Експресіонізм

Експресіоні́зм  (фр. expression — вираження, виразність) — літературно-мистецька течія авангардизму, що сформувалася у Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників у Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Прояви експресіонізму наприкінці ХХ століття відносять до неоекспресіонізму.

Едвард Мунк, «Крик», 1893

Еміль Нольде. «Танець навколо Золотого тельця», 1910

Франц Марк. Тіроль, 1914

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст. З усіх напрямків нового мистецтва ХХ ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття, у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями. Часом руйнація старих форм виводила художників на межу абстрактного експресіонізму.

Стилістика експресіонізму в ХХ столітті відбилася у кіно, живописі, графіці, літературі, скульптурі, найменше у архітектурі.

Виникнення стилю і походження терміна

Еґон Шіле. Кардинал і черниця, 1912

Август Маке. «Дама в зеленому жакеті», 1913

Хоча слово експресіонізм вживали в сучасному розумінні вже в 1850-х роках, його походження часом пов'язують з картинами, що виставив 1901 року в Парижі забутий нині художник Жульєн-Огюст Ерве, які він назвав експресіонізмами^[1]. Однак існує альтернативна думка, за якою слово ввів у вжиток чеський історик мистецтва Антонін Матейчек у 1910 році, як протилежність імпресіонізмові: «Експресіоністи бажають, перш за все, виразити себе… (експресіоніст заперечує) безпосереднє сприйняття й вибудовує складніші структури, що пов'язані з психікою… Враження та мисленні образи проходять крізь людське мислення немов би через фільтр, який очищає їх від усіх матеріальних деталей мислення, щоб створити їх чисту суть, засвоюються і утворюють більш загальні форми, типи, які художник виражає через прості, скорочені формули і символи»^[2].

Важливими попередниками експресіонізму були: німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900), особливо у своїй філософській книзі «Так казав Заратустра» (1883–92); пізні п'єси шведського драматурга Августа Стріндберга (1849—1912), включаючи трилогію «Шлях у Дамаск» 1898—1901, п'єси «Гра снів» (1902) та «Соната привидів» (1907); Франк Ведекінд (1864—1918), особливо п'єси «Дух землі» (нім. Erdgeist) (1895) і «Скринька Пандори» (нім. Die Büchse der Pandora) (1904) під загальною назвою «Лулу»; американський поет Волт Вітмен (1819-92): «Листя трави» (1855-91); російський романіст Федір Достоєвський (1821-81); норвезький художник Едвард Мунк (1863—1944); голландський художник Вінсент ван Гог (1853-90); бельгійський художник Джеймс Енсор (1860—1949);^[3] Зигмунд Фрейд (1856—1939).^{[джерело?]}

1905 року група з чотирьох німецьких художників у місті Дрездені за ініціативи Ернста Людвіга Кірхнера сформувала об'єднання «Міст» (нім. Die Brücke). Багато хто вважає це угруповання засновниками течії німецького експресіонізму, хоча вони й не називали себе цим словом. Через кілька років, 1911-го, група молодих художників з подібними поглядами сформувала в Мюнхені творче об'єднання Синій вершник (нім. The Blue Rider). Своєю назвою група завдячує картині Василя Кандінського 1903 року під однойменною назвою. Серед її учасників були: Кандінський, Франц Марк, Пауль Клее та Август Маке. Однак назва стилю експресіонізм повністю утвердила себе лише в 1913 році^[4].

Дуже важко точно визначити межі експресіонізму, частково через те, що він перетинається з іншими основними '- ізмами' періоду модернізму: футуризмом, вортисизм, кубізмом, сюрреалізмом і дадаїзмом"^[5]. На думку Річарда Мерфі: "Пошук всезагального визначення утруднений до такої міри, що найбільш послідовні експресіоністи, як, приміром, Франц Кафка, Ґоттфрід Бенн і Альфред Деблін, були разом з тим і найбільш промовистими «антиекспресіоністами»^[6].

