Неолітична революція

Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнювального до відтворювального типу господарства, виникнення тваринництва, землеробства^[2]. Цей процес сприяв також народженню ремесел та торгівлі^[3].

Неолітична революція
Місце розташування	Родючий півмісяць
Час/дата початку	8 тисячоліття до н. е.
Час/дата закінчення	2 тисячоліття до н. е.
Неолітична революція у Вікісховищі

Термінологія

Термін «неолітична революція» увів у 1949 англійський археолог Гордон Чайлд. Неолітична революція полягала в тому що людина від полювання і збиральництва перейшла до відтворювального господарства, тобто почала розводити тварин (рогата худоба, коні, подекуди дикі свині) та почала вирощувати рослини замість того, щоб шукати їх. В епоху мезоліту, що тривала у XI—VIII тис. до н. е., на всіх заселених людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних меж. Людина набула всіх біологічних характеристик сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII—III тис. до н. е.) у географічно віддалених людських спільнотах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією». Її сутність полягає у переході від господарства привласнювального (збиральництва, мисливства і рибальства) до відтворювального, аграрного господарства (землеробства та скотарства). Саме тому неолітичну революцію тісно пов'язують із «аграрною революцією»^[4].

Часто головними характеристиками неолітичної революції називають сільське господарство, одомашнення тварин, осілість і кераміку. Проте не у всіх спільнотах ці елементи були присутні одночасно, а деякі залишалися кочовими чи продовжували активно займатися полюванням і збиральництвом. Тому термін «революція» тут є умовністю^[5].

Датування та географія

Неолітична революція почалася між 10 тис. і 8 тис. років до н. е. в кількох непов'язаних місцях. Сільськогосподарські громади виникли майже одночасно в на території Месопотамії, Китаю, в Південно-Східній Азії, Африці, Месоамериці та Південній Америці, витіснивши там мисливців-збирачів^[6].

Передумови

Первісні люди вели кочовий спосіб життя, впродовж року відвідуючи набір місць, поки там не закінчувалася доступна їжа. У сухий сезон вони розділялися на групи в пошуках їжі, та збиралися разом у сезони достатку^[6].

Гордон Чайлд припустив, що після зледеніння Північна Африка та Південно-Західна Азія стали сухішими, і люди почали зосереджуватися в районах, де була вода. Карл Зауер, у своїй класичній книзі «Походження та розповсюдження сільського господарства» (1952), вважав, що землеробство вперше виникло серед рибалок у Південно-Східній Азії. Вони мали стабільне джерело їжі, а тому не потребували далеких міграцій і могли експериментувати з новими системами отримання харчів задля збереження осілого укладу життя. Обидві теорії не пояснюють чому спосіб життя змінився в інших регіонах^[6].

В епоху мезоліту вимерли деякі види тварин внаслідок надмірного полювання на них людьми. В пошуках нових місць для полювання люди мігрували у пошуках здобичі, стикаючись із конкуренцією з боку інших людей. Тому вони зайнялися пошуками інших джерел їжі^[7].

Головні теорії погоджуються в тому, що зміна клімату й зникнення доступних раніше джерел їжі були рушійними факторами переходу до осілого проживання й початку ведення сільського господарства^[6].

Винаходи

Родючий Півмісяць

Рослинництво

Первісні люди, ймовірно, розуміли періодичність розвитку тваринного й рослинного світу. Анатомічно сучасні люди рік за роком повертався в ті самі місця, щоб полювати і збирати рослини. Зростання щільності населення збільшувало конкуренцію між групами. Тому деякі почали штучно збільшувати врожаї, займаючись доглядом за рослинами (прополюванням, обрізуванням, підпалюванням бур'янів) і їх зумисним висаджуванням. Початкова ідея посадки могла походити зі звалищ відходів, де спостерігалося проростання та зростання насіння. Роками залишаючи для посадки кращі зразки рослин, люди винайшли селекцію та започаткували виведення сортів. Селекція відбувалася за напрямками збільшення розміру плодів, покращення смаку та поживності, а також стоншення насіннєвих оболонок^[6].

