Російське дворянство

Росі́йське дворя́нство (рос. Российское дворянство) — суспільний стан у Московській державі (XIV—XVIII ст.) і Російській імперії (XVIII—XX ст.). Формально, — дворові слуги (дворяни, служиві) московського царя, згодом — російського імператора. Зазвичай, хоча не обов'язково, мали шляхетне походження. Становили провідну верству, з представників якої формувався державний апарат (чиновництво, офіцерство, духівництво тощо). Згідно з жалуваною грамотою дворянству від 1785 року поділялося на кілька категорій: 1) давнє або столбове (москвоські князі і бояри); 2) титуловане (князі, графи, барони); 3) іноземне; 4) спадкове і 5) особисте (за заслуги). Увібрало у себе панівні класи різних частин імперії: окрім власне старого московського дворянства (москвинів, рязанців, новгородців) і татарської знаті (казанців, астрахнців) включало у себе представників польсько-литовсько-руської шляхти, українського козацтва (запорожці, донці), німецького лицарства (ліфляндці, естляндці, курляндці), кавказької знаті (грузин, вірмен, осетинів), молдавських бояр тощо. За даними російського перепису 1897 року становили 1,5 % усього населення імперії^[1].

Мови дворянства в українських губерніях згідно перепису 1897 р.

Московські дворяни у ватниках (1556, Rerum Moscoviticarum Commentarii).

Бал у Дворянському зібранні (1913) — наслідування французьких і німецьких традицій.

Леоніла Барятинська — російська князівна з староруського роду Барятинських, донька німкені Марії фон Келлер, дружина Лева Вітгенштайна, російського графа з німецького роду Вітгенштайнів.

Софія Трубецька, представниця вірменського роду Багратіонів, дружина Сергія Трубецького, нащадка литовських князів Гедиміновичів.

Класифікація

Спадкове

Спадкове дворянство (рос. потомственное дворянство) — суспільний дворянський стан у Російській імперії. Спадкове дворянство, на відміну від особистого, передавалося нащадкам. Спадкове дворянство отримувалося:

• пожалуванням на розсуд монарху;
• чинами на дійсній службі;
• в результаті нагородження за «службові відзнаки» деякими орденами;
• нащадками особистих дворян і іменитих громадян за особливі відзнаки.

У 1722—1845 роках спадкове дворянство давалося за вислугу першого обер-офіцерського звання на військовій службі і чину колезького асесора на цивільній та при нагородженні будь-яким орденом Російської імперії (з 1831-го року — за винятком польського ордена Virtuti Militari).

У 1845—1856 роках — за вислугу чину майора і статського радника та за нагородження орденами Святого Георгія, Святого Володимира всіх ступенів і першими ступенями інших орденів.

У 1856—1900 роках — спадкове дворянство давалося особам, що дослужилися до чину полковника на військовій службі, капітана 1 рангу на морській службі, дійсного статського радника на цивільній службі.

У 1900—1917 року підвищився ценз для отримання дворянства за ордени: спадкове дворянство за орден Святого Володимира можна було отримати тільки починаючи з 3-го ступеня.

Особисте

Особисте дворянство (рос. личное дворянство) — суспільний дворянський стан у Російській імперії, яким особа користувалася довічно, не передаючи його своїм нащадкам. Інститут особистого дворянства з'явився за часів Петра I з метою послабити замкнутість дворянського стану і дати до нього доступ особам нижчих класів.

До складу особистого дворянства долучалися внаслідок отримання на дійсній цивільній службі чинів 9-го класу (титулярний радник), військовій службі — першого обер-офіцерського чину (14-й клас), отримання орденів (Святої Анни II, III або IV ступеня, Святого Станіслава II або III ступеня, Святого Володимира IV ступеня) або на розсуд монарха. Особисте дворянство після смерті дворянина залишалося у його дружини, але не передавалося дітям.

Див. також

• Дворянські титули
• Дворянство служиле Чорноморського козацького війська
• Разбор шляхти
• Знать