Однак можна впевнено сказати, що виникнення цієї течії є реакцією на дегуманізацію як наслідку індустріалізації й зростання великих міст і, що «одним із основних засобів, якими експресіонізм відносить себе до течії авангардизму, і якими позначає свій розрив із традиціями загалом, є його стосунки з реалізмом і загальноприйнятими способами зображати дійсність»^[7]. В стислій формі можна сказати, що експресіоністи відкидають ідеологію реалізму^[8]. Словом експресіонізм називають «художній стиль, в якому прагнуть зобразити не зовнішній світ, а швидше власні емоції й віддзеркалення у власному розумі подій і предметів зовнішнього світу»^[9].

Історик мистецтва Майкл Рагон і німецький філософ Вальтер Беньямін проводили паралелі між експресіонізмом і бароко^[10][11]. За словами Альберто Арбазіно, різниця між ними полягає в тому, що «Експресіонізм не уникає надмірно неприємного враження, тоді як бароко уникає. Експресіонізм показує жахливі „fuck yous“, а бароко не робить цього. Для бароко характерні гарні манери»^[12].

Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні його форми, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем — нацизму в Німеччині, фашизму в Італії, комунізму в СРСР. За часів Гітлера твори багатьох експресіоністів в Німеччині або продавали за кордон, або знищували. Значні цензурні обмеження мали ці твори і в СРСР за часів сталінського терору.

Визначальні риси експресіонізму

Ернст Людвіг Кірхнер. «Станція в Кеніґштайні», 1916

• зацікавленість глибинними психічними процесами;
• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохопний пафос;
• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;
• бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

Експресіонізм в музиці

Докладніше: Експресіонізм (музика)

Музика експресіонізму характеризується тональною децентралізацією й атональністю, автономізацією вертикалей, їх дисонантністю, деформацією тематичного мислення, розірваністю мелодичних побудов, розпадом ритмічних зв'язків, різко контрастною динамікою та розмитістю форми^[13]. Найвиразніше втілення експресіонізм знайшов у драматичній музиці. Експресіоністським операм притаманне скорочення кількості дійових осіб, підкреслення й увиразнення деталей, позбавлення індивідуальних рис. Найхарактерніші зразки муз. Е. створили А. Шенберґ («Очікування», «Місячний П'єро» та ін.) й А. Берґ (зокрема «Воццек»). Представниками Експресіонізму в музиці вважають також Е. Кшенека, О. Скрябіна (останнього періоду творчості), Ч. Айвза. Рисами експресіонізму позначені численні твори Б. Бартока («Чудесний мандарин»), Ф. Бузоні («Турандот»), П. Гіндеміта («Вбивця — надія жінок», «Свята Сусанна»), С. Прокоф'єва («Вогненний ангел»), Б. Лятошинського (II—IV симфонії, «Золотий обруч», III струнний квартет, «Відображення», Соната для скрипки) тощо. Музика Е. та естетично-світоглядні позиції напряму мали певний вплив на творчість укр. композиторів покоління 1960-х, зокр. Л. Грабовського («Симфонічні фрески»), В. Сильвестрова, В. Годзяцького тощо.

Головні представники

В образотворчому мистецтві

Ріхард Герстль, автопортрет

Осип Цадкін. Порушений Роттердам.

Ернст Барлах, сліпий жебрак

Амедео Модільяні, червона голова

• Ернст Барлах (1870—1938)
• Макс Бекман (1884—1950)
• Річард Герстль (1883—1908)
• Жорж Грос (1893—1959)
• Отто Дікс (1891—1969)
• Генріх Кампендонк (1889—1957)
• Кес ван Донген (1877—1968)
• Василь Кандинський (1866—1944)
• Ернст Людвіг Кірхнер (1880—1938)
• Пауль Клее (1879—1940)
• Оскар Кокошка (1886—1980)
• Альфред Кубін (1877—1959)
• Вільгельм Лембрук (1881—1919)
• Август Маке (1887—1914)
• Франц Марк (1880—1916)
• Людвіг Майднер (1884—1966)
• Амедео Модільяні (1884—1920)
• Едвард Мунк (1863—1944)
• Отто Мюллер (1874—1930)
• Ернст Вільгельм Най (1902—1968)
• Еміль Нольде (1867—1956)
• Макс Пехштейн (1881—1955)
• Крістіан Рольфс (1849—1938)
• Жорж Руо (1871—1958)
• Хайм Сутін (1893—1943)
• Еріх Хеккель (1883—1970)
• Осип Цадкін (1890—1967)
• Еґон Шіле (1890—1918)
• Карл Шмідт-Ротлуф (1884—1976)
• Олексій фон Явленський (1864—1941)
• Конрад Феліксмюллер (1897—1977)
• Вільгельм Моргнер (1891—1917)

