertina wire became such an effective defense tool // We Are The Mighty — Oct 30, 2020 (англ.)
• CONCERTINA RAZOR WIRE // ENZAR METAL (англ.)
• RAZOR WIRE CATALOGUE // Yujun Metal Mesh (англ.)

Джерела

• Metcalfe, Robert W.; Buchanan-Redden, Jan (1997). No time for dreams: a soldier's six-year journey through World War II. General Store Pub House. ISBN 978-1-896182-79-7.
• Lewis, Damien (2014). Churchill's Secret Warriors: The Explosive True Story of the Special Forces. Quercus. ISBN 978-1-84-866855-3.
• Adams, Bernard (1917). Nothing of Importance – A Record of Eight Months at the Front with a Welsh Battalion October 1915 to June 1916. Methuen & Co.
• Construction of Dannert Concertina Wire Obstacles. Military Training Manual No 21A. War Office. September 1939.