Пшениця — одна з головних сільськогосподарських культур

На Близькому Сході (у Родючому Півмісяці) існували величезні природні зарості пшениці та ячменю, що спонукало перших фермерів у цьому регіоні використовувати їх як основні рослинні культури. У Південно-Східній Азії пшениця та ячмінь були відсутні, але було багато крупнозернистого рису. Пшениці, ячменю та рису не було в Месоамериці та Африці, тому тамтешні жителі використовували місцеві однодольні рослини: сорго в Африці та кукурудзу в Месоамериці. У Південній Америці не існувало будь-яких крупнозернистих видів, і в результаті перші фермери одомашнили бульбовий вид картоплі, батат і маніоку, а також лободу та амарант. Овочі сімейства бобових були одомашнені в усіх основних регіонах. В Африці це була вігна, в Китаї — соя, в Південній Америці — арахіс, на Близькому Сході — сочевиця та нут^[6].

Вирощування волокнистих рослин зумовило появу ткацтва. Це була бавовна в Африці та Південній Америці, льон на Близькому Сході та коноплі в Китаї^[6].

Плодові рослини одомашнили найпізніше. Це може бути пов'язано з тим, що для першого врожаю доводилося чекати 5-10 років, а перехресне запилення зменшує їхню якість, що слід компенсувати обрізкою та щепленням^[6]. З часом люди розвинули техніку зрошення та сівозміну, що ще більше підвищило врожайність^[5].

Перехід від полювання до рослинництва був поступовим, але незворотним. Наприклад, жителі долини Теуакан 7 тис. років до н. е. споживали лише 10 % рослинних харчів, але до 3 тис. років до н. е. більшість їхньої їжі надходила з одомашнених джерел, включаючи кукурудзу, авокадо, амарант, кабачки^[6].

Тваринництво

Кози — одні з найдавніше одомашнених тварин

Коли люди почали експериментувати з землеробством, вони також стали одомашнювати тварин. Перша худоба походила від тварин, на яких неолітичні люди полювали заради м'яса: диких свиней, кіз, овець, буйволів^[8].

Одомашнення овець, корів відбулося між 12-8 тис. років до н. е. Водяного буйвола невдовзі одомашнили на територіях Китаю, Індії та Тибету^[8]. Докази вівчарства та козівництва на територіях Іраку та Анатолії (сучасна Туреччина) датуються приблизно 10 тис. років до н. е. Одомашнені тварини, слугуючи тягловою силою, підвищували ефективність обробітку землі, а також з них отримувалися молоко та м'ясо. Це забезпечувало ще одне стабільне джерело їжі, що сприяло стабільності кількості населення^[9].

Тяглові тварини, включаючи волів, ослів і верблюдів, одомашнені набагато пізніше — близько 4 тис. років до н. е., коли з'явилися великі торгові шляхи^[8].

Нові матеріали

Потреба в зберіганні харчів і обміні ними підштовхнула розвиток кераміки з обпаленої глини. Розвинулися плетіння та ткацтво^[10]. Деякі мисливські та збиральницькі групи винайшли кераміку близько 18 тис. років до н. е.. З іншого боку, багато неолітичних культур прийняли кераміку набагато пізніше, часто після того, як уже мали сільське господарство та постійні поселення. Проте саме за часів неоліту великі глиняні посудини, що чудово підходили для зберігання та транспортування зерна, а також для приготування їжі, стали поширеними^[5].

Комунікації

Прогрес господарства й ускладнення соціального життя вплинули на розвиток духовної культури неолітичного суспільства. З'явились перші карти — позначення маршрутів, нанесених на деревну кору, дерево чи шкіру. Одержала значного розвитку піктографія, за допомогою якої тепер могли здійснюватись досить складні записи. Такі записи відомі у племен Північного Сибіру, американських індіанців, у багатьох суспільствах Меланезії і тропічної Африки. Записуватись могли повідомлення, призначені для передачі на відстань (пропозиції дарообміну, встановлення мирних відносин, любовні листи тощо), так і для збереження у часі (фіксація пам'ятних подій). Існували цілі піктографічні хроніки, наприклад, знаменита «Валам олум» («Червоний запис») північноамериканських індіанців-делаварів, котрі зобразили 184 малюнками на деревній корі усі свої історичні перекази — від початку світобудови до появи у країні європейських колонізаторів. У деяких племен з лічильних мотузок розвинулись своєрідні еквіваленти піктографії, що передавали думку формою, кольором й розташуванням вузликів («вузликове письмо») або черепашок.