У кіно

Докладніше: Експресіонізм (кінематограф)

• Пауль Вегенер (1874—1948)
• Роберт Віне (1881—1938)
• Фріц Ланг (1890—1976)
• Фрідріх Вільгельм Мурнау (1888—1931)
• Георг Вільгельм Пабст (1885—1967)

В літературі

Докладніше: Експресіонізм (література)

• Хуго Балль (1886—1927)
• Ернст Барлах (1870—1938)
• Ґотфрід Бенн (1886—1956)
• Йоганнес Бехер (1891—1958)
• Василь Стефаник (1871—1936)
• Макс Брод (1884—1968)
• Ернст Вайс (1884—1940)
• Франк Ведекінд (1864—1918)
• Франц Верфель (1890—1945)
• Вальтер Газенклевер (1890—1940)
• Георг Гейм (1887—1912)
• Іван Голль (1891—1950)
• Ріхард Хюльзенбек (1892—1974)
• Альфред Деблін (1878—1957)
• Теодор Дойблер (1876—1934)
• Георг Кайзер (1878—1945)
• Франц Кафка (1883—1924)
• Клабунд (1890—1928)
• Альфред Кубін (1877—1959)
• Ельза Ласкер-Шюлер (1869—1945)
• Альфред Ліхтенштейн (1889—1914)
• Густав Майрінк (1868—1932)
• Мінона (1871—1946)
• Райнер Марія Рільке (1875—1926)
• Ернст Толлер (1893—1939)
• Георг Тракль (1887—1914)
• Фріц фон Унру (1885—1970)
• Леонгард Франк (1882—1961)
• Якоб ван Годдіс (1887—1942)
• Курт Швіттерс (1887—1948)
• Ернст Штадлер (1883—1914)
• Карл Штернхейм (1878—1942)
• Август Штрамм (1874—1915)
• Казимир Едшмід (1890—1966)
• Карл Ейнштейн (1885—1940)
• Альберт Еренштейн (1886—1950)
• Курт Гіллер (1885—1972)
• Гео Мілєв (1895—1925)
• Артуро Онофрі (1885—1928)

В архітектурі

Докладніше: Експресіонізм в архітектурі

• Еріх Мендельсон (1887—1953)
• Еро Саарінен (1910—1961)
• Йорн Утцон (1918—2008)

• 
  Еріх Мендельсон, шляпна фабрика
• 
  Арх. Еро Саарінен. Аеропорт Кеннеді, Нью-Йорк
• 
  Еріх Мендельсон, Потсдам, обсерваторія «Вежа Ейнштейна»

Галерея

• 
  Едвард Мунк. Хвора дочка, 1907, Лондон.
• 
  Ернст Барлах. Скульптура янгола, що летить, Кельн, Антонітенкірхе.
• 
  Ернст Барлах.Скульптури на фасаді Катаріненкірхе, Любек.
• 
  Віткевич Станіслав Ігнацій, композиція, 1918 р.
• 
  Віткевич Станіслав Ігнацій. Австралійський пейзаж, пастель, 1918 р.
• 
  Еґон Шіле. Родина, Австрійська галерея, Відень.
• 
  Еґон Шіле. Глечики, 1918, Відень, прив. збірка
• 
  Еґон Шіле. Альберт фон Гютерслог, 1918, Міннеаполіс, США
• 
  Егон Шіле Портрет Едуарда Космака
• 
  Ернст Людвіг Кірхнер, рожеві троянди, 1918, Сент Луїс, Міссурі, США.

У літературі України

В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір «Я (Романтика)»), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Див. також

• Портал «Мистецтво»

• Експресіонізм (головні представники)
• Неоекспресіонізм