Меллер Вадим Георгійович

Вади́м Георгі́йович Ме́ллер (26 квітня 1884, Санкт-Петербург — 4 травня 1962, Київ)  — український радянський живописець кубофутурист, конструктивіст, експресіоніст, графік, художник театру, ілюстратор та архітектор; член Асоціації революційного мистецтва України у 1925–1932 роках та Спілки художників України з 1938 року. Чоловік художниці Ніни Генке-Меллер, дідусь україно-американської художниці Ніни Вєтрової-Робінсон.

Меллер Вадим Георгійович
Народження	26 квітня 1884(1884-04-26)  Санкт-Петербург, Російська імперія
Смерть	4 травня 1962(1962-05-04) (78 років)
	Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Країна	СРСР  Російська імперія
Навчання	Мюнхенська академія мистецтв і КНУ імені Тараса Шевченка
Діяльність	художник, архітектор, викладач університету
Працівник	Березіль[1]
Член	Національна спілка художників України
У шлюбі з	Генке Ніна
Нагороди

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Меллер.

Біографія

Народився 14 [26] квітня 1884(18840426) року в місті Санкт-Петербурзі (тепер Росія). Був другим сином високопосадовця Міністерства юстиції Російської імперії. Його батько, Георгій Меллер, був шведом за національністю, походив зі знатного роду, мати, Гелена Карузо, напівіталійка-напівгрекиня, також походила зі знатного роду.

У період 1892–1903 років навчався у різних школах Єревану та Тифлісу. З 1903 до 1908 року вивчав право у Київському університеті. Паралельно, з 1905 по 1908 рік навчався у Київському художньому училищі. У 1907 році публікував свої карикатури у газеті «Кіевская мысль».

У 1905 році відвідав Женеву, де брав уроки у приватній художній школі Франца Рубо. У 1908 році за рекомендаціями Рубо продовжив навчання у приватній школі графіки та малювання Гайнріха Кніра у Мюнхені. Після закінчення Київського університету, з 1909 по 1912 рік отримував художню освіту в Академії витончених мистецтв у Мюнхені, де навчався у творчій мастерні Ангело Янка^[2][3]. Зблизився з творчою групою художників-експресіоністів «Синій вершник».^[2]

У 1912–1914 роках працював у «Вільних майстернях» Парижа, навчався у майстерні А. Бурделя. Брав участь у виставках «Салону незалежних» (1913) та «Весняному салону» (1914) ^[3] Запрошений бути експонентом «Осіннього Салону» (1914)^[4]. Став членом «Міжнародного Товариства мистецтва та Літератури».^[3]

У 1914–1917 роках повернувся до Києва.^[4]

У 1917–1918 роках перебував у Москві, брав участь в організації Професійної Спілки художників-живописців.^[3]

У 1918–1919 роках повернувся до Києва, брав участь в оформленні Києва до радянських свят у співавторстві з Н. Генке та о. Екстер. Став одним з організаторів Робмису (Спілки Робітників Мистецтва). Працював у Російському Пересувному Театрі під орудою О. Смирнова.^[3]

У період 1918–1921 рр. він працює для балетної студії Броніслави Ніжинської. Для її вихованців Меллер створює метеоритної сили костюми до «Ассірийских танців». Вирішені в помірно гарячій колористичній гамі, вони вражають досконалістю пластики, лінії, силуету.

Стихія революції захопила його як художника, захопленого новою естетикою. Вадим Меллер оформлював масові революційні свята, спектаклі, створював архітектурні проєкти; з 1920 р. він — професор Академії мистецтв України.

1920 року працював у Першому Державному Театрі УРСР ім. Т. Шевченко — оформлював виставу Ю. Словацького «Мазепа», постановка К. Бережного.^[4]

У 1920–1921 роках працював заступником завідуючого Художньо-промислової школи, також зав. відділом живопису Держцентростудії.^[3]

У 1921–1923 роках працював в театрі Масового Дійства ім. Г. Михайличенко — вистава «Небо Горить» (літературна композиція), постановка М. Терещенко та В. Меллера. Оформлював виставу «Карнавал» за Р. Ролланом, режисер М. Терещенко (1923р.).^[3]

1922 року Лесь Курбас запрошує Меллера до співпраці у нещодавно створений театр «Березіль». Курбас та Меллер у повній мірі використовували ресурс знаку, символу, умовного образу. Тут-то й згодився художнику європейський досвід кубофутуризму та експресіонізму. Синтез ідей торжествував на сцені: симфонія руху, феєрія кольору, пафос без кордонів. Він був активним прибічником «культурного синтезу», програми, яка повинна була об'єднати архітектуру, театр, кіно, простір, просвітництво. Він, як і Лесь Курбас, пережив загальне захоплення технікою та агітвидовищами — «дитяче захворювання» всіх «лівих» художників 20-х років.