Вплив на людство

Неолітичний камінь для обробки зерна

Спосіб ведення господарства

Осіле проживання стало причиною розвитку архітектури, виникнення постійних поселень. Прагнення підвищувати врожайність на тій самій території дало поштовх розвитку знарядь праці, вдосконаленню обробки каміння (і переходу в епоху неоліту), потім — освоєнню обробки міді та заліза^[8]. Оскільки у кінці епохи починається обробка металів, то останній період неоліту (IV—III тис. до н. е.) називають мідною добою — енеолітом.

В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, з'явилися торгові міста.

Протягом II тис. до н. е. тривала бронзова доба‚ що характеризувалася розповсюдженням металургії бронзи (сплаву міді з іншими металами, найчастіше — оловом), бронзових знарядь праці, зброї і прикрас. Епоха бронзи — час відокремлення скотарства від землеробства й виникнення чисто скотарських племен, які кочували зі своїми стадами величезними просторами Євразії. У кінці періоду племена об'єднуються у племінні союзи, які ведуть між собою запеклі війни. У цей час з'являється поливне землеробство, писемність, архітектура. Розквітають рабовласницькі цивілізації Західної Азії, Північно-Східної Африки, формуються цивілізації Південної і Східної Азії.

На початку І тис. до н. е. поширюється металургія заліза і виготовлення залізних знарядь праці і зброї — розпочинається залізна доба. Застосування заліза дало могутній стимул розвиткові виробництва і тим самим прискорило суспільний розвиток. У період залізної доби у більшості народів Євразії розпочинаються процеси державотворення. Це час розквіту цивілізацій Стародавньої Греції і Риму, Індії і Китаю.

Організація суспільства

Модель середньонеолітичного поселення (5000-3000 роки до н. е.) на території Китаю

Зворотним боком стала залежність людей від сільського господарства. Побоювання дефіциту харчів зумовило їх надмірне накопичення окремими групами та особами й появу соціальної нерівності^[9]. Деякі особи внаслідок володіння надлишками продукції набули багатства та влади, що призвело до встановлення соціальних класів. Розвинулися спеціалізовані ролі, такі як релігійні лідери, ремісники та політичні правителі^[10], тоді як мисливці-збирачі мали більш рівноправне суспільство. Велике значення стало відігравати місце походження людини та став вираженіший розподіл суспільства за статтю^[7].

Кочовий спосіб життя не сприяв створенню великих сімей. Осілий спосіб життя, навпаки, дозволяв жінкам народжувати частіше, і давав більше шансів на виживання немовлят^[11]. Виникає родоплемінний лад, в якому поряд з родовими велику роль відіграють сусідські і територіальні відносини. Утверджується патріархат: голови патріархальних родів не тільки здійснюють владу над родичами, але й беруть участь в управлінні племенем.

До 3500 р. до н. е. у зоні алювіальних ґрунтів Південної Месопотамії і Єгипту виник міський спосіб життя, з'явилися перші держави і царська влада, монументальне мистецтво й архітектура, писемність; отже, можна говорити про виникнення цивілізації.

Здоров'я

Перехід від полювання та збиральництва до сільського господарства забезпечив людським спільнотам стабільніше джерело їжі. Як наслідок зменшилася смертність від голоду і населення змогло проживати щільніше й осіло^[9].

