Романович-Ткаченко Наталя Данилівна

Наталя Данилівна Романович-Ткаченко (26 червня 1884, Сквира, Київщина — 1933, Київ) — українська письменниця, перекладачка, громадська діячка.

Романович-Ткаченко Наталя Данилівна
Народилася	26 червня 1884(1884-06-26)  Сквира, Київська губернія, Російська імперія
Померла	1933  Київ, Українська СРР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Країна	Російська імперія  УНР  Українська Держава  СРСР
Діяльність	письменниця, перекладачка
Сфера роботи	література[1] і перекладацтво[d][1]
Знання мов	українська[1], французька[1] і англійська[1]
Партія	Революційна українська партія
Романович-Ткаченко Наталя Данилівна у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Романович.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ткаченко.

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Ткаченко Наталя.

Життєпис

Народилась 26 червня 1884 року в місті Сквирі на Київщині. Дитинство провела на Чигиринщині. Батько, Данило Краєвський, походив зі збіднілої шляхти і працював вчителем географії та історії в сільських школах. Матір Софія (до шлюбу Андреєва). Навчання розпочала в Златопільській гімназії. Потім її віддали до жіночої міністерської гімназії на Прорізній у Києві, але там вона не провчилась і року^[2].

Живучи в Чигирині, брала участь у діяльності українських революційних гуртків^[3].

У 1903 — 1906 роках разом з чоловіком Михайлом Ткаченком^[4] жила у Львові, де познайомилася з Іваном Франком, там почала (1905) друкувати оповідання в «ЛНВ», у якому були друковані й дальші її твори, зокрема трилогія «Мандрівниця» і подорожні записки з Галичини (1917—1918)^[3]. У Львові народила двох дітей, дочку Наталю та сина Лева^[5].

1906 року подружжя повернулося до Києва^[5].

Під час Першої світової війни Наталя Романович-Ткаченко розбудовувала на всій території України мережу притулків для сиріт та загублених дітей і разом з іншими жінками намагалася з'єднати роз'єднані родини^[6].

З 1923 року Романович-Ткаченко друкувала свої твори в журналі «Червоний Шлях». Збірка оповідань «Життя людське» (1918), «Несподіваний землетрус» (1928), «Чебрець-зілля» (1928). «Зінькова Зірка» (1929) і кн. «Нас кличуть гудки. Записки революціонерки 900-их pp.» (1931)^[3].

Членкиня літературної організації «Плуг»^[3].

Її твори критикували за «висунення односторонньо ідеалізованих фігур народницьких інтелігентів-культуртрегерів замість показу справжніх, реальних комуністів».

Перекладала з французької (Еміль Золя «Лурд» (1930), Октав Мірбо «Щоденник Покоївки» (1928), Жуль Верн «Діти капітана Гранта») та англійської (твори Томаса Майна Ріда)^[7].

У Києві мешкала на вулиці Ярославів Вал (у 1923—1928 — вулиця Раковського, у 1928—1941 — вулиця Ворошилова, з 1976 р. — Ярославів Вал) у будинку № 36.

Померла восени 1933 року, здогадно, з голоду (за іншою версією, заразившись тифом від своєї маленької онуки Інни, яку доглядала). Похована на Байковому кладовищі^[8].