Росоша (Вінницький район)

Ро́соша — село в Україні, у Липовецькій міській громаді Вінницького району Вінницької області. Населення становить 1739 осіб.

Коротка інформація село Росоша, Основні дані ...

Remove ads

Назва

Назва походить від слова «розсоха», що означає роздоріжжя.

Герб

У щиті, вилообразно розтятому червоним, зеленим і лазуровим, чорний вилоподібний хрест, верхні перекладини якого обтяжені сімома золотими чотирикінцевими зірками, а поверх нижньої - срібна залізнична колія. У першій частині срібний пам'ятник. У другій частині срібний келих Гігеї. У третій частині срібна будівля заводу, поверх якогї такий самий рулон паперу.^[1]

Історія

Узагальнити

Перспектива

Росоша — село, центр сільської Ради, знаходиться у верхів'ях річки Поганки, лівої притоки річки Соб, за 12 км від районного центру, за 5 км від залізничної станції Липовець.^[2] Перша згадка за Є.Сецінським легенди про перебування купців у Війтовецькому замку – найбільшому Литовському замку Брацлавщини XIV століття, що в півтора рази переважав за розмірами Вінницький. Він лежав на тому ж Шпаковому шляху, що й Росоша – наступниця Ханева. Черговим свідченням перебування литовців на Шпаковому шляху є глибоченні вали біля села Іванька – Акмалін (з литовської – «камінний замок», що перегукується з назвою естонської столиці Таллінн – «данський замок»).

Виходить, що Війтовці та Акмалін були першими опорними пунктами литовського панування аж до 1370-х рр., коли через татарську небезпеку замки стали будуватися в глибині краю. Спочатку не раніше 1374-го постав Кам’янецький, а вже потім у Вінниці, Брацлаві і т.д. (ось чому тенденційне рішення вважати 1355 рік початком Вінниці немає підстави, тим більше, що похід Ольгерда нині датують 1362 роком).

Після Поділля, як свідчать літописи, було Білобережжя – Болохівська земля, долина Південного Бугу (по тюркські Аксу – «Біла вода») і долина Росі (що означає «Біла річка»), з болохівським центром Білилівцями. На зворотньому шляху, як вказують джерела, Ольгерд зайняв тут Білу Церкву. Із Поросся йдуть витоки Русі, назву якої деякі дослідники виводять від «рухс-ас» (білих ясів – роксоланів). Знаходимо той же корінь і в слові «Росоша», яка виросла неподалік попелища Ханева. І, навіть, уже згаданий Акмалін на Сібку виводиться із тюрксько-волоського Ак-мал – «Білий берег»! "

"Розбиті Ольгердом три «татарських» князьки – осетинський Кочубей (якого деякі ототожнюють з очаківським Хаджі-беєм ), татарський Кутлу-бек і православний Деметри-солтан – мали свої міста «беків» Ошпекови (нині Пиків, Шпиків і Росоша), їх старшини улани – Уланів, Уланівку ( на захід від Іллінець) та інші пункти з коренем «красний» в основі, а хани – Ханев (на схід від Росоші) і Салган («село хана» на місці сучасного Пісочина, обидва населені пункти у Липовецькому районі Вінницької області)."

Сільраді підпорядковане селище Липовець. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Росошанської волості Липовецького повіту Київської губернії, мешкала 1561 особа, налічувалось 225 дворових господарств, існували православна церква, школа, постоялий двір, постоялий будинок та 4 водяні млини^[3].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2487 осіб (1246 чоловічої статі та 1241 — жіночої), з яких 2264 — православної віри^[4].

У спецповідомлені ДПУ від 15 липня 1932 р. Росоша згадується кілька разів. На цю дату там померло уже 36 осіб і опухло від голоду до 300 (в кілька разів більше ніж в інших селах Липовецького району). В цьому ж документі є натяк на пасивний опір росошан: «В селі Росоша зупинилась паперова фабрика у зв'язку з відмовою робітників від роботи через відсутність продовольства». А в 1933 році вже їздила підвода і живих вивозили на цвинтар, про Росошу дізналася вся область, коли з трибуни партконференції уповноважена Пашковська заявила про «багато пухлих, голодних…». У 1993 р., уже за незалежної України, на сільському кладовищі звели пам'ятник жертвам Голодомору – перший на Липовеччині. Про масштаби Голодомору і репресій свідчать дані перепису 1939 р.: у Росоші тоді мешкало 3148 осіб (майже стільки, як наприкінці 1920-х років)^[5].

Про роки Голодомору у селі Володимир Допіра записав у 2008 році свідчення у Людмили Дубинської:

Я йшла до своєї рідної тітки через цвинтар стежкою, якою ходило багато людй і атрапила а яму (їх було декілька). Підійшла і побачила в ямі живих і мертвих людй. Живі люди були безсилі і не могли вилізти з ями. Я злякалась і побігла додому, розказала про це мамі.

У нашому селі жив чоловік, всі кликали його Денисом, він звозив на цвинтар мертвих і ще живих, виснажених, безсилих. Страшна була пора. З голоду люди втрачали розум. Пам'ятаю, побачила під очеретом одні голови людські, тулубів не було. Пам'ятаю ще, що ходили спецбригади по хатах і з горшків та торбинок забирали зерно, крупи, муку. Били людей, щоб признавалися, де заховано хліб. Прийшла бригада і до нас, знайшли торбинку з борошном, почали забирати...

З січня 1942 по грудень 1943 року в Росоші і Липовці діяла антифашистська група, яку очолював В. М. Мищеряков^[2]

2 жовтня 2016 року, у селі біля Меморіалу Слави загиблим воїнам, пройшла церемонія відкриття меморіальної дошки бійцю АТО Сергію Шевчуку^[6]

12 червня 2020 року, розпорядженням Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», увійшло в Липовецьку міську громаду^[7].

19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Липовецького району, село увійшло до складу Вінницького району^[8].

Remove ads

Населення

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[9]:

Більше інформації Мова, Відсоток ...

Мова	Відсоток
українська	99,06%
російська	0,94%

Економіка

Село було відоме за паперовою фабрикою, що не працює станом на 2010-ті. Значимість виробництва паперу зафіксовано одним з елементів на гербі села.

Постаті

Бадьорний Григорко Олексійович (1948) — український радянський діяч, бригадир комплексної бригади мулярів-монтажників будівельного управління № 142 тресту «Одестрансбуд». Депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання.
Заріцька Анастасія Олексіївна (1948) — українська суддя, член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Коваль Єлизавета Василівна (1930 р.н.) — казкар^[10]
Парипса Михайло Сергійович — голова асоціації «Українці Казахстану».
Шевчук Сергій Іванович (1977—2014) — капітан ЗСУ, загинув під Іловайськом.