Проте збільшення щільності населення стала підставою для зростання загрози та смертельності епідемій^[9]. Тісне життя людей поряд з домашніми тваринами спричинило вищі ризики заразитися від тварин їхніми хворобами: віспою, грипом, кором^[8]. Великі концентрації відходів і відсутність систем санітарії також зробили людей сприйнятливішими до інфекцій^[11].

Зміна раціону на більш рослинний спричинила поширення хвороб ротової порожнини та хвороб зубів^[7]. Незбалансований раціон ослаблював імунну систему^[11]. Зросло загальне фізичне навантаження на організм через постійний обробіток ґрунту^[7].

Вірування

Нові умови життя знайшли своє відображення і в міфології. Вона стала більш розвинутою, включивши до себе етіологію не тільки людей, тваринного і рослинного світу, найпростіших суспільних інституцій, але і культурних рослин, домашніх тварин, складних соціальних установлень, нерідко і світобудови у цілому. У ранньоземлеробських суспільствах одержали поширення міфи про шлюб чоловіка-Неба й жінки-Землі як початку усіх початків. Так, згідно з папуаськими міфами, животворні дощі проливаються тоді, коли Небо і Земля кохаються. У більшості племен північноамериканських індіанців вважається, що отець-Небо й мати-Земля — батьки усього сущого. Деякі землеробсько-скотарські племена вважають, що оскопляючи самців домашніх тварин, вони запліднюють землю. У той же час зростання соціальної ролі чоловіків широко відобразилось у міфах про створення світу чоловіком без участі жінки. Характерний міф західно-африканського племені бауле, в якому світ сотворила не жінка, а її син.

Такою ж мірою еволюціонувала й ускладнилась релігія. У міру накопичення знань про навколишній світ і про самих себе люди пізньої палеолітичної общини все менше ототожнювали себе з природним середовищем, все більше усвідомлювали свою залежність від незвіданих надприродних сил. Ці сили бачились добрими і злими. У результаті старі уявлення про дуалістичний поділ предметів і явищ природи вилився в уявлення про споконвічну боротьбу доброго і злого начал. Добрим силам стали поклонятись як постійним захисникам і покровителям роду, общини, племені; протиборчі їм злі сили старались умилостивити. Змінився зміст тотемізму: тотемні «родичі» і «предки» зробились об'єктом релігійного поклоніння. Надалі зооморфні предки стали витіснятись антропоморфними, і тотемізм продовжував зберігатись не стільки як жива система вірувань, скільки в пережитках (наприклад, у тотемних назвах й символах родів). На основі анімізму став складатись культ природи, що уособлювалась в образах духів тваринного й рослинного світу, земних і небесних сил.

З виникненням землеробства зароджується культ вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їх зростання, особливо сонця й землі. Наприклад, ірокези шанували духів маїсу, гарбуза й бобів, називаючи їх «трьома сестрами», «нашим життям» або «нашими годувальницями», і уявляли їх в образі трьох жінок в одязі з листя відповідних рослин. Чотири з шести свят ірокезів були пов'язані із землеробством: це були свята нового року, сівби, зеленого зерна і врожаю. Уявлення про Сонце як про запліднююче чоловіче й Землю як запліднюване жіноче начало разом з циклічністю благотворної дії Сонця породило його шанування як умираючого і воскресаючого духу плодоріддя. Одержала поширення магічна практика зміцнення сили Сонця, посилення плодоріддя Землі, викликання дощу тощо. Подібним же чином виникав культ покровителів худоби й розвивалась специфічно скотарська магічна практика.

З розвитком родоплемінної організації стала зароджуватись віра в духів померлих прабатьків, що допомагали людям. Виник культ предків. Як правило, він був культом чоловічих предків, хоча у матріархальних суспільствах вже почав складатись культ жіночих предків-прародительок, також відомий на пізніших стадіях соціокультурного розвитку. Одночасно привертає увагу те, що чи не більшість духів-покровителів уявлялись у вигляді жінок. Слід думати, що вони розвинулись з давніших культів господарок й берегинь домашнього вогнища, культу плодоріддя тощо До культу суспільних лідерів було ще далеко, але вже були деякі його передумови. Вони створювались вірою у наявність в людей якоїсь надприродної сили, обмеженої у пересічних одноплемінників і дієвої у старійшин, воєначальників, чаклунів. Ця віра існувала майже повсюдно, але в науці за нею закріпилося меланезійське слово «мана». Поступово навіть виникла віра в те, що хорошу мана може одержати не тільки кревний родич, але і всякий, що скуштував від тіла її носія. Так з'явилась практика з'їдати серце або печінку вбитого ворога і релігійний канібалізм стосовно своїх родичів, особливо видатних.