1925 року макет Вадима Меллера до вистави Л. Скотта «Секретар профспілки» театру «Березіль» був нагороджений золотою медаллю на Міжнародній виставці декоративного мистецтва у Парижі.^[4] Після цього В. Меллер був запрошений брати участь у Міжнародній театральній виставці у Нью-Йорку.

Вадим Меллер став засновником конструктивізму у театральному сценічному мистецтві України.

З 1925 року до жовтня 1926 року викладав у Київському художньому інституті.

З жовтня 1926 до 1933 року — харківський період Вадима Меллера в театрі «Березіль» у співпраці з Лесем Курбасом та Миколою Кулішем, вистави «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Граса» (1933) та інші.

У 1928–1929 роках брав участь у Всесвітній виставці преси у Кельні (автор експозиції розділу УРСР).^[4]

1931 року працював художнім редактором Державного видавництва України (ДВУ).^[5]

У 1946–1948 роках працював директором Інституту монументального живопису та скульптури при Академії архітектури Української РСР (звільнений з посади за обвинуваченням у космополітизмі); у 1948–1953 роках — головним художником Театру музичної комедії та у 1953–1959 роках — головним художником Театру імені Івана Франка у Києві. Член КПРС з 1952 року.

Могила Вадима Меллера

Помер у Києві 4 травня 1962 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Творчість

Працював в галузі абстрактної сценографії, станкового і монументального живопису, авангардної станкової графіки. Серед робіт:

• «Автопортрет» (1913);
• «Футуристична композиція» (1920);
• «Колгоспна родина (Святе сімейство)» (1934);
• «Автопортрет за мольбертом (Дон Кіхот)» (1945);

Ескізи

• «Маски» (1918);
• «Блакитна танцівниця» (1919);
• «Червоний танцівник» (1919);
• «Ассирійські танці» (1919).

Оформив

Вистави

• У Російському Пересувному Театрі у Києві.
  • «Весілля Фігаро» П.-О. Бомарше. Постановка О. Смирнова (1919)
  • «Метр Патлен» (французький народний фарс). Постановка Ф. Лопатинського.(1919)
• у театрі «Березіль» (пізніше Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка):
  • «Газ» Г.Кайзера, режисер-постановник Лесь Курбас (1923)
  • «Джиммі Хіґґінс» за Ептоном Сінклером (1923, режисер-постановник Лесь Курбас);
  • «Золоте Черево» Ф. Кроммелінк, режисер-постановник Лесь Курбас. (1926)
  • «Седі» С. Моема та Д. Колтона, режисер-постановник В. Інкіжинов. (1926)
  • «Мікадо» за А. Саллівеном, режисер-постановник В. Інкіжинов (1927)
  • «Народний Малахій» (1929) та «Мина Мазайло» (1931) Миколи Куліша;
  • «Диктатура» (1930) Івана Микитенка;
  • «Тетнулд» Шалви Дадіані (1932);
  • «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого (1932);
  • «Загибель ескадри» (1933), «Богдан Хмельницький» (1939), «Фронт» Олександра Корнійчука (1942).
• у Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка:
  • «Вишневий сад» Антона Чехова (1946);
  • «Єгор Буличов» Максима Горького (1953);
  • «Крила» Олександра Корнійчука (1954);
  • «Король Лір» Вільяма Шекспіра (1959);
  • «Фауст і смерть» Олександра Левади (1961);

фільми

• «Вендета» (1925);
• «Макдональд» (1925);
• «Арсенальці» (1926).

Автор костюмів торгівця, пастуха, графині Розіни, графа Альмавіви, ченця, офіцера, капіталіста.

Окремі роботи художника зберігаються у Національному художньому музеї України, музеях Росії, Канади, США.

Відзнаки

• Перша премія на Міжнародній виставці сучасного декоративного і промислового мистецтва (Art Deco) в Парижі у 1925 році;
• Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 29 серпня 1942 року);
• Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани».