Котляревський Петро Степанович

Петро Степанович Котляре́вський (12 (23) червня 1782(17820623), с. Вільхуватка Куп'янського повіту Харківської губернії — 21 жовтня (2 листопада) 1852) — російський генерал від інфантерії українського походження, завойовник території сучасного Азербайджану.

Петро Котляревський
Генерал від інфантерії
Котляре́вський П. С.
Загальна інформація
Народження	12 (23) червня 1782(1782-06-23) Вільхуватка, Куп'янський повіт, Воронізьке намісництво, Російська імперія
Смерть	21 жовтня (2 листопада) 1852(1852-11-02) (70 років) Феодосія, Таврійська губернія, Російська імперія
Поховання	Феодосія
Військова служба
Роки служби	1796 — 1852
Приналежність	Російська імперія
Рід військ	піхота
Війни / битви	Російсько-перська війна (1796) Російсько-перська війна (1804—1813) Російсько-турецька війна (1806—1812)
Командування
17-й єґерський полк
Нагороди та відзнаки
Орден Святої Анни 1 ступеня Орден Святої Анни 3 ступеня Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія) Орден Святого Володимира 4 ступеня Орден Святого Георгія Орден Святого Георгія Орден Святого Георгія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Котляревський.

Життєпис

Докладніше: Котляревські

Народився 23 червня 1782 року в селі Вільхуватка Куп'янського повіту Воронізького намісництва. Представник української шляхти з роду Котляревських. Син сільського священика, призначався до духовного звання, навчався в Харківському духовному училищі, але майже випадково був записаний до піхотного полку^[1]. Взимку 1792 року їх будинок в Вільхуватці відвідав, ховаючись в дорозі від бурану, підполковник Лазарєв Іван Петрович^[ru], який служив на Кавказі, і через рік, домігшись згоди батька, він викликав 11-річного хлопчика до себе в Моздок. Хлопчик став рядовим Кубанського єгерського корпусу. Лазарєв дбав про його навчання та військову освіту. У 1796 року, в віці 14 років, брав участь в штурмі Дербента під час російсько-перської війни, що відбулася в кінці царювання імператриці Катерини II.

У 17 років отримав звання офіцера, був призначений ад'ютантом до Лазарева, тоді вже генерал-майора і шефа 17-го єгерського полку. Після трагічної загибелі Лазарєва (був зарізаний в покоях цариці Маріам), командувачем російських військ на Кавказі став князь Ціціанов, який запропонував Котляревському бути у нього ад'ютантом. Котляревський надав перевагу армійській службі й був направлений командувати ротою в 17-й Єгерський полк. Він швидко прославився рядом блискучих подвигів під час війни на Закавказзі, особливо перемогами у червні та липні 1810 року у битві біля фортеці Мігрі та на річці Аракс відповідно, штурмом фортець Ленкорань та Ахалкалакі у грудні 1810 року^[1], перемогою над удесятеро сильнішим перським військом в битві при Асландузі 1812 року і За операцію при Ахалкалакі Петро Котляревський отримав чин генерал-майора, а за штурм Ленкорані був нагороджений орденом Святого Георгія 2-го ступеню. Під час того штурму генерал був поранений трьома кулями і змушений покинути військову службу.

Був одружений з Варварою Іванівною Енохіною (1799—1818), яка померла від важких пологів^[2][3].

Після відставки Котляревський оселився в селі Олександрове біля Бахмута, де у 1822—1829 рр. побудував храм Святого Георгія^[4]. Часто жив у Феодосії, де познайомився з художником Іваном Айвазовським, який спроектував його усипальницю на горі Мітрідат. 1826 року Микола I надав Петру Степановичу чин генерала від інфантерії і запропонував посаду головнокомандувача на Кавказі в новій війні з Персією і Туреччиною, але Котляревський через важкі рани відмовився.

Помер 2 листопада 1852 року, похований у Феодосії; могила не збереглася.

Нагороди

• Орден святої Анни 3-го ступеня — за мужність під час штурму Гянджі
• Орден Святого Георгія 4-го ступеня — за перемогу при Мігрі. На початку 1810 року перси вторглися в Карабах. Назустріч їм був посланий Котляревський з наказом взяти фортеці Мігрі і Гюняй, встановивши кордон по річці Аракс.
• Орден святого Георгія 3-го ступеня — за перемогу при Асландузі
• Орден святого Георгія 2-го ступеня — за штурм Ленкорані, після цієї перемоги Котляревського перси змушені були піти на укладення сприятливого для Росії Гюлістанского миру^[5].

Вшанування пам'яті

Петра Котляревського часто називали «генералом-метеором» і «кавказьким Суворовим»^[1].

• Ще за життя Котляревського князь М. С. Воронцов поставив йому пам'ятник в Гянджі — на тому самому місці, де «генерал-метеор» в юності пролив свою першу кров.
• У знаменитій поемі «Кавказький бранець»^[6] Олександр Пушкін присвячує Петру Котляревському такі рядки:

Тебя я воспою, герой, О Котляревский, бич Кавказа! Куда ни мчался ты грозой — Твой ход, как черная зараза, Губил, ничтожил племена... Ты днесь покинул саблю мести, Тебя не радует война; Скучая миром, в язвах чести, Вкушаешь праздный ты покой И тишину домашних долов... »

• 11 червня 2013 року на території санаторію МО України в Феодосії, на тому місці, де колись стояв будинок «Добрий притулок», в якому майже 30 років жив Котляревський, було відкрито пам'ятну дошку герою кавказької війни 1804—1813 років^[7][8] Це перша пам'ятна дошка генералу на території колишньої Російської імперії.
• 28 листопада 2020 у Феодосії, напроти дачі Мілос, відкрито кінний пам'ятник Петру Котляревському^[ru], скульптор Андрій Коробцов^[ru].
• У Кабардино-Балкарії на честь генерала названа станиця — Котляревська, у якій в 1849 році збудовано церкву святого Петра Афонського, на честь генерала Петра Степановича Котляревського^[9].

Література

• Валерій і Наталя Лапікури про Григорія Сковороду, Жана Анрі Фабра, Петра Котляревського, Івана Кожедуба, Михайла Остроградського / В. Лапікура, Н. Лапікура — Київ : Грані-Т, 2008. — 120 сторінок — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-465-168-1
• В. Пікуль.Воин, метеору подобный [Архівовано 8 травня 2016 у Wayback Machine.](рос.)