Мистецтво

Кам'яна скульптура дикого кабана з Гебеклі-Тепе, Туреччина, 8700-8200 роки до н. е.

В образотворчому мистецтві в основному продовжувався перехід до умовної манери виконання, який розпочався ще в епоху мезоліту. У графіці, живопису і пластиці цього часу відбите прагнення до навмисної спрощеності, зображення замість цілого якої-небудь його характерної частини, нерідко до значної стилізації. Так, якщо в ранніх неолітичних петрогліфах Євразії порівняно легко ідентифікуються зображення людей і тварин, то в пізньому неоліті вони часто ледь пізнавані. У загальній же масі висічених на скелях знаків переважають кола, спіралі, хрести, півмісяці, свастики й інші солярні й місячні символи. Те ж фіксується етнографічно, наприклад, в еволюції африканських масок, у яких в міру розвитку пізніх первісних громад посилювалася умовна манера.

Дуже поширився декоративний напрямок в образотворчому мистецтві, тобто оздоблення всіх предметів побуту, особливо одягу, начиння і зброї художнім розписом, різьбленням, вишивкою, аплікацією тощо Широко розповсюдився розпис кераміки, часто багатоколірний.

Відомо безліч умовних зображень епохи палеоліту і реалістичних — епохи неоліту, але все-таки можна сказати, що образотворче мистецтво палеоліту було частіше реалістичним, а неоліту — частіше умовним. Чим пояснюється цей поворот у стилі образотворчої діяльності людини? Одні вчені зв'язують його зі зміною матеріалу, наприклад, з тим, що люди від розпису стін печер перейшли до оздоблення кераміки, інші — з розвитком абстрактного мислення, треті — з поширенням протописемної передачі інформації, деякі — з ускладненням релігійних уявлень, що вимагали навмисного відхилення зображень від подібності з земними оригіналами. Згідно із ще однією точкою зору, поворот у первісному мистецтві був зв'язаний з тим, що з переходом від мисливсько-риболовецького господарства до землеробства і скотарства інтерес до звіра вже став слабшати, а інтерес до людини ще тільки зароджувався.

Глиняний глек з Оддера, Данія

Продовжували розвиватися й інші форми мистецтва, зокрема усна, музична і танцювальна творчість. У казках, легендах, піснях й інших жанрах усного фольклору виникли сюжети, що відображали залежність людини від родючості землі і плодючості тварин. Казки в одних племен ще слабко відокремлені від міфів, в інших стали самостійним жанром. Поряд з родовими й особистими з'явилися пісні статево-вікових груп і особливо чоловічих об'єднань. У ряді племен суперництво через жінок або боротьба за владу породили звичай змагання в піснях, іноді у формі напівжартівливої лайки (взаємного паплюження).

У піснях завжди був присутній музичний елемент, що досягався ритмізацією або інструментальним супроводом. У числі музичних інструментів з'явилися нові, постачені резонаторами струнні інструменти, ускладнені мембранні барабани, багатостовбурні «флейти Пана». У танцювальному фольклорі також з'явилися нові види, тісно зв'язані з землеробством і скотарством. Це, наприклад, так звані «безсоромні танці» родючості. Вони існували чи не у всіх ранніх хліборобів і хліборобів-скотарів і описані, зокрема, М. Миклухо-Маклаєм у папуасів: «Жінки рухаються повільно, роблячи маленькі кроки і виставляючи зад, яким вони крутять з боку убік; оскільки тулуб при цьому нахилений вперед, то груди при цьому бовтаються». Існували і сидячі танці з коливальними рухами, що археологічно зафіксовані ранніми трипільськими жіночими статуетками з відкинутим назад корпусом. У чоловічих будинках при ініціаційних та інших обрядах виконувалися специфічно чоловічі танці члена.

В кінці епохи неоліту виникають перші архітектурні споруди з великих каменів, які називають мегалітичними. Найпростішою спорудою є менгір — великий, грубо оброблений камінь, вертикально встановлений на поверхні землі. Найбільша кількість цих пам'яток збереглась на півночі Франції, у Бретані, де в епоху бронзи й заліза мешкали племена кельтів. Розміри менгірів коливаються від 1 м до 20 м. Зрозуміло, що транспортування й встановлення менгіра потребували величезних зусиль, можливо, вони споруджувались на честь важливих подій, видатних осіб, були могильними пам'ятниками і представляли певні божества.

Складнішою мегалітичною спорудою був дольмен — два вертикальних камені, на яких горизонтально лежить третій. Саме тут починається архітектура, як вид мистецтва: розподіл елементів споруди на підтримуючі (опори) і на перекриваючі (перекриття). Поступово конструкція дольмена ускладнюється, вертикальних опор ставало усе більше; поєднуючись одна з одною, вони утворювали стіни поховальної камери, перекриттям для якої служила кам'яна плита, що лежала на них. Засипаний ззовні штучним пагорбом землі (курганом), дольмен ставав місцем поховання, гробницею, свого роду монументальним помешканням померлих — знатної особи або цілого роду. З часом розміри поховальних камер збільшились, перекриття навчились робити у декілька шарів кам'яного кладення, напускаючи їх один над одним, поки вони не змикались посередині. Така конструкція одержала назву фальшивого склепіння, тому що вона передає все навантаження на опори вертикально, без бокової розпірки. Ще один крок — і виникає перший купол, найбільш довершена у конструктивному відношенні форма покриття гробниці-дольмену.

Найбільш складним й загадковим з усіх типів мегалітичних споруд можна вважати кромлех. Припускають, що це було святилище, яке служило місцем жертвоприношень та інших ритуальних урочистостей, пов'язаних із захороненням померлих. Деякі особливості орієнтації найвідомішого у світі кромлеха у Стоунхенджі (Англія) наводять думку на те, що він відображає астральні вірування й, відповідно, астрономічні пізнання людини того часу. Встановлені по зовнішньому периметру Стоунхенджа масивні кам'яні блоки утворюють правильне коло і пов'язані воєдино спільною горизонтальною лінією кам'яного перекриття. Очевидно, що регулярна повторюваність однотипних прорізів була цілком свідомо застосованим архітектурним прийомом. Зовнішня огорожа Стоунхенджа ясно показує розподіл конструкції на опори й перекриття і в цьому сенсі може бути названа прототипом колонади.

Вплив на довкілля

Реконструкція неолітичного обійстя, Ірландський національний парк спадщини

Початок ведення сільського господарства став причиною зменшення природного біорізноманіття^[7]. Стало практикуватися підсічно-вогневе землеробство, засноване на випалюванні лісу і посадці на цьому місці культурних рослин^[12].

На території України

Поширення відтворювального господарства на території України почалося з південного заходу. У VI—V тис. до н. е. нащадки давніх землеробів Подунав'я та Балкан упродовж 4-х хвиль заселення утворили гребениківську культуру, культуру Криш, культуру лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені-Трипільську культуру. Під їхнім впливом постали неолітичні культури: волинська культура, дніпро-донецька культурно-історична спільність, культура ямково-гребінцевої кераміки, донецька культура. У V—IV тис. до н. е. у Надпорожжі та Надазов'ї розвивалася сурська культура, у гірському Криму — таш-аїрська культура. Кінець неоліту на території України характеризується поширенням перших металевих виробів із міді на півдні в V тис. до н. е., та на півночі у IV—III тис. до н. е.^[13]

Див. також

• Великий стрибок уперед
• Промислова революція
• Зелена революція